Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.24
09:23
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.
23–24 серпня 1996 р., Київ
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі то – світ.
Світ – то пан.
23–24 серпня 1996 р., Київ
2025.12.24
06:54
Мов тополиний пух прилинув
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
На мерзлу землю за вікном, -
Рої сніжинок безупинно
Літали й вихрились кругом.
Кружляли, никли, шурхотіли
Навколо хати аж надмір
І світ ставав ще більше білим,
І білість вабила на двір.
2025.12.23
23:51
Ми ховались від холодного дощу чужих слів під чорною парасолькою віри. Барабанні постукування по натягнутому пружному шовку китайщини здавались нам то посмішкою Будди, то словами забутого пророка-халдея, то уривками сури Корану. Ми ховались від дощу чужих
2025.12.23
22:04
О докторе добрий – на поміч!
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
Там де серце було в мене – біль
Він тихий він б’ється
Можте вирвати і
У банці отій зберегти?
О мамо мені все недобре
І сьогодні не день а стрибок
2025.12.23
21:12
Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...
Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...
Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова
2025.12.23
19:57
Я іду забутими стежками
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.
Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
У глухих, неходжених місцях.
Заблукав поміж двома віками,
Хоч порив небесний не зачах.
Заблукав у лісі чи у полі,
У далеких хащах наземних.
Я шукаю волі у неволі,
2025.12.23
17:30
Перше моє прозвисько (в дитинстві) -- Євик, Свинопас, і пішло -- Сем, Кальок, Борода, Будулай, Татарин, Боніфацій, Лабух...
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:
Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свиноп
ПРИСВЯТА. ДЕЯКИМ:
Оптимістично налаштований, не згас…
Все те, що було придбане, з тобою.
Одне із прозвиськ, схожість, «свиноп
2025.12.23
17:18
Я босоніж пройду
по тонкому льоду —
не потону в сутужну хвилину.
А та біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.
І не страшно іти,
по тонкому льоду —
не потону в сутужну хвилину.
А та біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.
І не страшно іти,
2025.12.23
15:31
Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами
Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами
Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
2025.12.23
11:38
Повертатися годі
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.
з-під чужого крила.
На далекому сході
ти за себе була.
Там династії бились,
там точились бої,
там на тебе дивились
через очі твої.
2025.12.23
08:01
Шумить стривожено Дніпро,
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
Коли борвій здіймає хвилі, -
Коли лякається добро
У вир стрибнути з мокрих схилів.
Пропахле пилом і багном,
Воно боїться обмивати
Себе при світлі чи смерком,
Щоб оминало річку свято.
2025.12.22
19:59
Видно не того любила,
розірвала, попалила
помаранчові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
розірвала, попалила
помаранчові вітрила.
Деревом вросла в землицю —
погляд гострий, серце — криця,
а душа, немов криниця:
милосердна, хлібосільна,
щира, горда, своєрідна,
2025.12.22
17:40
Він надійшов не з того Миколаєва, на який зазіхав кремлівський загарбник-мрійник, а з невеличкого містечка на Львівщині. У відповідь на свої дві книжки («Запорожець за Йорданом» та «Заплутавшись у гомоні століть») я отримав три («Розчарована осінь», «Тере
2025.12.22
15:26
Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
2025.12.22
13:54
Із Олександра Васильовича Некрасова *
Зміст
Глава перша
Глава друга
Глава третя
Глава четверта
Глава п’ята
Зміст
Глава перша
Глава друга
Глава третя
Глава четверта
Глава п’ята
2025.12.22
13:39
Дама. Вино.
У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Розкажи!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розкажи!
Розкажи!
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
