Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
2026.09.17
19:28
Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
2026.09.17
19:19
Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
2026.09.17
12:57
Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Правда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Правда
Не люблять люди правди, зобижаються, коли хтось щиро і прямо в очі каже, що ти - телепень, а вчинки твої ідіотські. А чому ображаються? А тому, що правда нікому не потрібна, вона як чорна грязь покриває людину з голови до ніг. І замість непорочного світлосяйного херувима сусіди раптово бачать істинний лик свого односельця.
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
