Левко Різник
То в «фейсбуці», то в «ютубі»
Відгук

Мені довелося бачити найвидатніших поетів світу. —
всі вони були не естрадники,
а страдники.

Ліна Костенко
“Інкрустації”

Любов Бенедишин. “Дарунок Сізіфа”, поезії – Львів : Каменяр, 2020. – 163 с.

Тисячоліттями людство плекало естетику талантами від Бога в усній і писемній творчости в святочно прибраних залях чи театрах, які за архітектурною довершеністю не поступаються храмам. До речі, церквам, де й молитовне звертання до Бога користується Словом якнайвищої естетичної вартости. Естетика, таким чином, на оці досвідчених законодавців і знавців з давніх-давен почувалася величавою володаркою душ і духа, тим вершинним духовним багатством, до якого свідомі й жадібні краси люди вперто тягнулися серцем і розумом на рівні зусиль Сізіфа, — щоправда, не почуваючи за собою ніяких гріхів. Той процес і сприяв цивілізації та етичному й моральному зростанню.
Та ось — у двадцятому столітті знайшлися лукаві сміливці, які підступно вивели «Естетику» на вулицю. Мовляв, не бійся, йди… Тебе досі тримали в кайданах (золотих) правил, тепер ти вільна! Можеш існувати в будь-яких… і найпідліших формах. І тебе визнають новітні адепти, а мільйони споживатимуть як щоденний харч… «Естетика» розгубилася на повній свободі. Так звані «творці» кинулися каверзувати над нею, аж до приземлення її на рівні баналу в своїх підлих забаганках. Он — хочу бути поетом! Не знаюся на поезії, але вмощусь під моду, а тим паче європейську, та сплету ряд слів, які лиш стукнуть до голови, назву це модерною поезією — і я пан!
То б і байдуже. Вольному — воля, але ж є читач, який бере збірочку з передбаченням знайти там перлини добірного поетичного слова й збагатити ним спраглий інтелект. Розгортає книгу, а там — вірш під безглуздою назвою, безглуздий набір слів, лише сформований ритмічно чи ще й римовано. Автор з апломбом пропонує читачеві: оце — метафоричні асоціації, що їх сподобляться збагнути лише подібні до мене космічні творці… Або тривіяльна прозова фраза, розтягнена драбинкою, з натяком на якийсь вельми естетично багатий підтекст…
Одначе не все так зле в поетичному світі. У Сокалі на Львівщині Любов Бенедишин… живе, працює, дітей виховує, надихає чоловіка на подвиги в цьому химерному суспільстві в межах загроженої агресором України, та в окремі хвилини творчого піднесення мережить поетичні тексти, але не в руслі моди, а поборює власний «камінь» і з приреченістю Сізіфа котить його вгору від збірки до збірки. І не тому, що авторка — на «периферії» (нині, маючи в хаті «фейсбуки» і «ютуби», «периферій» для творця нема), а в неї принцип: кожен справжній талант є потенційно джерелом «напряму» чи моди, йому нема потреби користуватися винайденим. Тому констатує своє «кредо» в катренах:

Атмосфера казкова.
Скороспілі таланти.
Парашутики слова.
Графоманські десанти.

Потусити потреба.
Римувати сверблячка.
…І в узвишшя безнебе
Вже дивитися лячно.

Водночас чітко усвідомлює призначення поета — в поезії «Призначення»:

Розкішна мова. Не осот-будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».
Отари слів рівненькими рядами —
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.
Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

…Пообіч вовчі зграї, хмари мух
Та кожну титлу стереже Пастух.

І що? Звучить «периферійно» чи «по графоманськи», чи «набридливо традиційно»? Ні! Звучить свіжо, модерно, сьогоденно — як це в поезії «Що нового?»:

— А сьогодні
Як живеться нашій Любі?

«Як живеться?
То в «фейсбуці», то в «ютубі»…

Це зі збірки «Дарунок Сізіфа», яка є на сьогодні підсумковою.
А досі етапними були протягом сімнадцяти літ «Феєрія весни» (2000), «Крізь роки і сузір’я», «Вік Ангела», «По той кінець веселки», «…віще, неповторне, головне», «Нота бене», «Зачаття неба», «Лíта проминальна літургія» (2017) — самі назви засвідчують послідовність і єдиний вектор творчого ділання. Аж поки Люба Бенедишин у збірці «Дарунок Сізіфа» не заслужила права заявити:

Каміння збираю:
Гора на межі.
Дарунок Сізіфа
Тулю до душі.

До речі, від модерну нині теж запахло нафталіном. Люба Бенедишин це відчула. Чи радше їй натякнув безперечний талант: жінко, не кидайся за фантомами, що зіструпішили й близькі до епігонства, заглянь лише в свої власні творчі засіки, та оспівуй «ліричного героя», списуючи його з себе, й побачиш поезію оригінальну, без найменшого знаку наслідування, сьогочасну й епохальну.
Якщо уважно вчитатись у збірку від дошки до дошки, то справді яскраво вималюється образ жінки-українки, поставою рівну легендарним жінкам-героїням, на плечах котрих збереглася нація; і водночас образ особи жіночої статі, розумної, дотепної, іронічної, самоіронічної, близької, знайомої, — що їх нині на кожному кроці зустрічаємо в побуті, на сценах, на шоу, серед фронтових трудівниць, що довозять воїнам усе необхідне й тримають своїм волонтерством націю на дусі. Як то у вірші «Жінка-українка»:

Радість — людям, сум — наспід…
Скрути повна скриня…
Збудить час, догляне світ
Жінка-господиня.

***
Сіль і скиба. Хрест і кріс…
Хистко Україні…
Жде синів, тримає вісь
Жінка-героїня.

Кожна суспільна епоха покликує своїх інтерпретаторів і виразників у поетичному слові — таким чином вона залягає в емоційній пам’яті нащадків. Епоха, в якій живемо, вивільнилася багатьма неповторними, й непередбачуваними в минулому, рисами. Поетеса вдало схоплює сутність і настрій епохи:

Кривавий азарт… Маріуполь… Алеппо…
Звірячий оскал… Хижий кіготь у небо…
Тасує надія абсурдну абетку.
І крутить диявол російську рулетку.

За випадком — випад… Жага круговерті.
Де ставка — життя, там найближче до смерті.
Потворний кураж. Смертоносна ракета.
Наступний виток. На кону — вся планета.

…чутно обертони з Маланюкових збірок «Земля і залізо», «Степова мадонна». Проте це не наслідування, а лиш подібний енергетичний накал. За Маланюка переважав «стилос»… Нині — це нечувані донедавна технології, транснаціональні корпорації, преогидна маніпулятивність у політиці, надскладні фінансові схеми, повальний наступ холодного прагматизму на вистраждану віками людством етику й моральність. Отже, образ «ліричної героїні» постає не з «піни морської», а з конкретних реалій:

Життю — жертовно,
а смерті — «хлібно»…
Волає Воля
безвісно, утробно.
Душі — невтішно
Словам — безслівно.

Так Небу жалібно
Так світу жлобно…

Отже, поетеса цілковито покладається на «енергію слова» — і слово на папері, виписане відповідально, не зраджує. Поезія Люби Бенедишин чується гідно:

Луна ланцюгова:
з життя — у безсмертя.
Енергія слова
в реакторі серця.
Розщеплення болю
на крапельки дрібки…

Надломлена доля.
Відкраяна скиба.

То в чому ж секрет привабливості поезії Люби?
А «секрет» причаївся там, де якраз йому бути в досконалих творах — у Слові: Люба вміє. І це, як відчувається, спричиняє саме її власна, вроджена вдача — знак душевної екзистенції вистраждати й поставити Слово в контексті так, що воно пізнаване й спалахує цілою системою ознак, значень і дороговказів, без потреби пригромаджень до нього «космічних» розбалакувань у модерному стилі. Те «Слово» діє на читача квантами духовної енергії в змістовному виразі, детерміновано з іншими такими ж «центровими» Словами. Так що читач не має клопоту з розгадуванням нерозгадного, витрачаючи при цьому інтерес до твору, а відчуває насолоду співтворчості з поетесою, любується Любиною дотепною винахідливістю. Як ось — розгорнувши книгу де-небудь:

Рве душу розпука, мов лютий пітбуль.
Хитається світ… пливе…
А той, що помножив мене на нуль,
Спокійно собі живе.

Що тут? Звичайна життєва ситуація, але в читача розбуджує в мисленно-почуттєвих анналах «незвичайне» — в звичайному.

Крізь біль і самотність — від краю до краю…
А страх переслідує, м’яко ступає.

Так вабить цитувати всю збірку.
Щоправда, місцями авторка захоплюється віртуозною грою словами. Хоча в неї тут великого гріха нема, — лиш би це був усвідомлений прийом.
Помітне доречне використання англійських слівець, які в цю епоху шаленства технологій та інформації градом сипляться у мовний обіг аж прикро й боляче за рідну мову. Поетеса так вміло вживає ці чужаки, що не відчувається спротиву чи невдоволення. Лиш, здається, зайво винайшла такий літературознавчий термін як «пазлики». Вкінці книги — для розрядки… Гадалося: незнані дотепер форми, а це — звичайні катрени. Ліна Костенко назвала розділ подібних творів «Летючі катрени». А що «летючі» — то завдяки застосуванню в них градації.
Звичайно, Люба Бенедишин свідома стану творчого життя в Україні, тому й не стримується від сарказму, коли звертається до цієї теми:

Оздобить слава перлами корито,
Натре до блиску саморобний німб.
Усі спішать кудись несамовито,
Підкорюють зачовганий Олімп.

Тим часом поетеса котить свій оригінальний камінь талановито, з величезними зусиллями Сізіфового приречення. Зрозуміло, сподівається належного поцінування, але кому то в голові — в тому «несамовитому поспіху». Тому народжуються і такі рядки:

А ти сиди в не-затишку своєму,
В тіні мовчання вже сама, як тінь…
І душу потрясай до сліз, до щему,
До крику, до осяянь, до прозрінь.

Та не турбуйтеся, пані Любо, пам’ятайте: в літературній творчості найосновніше — Слово, — якщо воно освячене щирою працею, то твір переживе «мовчанку» заздрісників, чи надто захоплених клопотами пошуків стежки до «зачовганого Олімпу». Важливо, що Ви зуміли в цьому гармидері подати свій талановито випрацюваний голос. Як пишете в одному з пазликів:
Тихо говорила, голосно писала.

Львів 2020