Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.09
12:53
«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
2026.09.09
12:31
Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
2026.09.09
12:01
Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Правда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Правда
Не люблять люди правди, зобижаються, коли хтось щиро і прямо в очі каже, що ти - телепень, а вчинки твої ідіотські. А чому ображаються? А тому, що правда нікому не потрібна, вона як чорна грязь покриває людину з голови до ніг. І замість непорочного світлосяйного херувима сусіди раптово бачать істинний лик свого односельця.
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
