Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.06
09:04
Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!
Так хай червоний
2026.06.06
08:56
Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті
2026.06.06
08:21
— Ти малюєш на мапі вчорашніх обмежень
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.
— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
2026.06.06
07:41
Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
2026.06.05
23:37
Зливи лютої — грім і зірниці — вогонь —
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
то стихійного лиха сполука.
Несподівані доторки теплих долонь —
симбіоз насолоди і муки.
Ви збудили в мені глибину крижану
і мелодію сонячну, схоже.
Та чому так буває, ніяк не збагну:
2026.06.05
19:18
веселка над районом
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
і вчора і сьогодні
дурацьке щастя
скраю десь її
мені ти відписала
а я при телефоні
не був
атож мабуть
2026.06.05
16:46
ані миші
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
три коти...
старший -
місяць прикотив
посвітити у коморі
середущий
сипле зорі
трохи в комин
2026.06.05
15:47
VIII. Останній акорд: ПАРОСТКИ КИЄВА НА ПІВНІЧНИХ ПРЕСТОЛАХ
Коли дим великих битв розвіявся, а море заспокоїлося, Єлизавета Ярославна зрозуміла, що її власна історія ще не завершена. Вона була донькою Ярослава Мудрого, і в її жилах текла кров правите
2026.06.05
14:39
Зима посріблила гілки,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.
Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
2026.06.05
13:23
Ми йшли крізь вечір: тільки я і дощ.
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
Він щось шептав на перехрестях сонних,
змивав тривогу із мовчазних площ,
лишав сліди на вікнах і долонях.
Старий каштан розправив мокру стать,
сховавши нас у затінку густому,
щоб погляд не тривожив із сум'ять,
2026.06.05
12:32
Півонії розквітлі за криницею
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.
І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
2026.06.05
12:07
Вони досконало перлинні -
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози
2026.06.05
06:05
Миготять блискавиці, гуркочуть громи,
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
2026.06.04
21:26
настало літо йшла війна
був золотистий вечір
нікого я не обіймав
нічому не перечив
не усміхалися мені
дошкульні антитези
немов у сні
чи майже сні
був золотистий вечір
нікого я не обіймав
нічому не перечив
не усміхалися мені
дошкульні антитези
немов у сні
чи майже сні
2026.06.04
21:19
Поначалу он заинтересовал меня рассказом о своем приятеле Йоне. Всю жизнь тот прожил под именем Леня.
История житейская, когда в угоду славянскому уху Сруль, Мошке, Пинхас, Натан... вынуждены были становиться Александром, Михаилом, Анатолием...
Но в отл
2026.06.04
19:39
Боротьба за владу після смерті Сталіна.
Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – п
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Війна уже закінчилась. Сталін став дряхлішим.
З «однодумців» себе кожен вже думками тішив,
Що, як Сталін вріже дуба, можливість настане.
Він по головах пройдеться і вище всіх стане.
І Молотов, й Каганович – п
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Розкажи!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розкажи!
Розкажи!
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
