Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Розкажи!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розкажи!
Розкажи!
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
