Переклав Василь Білоцерківський

На афішах оголошено, що 3 січня 1901 року в Маріїнському театрі здійсниться бенефіс Стравинського, за 25[-річну] службу в театрі. Справді, для дирекції, для контори, для службовців і там, і тут це – бенефіс із винагородою. Для нас, публіки, це зовсім інше. Це – ювілей, який нам ТРЕБА, який нам НАЛЕЖИТЬ відсвяткувати, не за винагороду, не за милість, – таких не маємо, – а для того, аби висловити високому митцеві, які ми вдячні йому за все, що приносив нам його талант упродовж цілої чверті сторіччя, за ті хвилини, години щастя, насолоди, художнього милування і національної гордості, які він давав нам так багато переживати. Стравинський завжди був і є досі, попри минулу цілу чверть сторіччя, один із найбільших, найвизначніших і найоригінальніших митців, які з’являлися на підмостках російського оперного театру. Мені вже не раз випадало вказувати у пресі на те, яким він є яскравим і значним наступником великого митця нашого давнього часу, Ос. Опан. Петрова, того, що вдячна публіка, у день 50-річчя його оперної діяльності, 21 квітня 1876 року, провезла власноруч у його кареті від театру до будинку. Але спадщина Петрова була така велика, глибока і широка, що припала не на ОДНОГО великого артиста, а на кількох. Одні з його ролей узяв на свої плечі й з могутнім талантом проніс, повний почуття, сердечності, виразності й правди, ідеаліст Мельников (Руслан, Мельник); інші взяв, підняв і блискуче виставив перед нами навіть до останнього дня, з усією силою оригінальності й обдарування, реаліст Стравинський (Фарлаф, Варлаам, Сен-Брі в «Гугенотах», Фальстаф у «Віндзорських кумоньках», розбійник Джакомо у «Фра-Дьяволо», Каспар у «Фрайшутці»); нарешті, треті ролі взяв і, можливо, перевершивши великим, якнайрізнобічнішим талантом усіх інших, у своєрідному новому світлі талановитий молодий російський митець – ідеаліст і реаліст укупі – Шаляпін (його найбільший chef-d’oeuvre – Іван Грозний у «Псковитянці»). Кожен із цих значних майстрів знову створив і багато інших, окрім створених О. О. Петровим, чудесних, разючих характерів і особистостей, і щоразу з видатною оригінальністю: у Мельникова постали – Руслан, Борис Годунов, Дон Карлос, Раткліф [2]; у Стравинського – Скула у «Князі Ігорі», Олоферн, Єрьомка, Грозний у «Купці Калашникові» [3], Голова у «Травневій ночі», Ландграф у «Тангойзері», Марсель і Сен-Брі в «Гугенотах», Спарафучіле в «Ріґолетто»; у Шаляпіна – князь Володимир Галицький, Мефістофель і безліч найрізноманітніших трагічних, комічних, історичних і побутових ролей, які щодня дедалі знову виростають у його рольовій скарбниці.
Але з великим жалем мусимо відзначити той факт, що, які не були значні завжди талант і творчість Стравинського за всі 25 років його діяльності, як не любила його завжди, як не визнавала, як високо не цінувала його наша публіка, театральне управління всі 25 років ніколи не віддавало йому повної справедливості й не давало публіці можливості й нагоди висловити цьому великому митцеві всю свою вдячність. За всі 25 років ніколи не вважали за потрібне виділити йому його власне свято, «іменинний день», бенефіс. Це схоже на щось? Це гідне, пристойне? Десятки виконавців посередніх, інколи жалюгідних, фальшивих і мізерних, широко користалися з усіляких, як ласкаві телята, у трьох маток ссали, – самі лише достеменні, значущі таланти, як-от Стравинський, мусили стояти в кутку, у тіні й, певне, з прикрістю і болем бачили, як «фавор» пурхає по інших головах. Нині для Стравинського надійшов інший час і день – ну і слава Богу! Нехай ця година буде значною, довгою і милою. Це всім нам потрібно, навіть бодай лише для нашої народної гідності. Не в самій же бо вульгарній і безладній італійщині нам усе щастя! Нехай 3 січня покаже Стравинському всю міру поваги і вдячності його сучасників.
Давно з любов’ю і симпатією стежу за Стравинським, за всіма проявами його своєрідного таланту, виконання, декламації й співу, чудової гри, міміки, виразності й характеристики, а тому можу представити моїм читачам кілька, сподіваюся, цікавих і поважних фактів і цифр.
Після навчання в Петербурзькій консерваторії Стравинський, ще юнак, увійшов на київську оперну сцену 1873 року і пробув на ній три роки (один рік у антрепренера Бергера і два роки в антрепренера Сетова); 1876 року він увійшов на петербурзьку оперну сцену.
Від 11 вересня 1873 року і донині він виконав близько 70 ролей у російських та іноземних операх. Упродовж цього часу в його репертуарі пройшло близько 64 опер. У декотрих із них він виконував по дві ролі (у «Руслані» – ролі Руслана і Фарлафа; у «Житті за царя» – Сусаніна і Начальника польського загону; у «Борисі Годунові» – Варлаама і кардинала Ранґоні; у «Гугенотах» – Сан-Брі й Марселя; розбійника Джакомо і мілорда у «Фра-Дьяволо»; Бартоло і Дона Базіліо в «Севільському цирульнику» [4].
Усього вистав, де Стравинський брав участь донині, було близько 1400. З них він виконував Фарлафа – 132 рази, Мефістофеля (Ґуно) – 125 разів, Сен-Брі – 90 разів тощо.
Але є роль, у якій, на жаль, він досі ніколи не з’являвся, це – роль Лепорелло в «Кам’яному гості» Даргомижського. У цій ролі Петров на початку 70-х років був так само неповторний, точнісінько так само геніальний, як у Варлаамі, Фарлафі, Мельнику та інших своїх шедеврах, а, судячи з усіх найліпших ролей Стравинського, слід думати, що і з Лепорелло він створив би постать якнайбільшої досконалості, правди, комізму і гумору. Але ж у нас на театрі не хочуть знати «Кам’яного гостя». Ще б пак! Великий якнайсвоєрідніший шедевр, котрим наша вітчизна повинна пишатися! Інша річ «Демони», «Нижегородці» [5], «Корделії» [6], «Паяци», «Сільські честі»? Ті старанно давати на театрі і можна, і потрібно.
Насамкінець мені хочеться, мені треба гаряче побажати, – і, напевне, матиму в цьому багато товаришів, – аби Стравинський надовго-надовго залишався окрасою, нездоланною силою і допомогою російської оперної сцени. Навряд чи скоро хтось був би здатний заступити ЙОГО, винагородити за нього. У нас справжні таланти так рідко, так тяжко з’являються.

Першодрук – «Новости и биржевая газета», 1900, 30 грудня, № 360.

1. Федір Гнатович Стравинський (1843–1902) народився на Гомельщині (Білорусь). Навчався в Ніжинському ліцеї, в Одеському і Київському університетах. Пізніше закінчив Петербурзьку консерваторію. Як зазначено у статті, три роки (1873–1876) був солістом Київської опери, а від 1876-го і до кінця життя – Маріїнської опери. – Прим. перекл.
2. Герой опери Ц. Кюї «Вільям Раткліф» (пост. 1896). – Прим. перекл.
3. «Купець Калашников» – опера А. Рубінштейна (пост. 1880). – Прим. перекл.
4. У минулі часи О. О. Петров також виконував по кілька ролей у одній і тій самій опері, наприклад: ролі Руслана і Фарлафа в «Руслані»; князя Володимира, Подорожнього і Жерця в «Рогніді»; Селянина, Куно, Каспара і Відлюдника у «Фрайшутці»; Корчмаря, Мілорда і Розбійника у «Фра-Дьяволо»; Рудольфа і Мельхталя в «Карлі Сміливому»*; Ґеорґа і Вольтана в «Пуританах»; Антона і Раймонда в «Лючії»; Белькоре і Дулькамари в «Любовному напої»; Розбійника й Опікуна у «Страделлі»**. – Прим. автора. (*Під «Карлом Сміливим» Стасов має на увазі оперу Россіні «Вільгельм Телль» (пост. 1829); **під «Страделлою» – оперу «Алессандро Страделла» Ф. фон Флотова (пост. 1844). – Прим. перекл.).
5. «Нижегородці» – опера Е. Направника (пост. 1868). – Прим. перекл.
6. «Корделія» – опера М. Соловйова (пост. 1880). – Прим. перекл.