Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.25
14:01
В ту саму мить мій намір стих…
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
2025.10.25
09:59
Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
2025.10.25
06:31
Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
2025.10.25
00:02
Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
2025.10.24
23:58
Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
2025.10.24
22:00
Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
2025.10.24
20:18
І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
2025.10.24
19:43
ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
2025.10.24
19:35
Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
2025.10.24
19:06
Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
2025.10.24
16:33
Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
2025.10.24
16:01
Чорнота невидюща вмостилась на плечі.
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
2025.10.24
14:18
«Рашизм».
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
2025.10.24
12:24
Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
2025.10.24
12:12
Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
2025.10.24
09:23
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
***
Над
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...***
Над
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Бойко (1953) /
Проза
Мого дитинства Монастирок
Монастирок... Мальовничі руїни, що заховалися на урвищі над рікою Стрипою неподалік Бучача. Один з найперших і найвиразніших спогадів дитинства. Монастирок – то мій перший замок. Хоча, власне кажучи, це й не замок, а руїни монастирської церкви. Незважаючи на те, що у Бучачі є залишки справжнього замку, був там лише раз. Зате Монастирок притягував, як магнітом. Вже й не пригадаю, скільки разів ходив я тією дорогою, пам'ятаю її і донині, хоча багато десятків літ минуло. Підйом крутими кам'янистими стежками на гору Федір, не менш крутий спуск до Стрипи і далі ще декілька кілометрів звивистим глибоким каньойоном, яким так можна мандрувати цілісінький день, не полишаючи обіймів густого лісу, аж до самого Дністра – понад тридцять кілометрів.
Досі не стерлись у пам'яті кладки через бистру Стрипу, що складались з однієї чи двох колод. Кожен крок такою кладкою, здавалося, буде останнім – втратиш рівновагу і забере з собою стрімка течія. Виринають із спогадів, визирають із старих фотографій суціль вкриті надписами стіни Монастирка, порослі вгорі деревами і кущами.
Упродовж століть багато було монастирів на наших землях. Хоч були вони, насамперед, осередками духовності, але у ті тривожні часи, коли хвиля за хвилею накочувалися ворожі навали, монастирі, як і замки, перепиняли шлях завойовникам. Тому багато монастирів будувалися у місцях важкодоступних, зміцнювалися оборонними мурами та баштами. Від більшості монастирів залишились тільки згадки у легендах та переказах, а від деяких – ще й загадкові руїни.
Один із таких монастирів і заховався у глухій пущі на скелястому правому березі Стрипи, між Бучачем і Жизномиром. До кінця XVІІІ століття називався він монастирем Преображення Господнього. Нині просто – Монастирок. Найімовірнішим часом його заснування вважається початок XVІІ століття, хоча, за іншими джерелами, монастир у цьому місці існував уже в середині попереднього століття і навіть століттям раніше. Достовірно відомо лише, що у 1600-1606 роках монастир розбудовувався і діяльну участь у цьому брали Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили, та її чоловік Стефан Потоцький, воєвода брацлавський, який з 1612 року став дідичем Бучача.
Історія Монастирка оповита багатьма легендами. За однією з них, під час ворожого нападу, один із монахів заховав у джерело чашу із святими дарами. І там спіткала його смерть і кров його, спливаючи із ран, потекла у джерело. І хто має сильну віру і приглянеться добре до тієї води о дванадцятій годині ночі, той може побачити там кров, що спадає з течією струмка вниз у Стрипу. А ще повідають, що хворі на очі, тричі умивши їх опівночі цілющою джерельною водою, можуть повернути собі здоровий зір.
Не раз руйнували монастир чужинці. У1672 році його спалили турки, які тоді зайняли Поділля. Та монастир щоразу відроджувався. У 1724 році він був прилучений до новоствореної Хрестовоздвиженської обителі в Бучачі, але до 1781 року тут ще правилася служба Божа на св. Юра та Спаса.
Більше двох століть минуло, як завмерло життя у Монастирку. Хіба відпочивальники тривожать спокій старих стін та вкривають їх своїми розписами. Нині Монастирок є пам'яткою архітектури національного значення. Та хіба такий почесний статус убереже цю святиню від остаточного руйнування. Хто порятує загублений в лісах і в нашій пам'яті Монастирок?
2005-2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мого дитинства Монастирок
Монастирок... Мальовничі руїни, що заховалися на урвищі над рікою Стрипою неподалік Бучача. Один з найперших і найвиразніших спогадів дитинства. Монастирок – то мій перший замок. Хоча, власне кажучи, це й не замок, а руїни монастирської церкви. Незважаючи на те, що у Бучачі є залишки справжнього замку, був там лише раз. Зате Монастирок притягував, як магнітом. Вже й не пригадаю, скільки разів ходив я тією дорогою, пам'ятаю її і донині, хоча багато десятків літ минуло. Підйом крутими кам'янистими стежками на гору Федір, не менш крутий спуск до Стрипи і далі ще декілька кілометрів звивистим глибоким каньойоном, яким так можна мандрувати цілісінький день, не полишаючи обіймів густого лісу, аж до самого Дністра – понад тридцять кілометрів.Досі не стерлись у пам'яті кладки через бистру Стрипу, що складались з однієї чи двох колод. Кожен крок такою кладкою, здавалося, буде останнім – втратиш рівновагу і забере з собою стрімка течія. Виринають із спогадів, визирають із старих фотографій суціль вкриті надписами стіни Монастирка, порослі вгорі деревами і кущами.
Упродовж століть багато було монастирів на наших землях. Хоч були вони, насамперед, осередками духовності, але у ті тривожні часи, коли хвиля за хвилею накочувалися ворожі навали, монастирі, як і замки, перепиняли шлях завойовникам. Тому багато монастирів будувалися у місцях важкодоступних, зміцнювалися оборонними мурами та баштами. Від більшості монастирів залишились тільки згадки у легендах та переказах, а від деяких – ще й загадкові руїни.
Один із таких монастирів і заховався у глухій пущі на скелястому правому березі Стрипи, між Бучачем і Жизномиром. До кінця XVІІІ століття називався він монастирем Преображення Господнього. Нині просто – Монастирок. Найімовірнішим часом його заснування вважається початок XVІІ століття, хоча, за іншими джерелами, монастир у цьому місці існував уже в середині попереднього століття і навіть століттям раніше. Достовірно відомо лише, що у 1600-1606 роках монастир розбудовувався і діяльну участь у цьому брали Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили, та її чоловік Стефан Потоцький, воєвода брацлавський, який з 1612 року став дідичем Бучача.
Історія Монастирка оповита багатьма легендами. За однією з них, під час ворожого нападу, один із монахів заховав у джерело чашу із святими дарами. І там спіткала його смерть і кров його, спливаючи із ран, потекла у джерело. І хто має сильну віру і приглянеться добре до тієї води о дванадцятій годині ночі, той може побачити там кров, що спадає з течією струмка вниз у Стрипу. А ще повідають, що хворі на очі, тричі умивши їх опівночі цілющою джерельною водою, можуть повернути собі здоровий зір.
Не раз руйнували монастир чужинці. У1672 році його спалили турки, які тоді зайняли Поділля. Та монастир щоразу відроджувався. У 1724 році він був прилучений до новоствореної Хрестовоздвиженської обителі в Бучачі, але до 1781 року тут ще правилася служба Божа на св. Юра та Спаса.
Більше двох століть минуло, як завмерло життя у Монастирку. Хіба відпочивальники тривожать спокій старих стін та вкривають їх своїми розписами. Нині Монастирок є пам'яткою архітектури національного значення. Та хіба такий почесний статус убереже цю святиню від остаточного руйнування. Хто порятує загублений в лісах і в нашій пам'яті Монастирок?
2005-2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
