Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Володимир Стасов. Музичне неподобство
Переклав Василь Білоцерківський
Наша «матінка Росія» багата на неподобства всілякого трибу і штибу; вони щохвилини повзуть зусібіч, з усіх її кутків. Але час від часу з’являються на світ такі неподобства, перед якими бліднуть усі решта, навіть серед найвульгарніших.
Днями трапилося в нас, у Петербурзі, ще одне саме таке.
Зібрався 4 квітня так званий «оперний комітет» і відхилив цілковито, безповоротно, безапеляційно творіння одного з найкапітальніших російських митців: оперу «Хованщину» Мусоргського. Та ще як! Не просто безглуздо і нерозсудливо, а найбільш протизаконним чином.
У параграфі 12 статуту оперного комітету (він видрукуваний, кожен може перевірити мої слова) сказано: «Після прослухання опери на фортепіано комітет обговорює її вартості й вади та вирішує попередньо: чи заслуговує опера на спеціально технічний розгляд». Чи чуєте: «ОБГОВОРЮЄ». Це наказує статут. Але уявіть собі: у цьому чудовому комітеті раптово завели такі порядки, що ніхто нічого не обговорює, а просто візьмуть, покладуть, кожен по секрету, свої кулі – і край!
Та що ж це таке? Адже це прямий порядок такого ґатунку, аби той один, хто буде впливовішим, від кого залежать у якомусь стосунку інші, – аби він узяв та й віддав наперед свій «пароль», а там усі безсловесні й підлеглі покладуть ту кулю, як їм велено. І всьому кінець, фокус зіграно.
Справді, навіщо ж усім засідателям в оперному комітеті готуватися до нової опери, вивчати партитуру, розглядати її? Хто ж, у більшості випадків, і читав-бо партитури поміж ними? Хто ж бо з них і вміє це робити? Адже для цього потрібні знання, справжня музична освіта, звичка до партитури, смак, розуміння. А тут що? Через те, що я тенор або сопрано, через те, що я режисер тощо, я раптом повинен «розглядати», «розуміти» щось у партитурі й музиці, я повинен «викладати свою думку», представляти своє «за» або «проти», доводити, обстоювати. Таж як я все це зроблю, коли нічого не знаю, нічого не вмію, нічого не розумію, окрім своєї арії й свого костюма? Ну, нічого не вдіяти, і доведеться дивитись в очі капельмейстерові, який, чи він справжній митець або просто майстровий музичних справ, однаково мусить-бо мати звичку до партитури й до музики. Він-бо все знає! Як він-бо скаже, так і мусить бути!
Добрі порядки, добрий стан справ! Нема мови, є з чого порадіти!
Кажуть, декотрі, у великій розсудливості, висловлювали, що, мовляв, досить нам цих опер «із крайнім напрямом», досить на сцені й самого «Бориса Годунова». А, ви от як гадаєте, – мовив би я цим панам. «Досить!» Так, нехай буде досить вам, двом-трьом парам людей, – але не нам, публіці, якої сотні й тисячі. І ми мусимо від вас залежати, від ваших капризів або незнання, від вашої байдужості або поганих смаків?! Ні, це вже занадто. Дайте нам, нехай ми спершу самі послухаємо, а тоді вирішимо, добра чи погана річ. Отакої! Цілої опери, плоду праці, натхнення, думки, таланту, не лише не виконуватимуть, але навіть усупереч категоричному статутові, не хочуть навіть розглядати. Композитору якимось поліційним кулаком затискають рота, не дають йому слова вимовити. Люди необізнані, байдужі, розсіяні, непідготовлені думають собі про сцену й арію, а коли треба міркувати, лише махають руками й кричать: «Не треба, не треба!»
Ще недавно п. Соловйов (композитор і критик) протестував супроти подібного грубого, безглуздого свавілля і пішов геть з «оперного комітету» за те, що там не хотіли розглядати опери Шеля [1] «Кам’яний гість» і зіграли з нею свою «штучку». Але благородний і великодушний учинок п. Соловйова не подіяв. Комітет продовжував тишком-нишком свої звичайні шахові ходи.
Але ж як подумати, ані п. капельмейстер, ані його прихильники ніколи не думали протестувати супроти жодної нездарності або посередності та якнайспокійніше давали на російській оперній сцені «Нижегородців», «Продану наречену» [2] і бозна-яке ще всіляке різне. Усе було добре, усе було чудово, не було лише оригінальності й талановитості!
І зауважте, супроти кого комітет зіграв нині свою «штучку»? Супроти композитора, котрий не хлопчик якийсь, не дилетант-початківець, а людина, котра поставила на сцені велику, значну оперу, що постійно мала величезний успіх з одного кінця Росії в другий, чиє ім’я стоїть не лише в нас, але і в Європі в історіях і лексиконах музики, людини, котрій одного разу, напевне, спорудять пам’ятник на площі; а якийсь посередній капельмейстер зі своїми приспішниками викреслюють його геть, вони не дають слухати російській публіці, російському народові його посмертного, капітального творіння!
Мені здається, якби дати цим людям у їхню оруду «Руслана», «Кам’яного гостя», коли ті ще не були на сцені, вони образу б забракували і Глинку, і Даргомижського. Вони б лише все давали «Нижегородців» і «Продану наречену» чеських авторів. Адже до російських талантів їм нема діла!
Якби трапилося таке неподобство в якій-небудь іншій царині, окрім оперної, напевне було б одразу подано скаргу, апеляцію до верхньої інстанції: і беззаконно, мовляв, і безглуздо! Переглянути треба неодмінно! А тут кому скаржитися, кого просити про перегляд і зміну рішення?
Отак і живімо, сидімо біля моря та чекаймо погоди.
Єдине, що можна було зробити, це й зробили п. Римський-Корсаков і Кюї: вони пішли геть з комітету, де панують такі неподобства.
Зауважмо, до речі, що листа п. Кюї навіть не було прочитано решті членів у засіданні 7 квітня. Голова лише заявив, що і п. Кюї, і п. Римський-Корсаков виходять геть.
От тобі й опера в Росії!
На щастя, є суд історії. Його вже нічим не вишкребти й не затушувати. А тепер навіки вже лишилося відомим, як кілька малотямущих людей наважилися поквитатись по-свійському з тим, що було вище за їхнє розуміння, і насунути гасильний ковпак на одне з найзначніших і найоригінальніших творінь нашого віку.
1. Мова про оперу Бориса Фітінгофа-Шеля, справжня назва якої «Жуан ді-Теноріо, або Статуя командора» і яку згодом, 1888 року, все-таки було поставлено в Маріїнському театрі. – Прим. перекл.
2. Тут об’єктивність явно зраджує Стасову, коли він ставить поруч оперу «Нижегородці» Направника, справді посередній твір, і «Продану наречену» Сметани, яка є не лише першою чеською національною оперою, але й одним із визначних досягнень комічної опери. – Прим. перекл.
Першодрук – «Новости», 1883, 12 квітня, № 157.
У цій статті й ряді інших матеріалів Стасов боронить творчість Мусоргського від нападів відсталої, консервативної критики. За три роки, з нагоди першої постановки «Хованщини» силами Музично-драматичного гуртка, він напише нову статтю, присвячену цій опері.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов Ювілей Стравинського [1] "
