Переклав Василь Білоцерківський

Молоде товариство, яке під орудою Еж. Борреля і Фелікса Рожеля взялося до воскресіння двох сторіч музики, зробило мені честь, попросивши представити його паризькій публіці. Роблю це з усією своєю симпатією до його членів та їхньої праці.
Передусім хвалю їх за те, що вони поставили своє Товариство під егіду великого Генделя. По-перше, тому, що він – митець здоровий, сильний, щасливий, ясний, а ми більше, аніж будь-чого, потребуємо радості, сили й здоров’я. Але й також тому, що цей широкий розум, який розлого відкритий перед усіма ідеями Європи свого і попереднього віків, є найліпшим взірцем і мовби символом того, що ми хочемо утворити: Товариства, присвяченого не виключному культові одного майстра, одного єдиного стилю, одного способу мислення, а всьому, що було великим і в чому продовжує палати полум’я життя і краси.
Який би не був поступ, досягнутий за останні роки у Франції в сенсі знайомства зі старовинними творами й любові до них, ще потрібно багато чого, аби ми прийшли до володіння вірним поглядом, бодай сумарним, на наше найближче музичне минуле, на наших класиків XVII I XVIII сторіч, аби справедливо судити про них. Ось уже двадцять років, як ми намагаємося оживити декотрих великих людей. Це правильно; але ми надто пожертвували заради них усіма іншими. А це означає, що ми припускаємося тих самих історичних помилок і позбавляємо себе багатьох радощів.
Ми пишаємося розсудливістю наших художніх суджень, гадаючи, що вельми переважаємо своїх пращурів, які жили в XVIII сторіччі, бо вони зневажали готичне мистецтво, а ми нині розуміємо його велич. Одначе ми не роздумуємо про те, що самі часто не варті більшого, недооцінюючи мистецтво, яке захоплювало наших пращурів і яке, цілковито відмінне од готичного, можливо, не менш прекрасне. Ми не знаємо, як би ще виразити свою зневагу до музикантів XVIII сторіччя, котрі не підозрювали про велич Й.-С. Баха. Але чи набагато ми далекоглядніші, коли, своєю чергою, не знаємо або зневажаємо таких митців його часу, якими захоплювалися ці музиканти XVIII сторіччя і які були справді гідні їхньої любові? У мистецтві немає однісінького прекрасного мистецтва. У кожному сторіччі немає єдино істинного стилю. Чудова готика, змішана з бароко, у Й.-С. Баха може і повинна захоплювати, не завдаючи шкоди благородній неоантичності великих італійців і великих італізованих німців його доби. Наслідуймо самого Й.-С. Баха, який був другом Гассе, і Генделя, який був другом обох Скарлатті. Будьмо достатньо щедрими душею, аби любити все, що прекрасне: Перґолезі й Рамо, Бетговена і Россіні. Позбудьмося штучних ідей, якими живимося: теорій рас і епох, теорій еволюції й занепаду мистецтв. Розплющмо очі й побачмо, що геній постійно спростовує всі наші теорії. На нашому осяйному Заході немає ані привілейованих рас, ані привілейованих епох. Краса, душевна велич, сила життя розквітають, де і коли їм завгодно і часто в тих місцях і в ті часи, де їх найменше очікують. Сицилієць Алессандро Скарлатті й неаполітанець Провенцале, належачи до часу, званого добою занепаду, бувають, коли того схочуть, так само глибокими, як Бах, і так само досконалими, як Гендель. Італійське XVIII сторіччя, яке вважається часом занепаду мистецтва Італії, вирує геніями. І у творчості декотрих із цих майстрів, яких затьмарила слава Генделя і Баха, майстрів, безсумнівно, менш великих, менш різнобічних, можливо, була найвища краса, суто класична геніальність, гідна Моцарта, якого вони віщували.
Чим більше вміють дивитися, слухати, тим більше вміють жити й розуміти, який багатий світ; тим більше жалю викликають убогі люди з пересиченими або несприйнятливими душами, люди, які не здатні або не бажають нічого розуміти, окрім дуже небагатьох речей. Існує лише одна достеменна журба – свідомість того, що ми ніколи не подужаємо охопити всієї краси, накопиченої віками. Але це – щаслива журба; нехай кожен із нас побажає її іншому. Втішно – сказати одне одному, що ми можемо вічно пити з джерела нашої коханої музики, ніколи не вичерпуючи його.
Тож подякуймо Е. Боррелеві й Феліксу Рожелеві за те, що вони відкривають для нас витоки великої ріки; схилившись над нею, кожен може знайти, мов у чарівному дзеркалі, той потаємний образ, якого шукає, відбиття свого ідеалу, мелодію своєї душі.
І хай принесе могутній і ясний Гендель звитягу присвяченому йому чину!

Січень 1909 року.

1. Першодрук статті («Noticе sur la Société Haendel») - у бюлетені S.I.M. (V, 1910, р. 73–74).