Переклав Василь Білоцерківський

Волію прямо в часопису «Молода Польща» відповісти на статтю пана З.К. про мої поеми, аніж цю відповідь залишати до написання вступних сторінок якого-небудь майбутнього твору, якщо на нові труди Бог залишить мені достатньо життя, а знеохочена публіка – досить терпіння і запалу. Останній критик трьох поем торкнувся найглибшої струни моєї совісті своїм питанням: чому, попри вишукані форми, мої поезії мають так мало відгуку в Польщі? Для поета це є «to be, or not to be», над котрим я, наче Гамлет, роздумую… і розв’язання котрого Бог, напевне, залишить по моєму відходу. Тимчасом пан З. К., своїм довгим вступом до критики трьох поем і короткою критикою трьох поем, цього питання не розв’язав… адже знаємо лише зі вступу, що пан З. К., а з ним і Польща, люблять читати Біблію… Данте і «Манфреда»… а не люблять моїх поем. Уже таке наближення моїх поезій до великих майстрів є досить улесливе для мене, хоча зроблене з метою знеохочення мене, аби я за це дуже розгнівався. Тут скажу тільки: як авторське самолюбство мене захищає, так польська холодність приводить у розпач… розповім пану З. К., які причини позбавили мене досі й, певне, надовго, а може, назавжди, відгуку в Польщі.
Перші томи моїх поезій – без душі. Мою молоду уяву вабили сонце, блиск, форми, коли я писав поезії. Я вдягнув свої стопи у театральні танкетки, аби, ще будучи дитиною, примножити собі зросту. Тож я вперше як артист з’явився людям, котрі про артистичність зовсім не думали… зайняті важливою і жахливою справжньою трагедією. Першими двома томами я згубив себе на все своє життя і тепер мушу співати без відлуння (хоча співаю інакше), адже Польща не має ані сильних критиків, які б зауважили зміну моєї лютні, ані читачів, які достатньо швидко судять і які б самі позбулися першого свого судження та з чистою уважністю пішли за новою піснею поета. До цієї першої й головної причини хай пан З. К. додасть трохи вирахуваної байдужості з боку тих наших поетів, які досить мають легко зробленої слави, а одначе стоять, ніби Коклеси [2], на мості літератури й чекають, доки цар зрубає його, аби стрибнути в воду, захистивши польську поезію від нових тріумфаторів – тих поетів, які, подібно до політичних міністрів, колись разом об’єднавшись в опозицію проти Осінського і Козьмяна [3], досягли скіпетра й сьогодні вони стоять супроти нових авторів як партія Осінських і Козьмянів. Хай пан З. К. ще додасть вплив на польську публіку таких статей, якою є його остання стаття, де він хоче зробити «Батька зачумлених» наслідуванням Уґоліно [4], власне так, якби хтось сказав, що група Ніоби, яка втрачає дітей, є наслідуванням статуї Лаокоона з двома синами, яких з’їдають вужі. Хай він додасть, що теперішня Польща подібна до Прометея, котрому шуліка виїдає не серце, а мозок і розум; і тоді, може, він сам зрозуміє, чому поезії Словацького не мають розголосу в Польщі; чому душа Ангеллі на марно виходить із тіла і по снопу місячного світла вертає до вітчизни, думаючи, що її там упізнають і приймуть зі сльозами: чому, нарешті, білий Ангеллі й темний Батько зачумлених, і швейцарська німфа, і Вацлав з Еоліоном ще довго-довго будуть постатями, незрозумілими для душі народу, поки, може, якась раптова блискавка освітить обличчя цих творінь і покаже їх, аж до глибини серця, прозорими народним очам.
Хай там як, сумління говорить мені, що упродовж восьми років я працював без жодного заохочення для того народу, в якому захоплене й холодне ставлення є епідемічними хворобами; працював єдино для того, аби нашу літературу, скільки є мені до снаги, зробити міцнішою і важчою для зламання північними вітрами. «Кордіан» засвідчує, що я – лицар тієї надповітряної боротьби, яка точиться за нашу національність. Упродовж восьми років кожну хвилину свого життя я виривав у розсіяності, старань про особисте щастя, аби присвятити себе єдино цій меті… А якщо я її не досягнув, то це тому, що Бог дав мені більше волі, ніж здібностей – бо він хотів, аби моя безрезультатна самопосвята була додана до числа тих більших жертв, котрі поляки приносять на могилу вітчизни; аж, марно винищивши усі душевні сили й усю міць індивідуальної волі, вони мусять іти на спочинок у землю, струджені й смутні, що їх меч не був перуном, а слово не було гаслом воскресіння.

Юліуш С.

1. Тобто на статтю Зиґмунта Красінського – польського поета-романтика, з яким неодноразово ідейно полемізував Словацький, найвизначнішим прикладом чого є його «Відповідь авторові „Трьох псалмів”». – Прим. перекл.
2. Публій Горацій Коклес – напівлегендарний давньоримський герой (VІ століття до н. е.), який захистив Пальовий міст під час війни з царем етрусків Порсеною. – Прим. перекл.
3. Людвік Осінський і Каєтан Козьмян – провідні польські літературні критики того часу. – Прим. перекл.
4. Алюзія до вірша П.-Б. Шеллі, який, своєю чергою, наслідує Данте. – Прим. перекл.