Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.23
01:00
Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.
Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.
Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
2026.05.22
20:47
ковінька твоїй матері
і трясця теж авжеж
нам весело в цій матриці
веселощі без меж
у дишло пропаганду їх
слідкуймо за руками
бо мусора пов’язані
навіки з бандюками
і трясця теж авжеж
нам весело в цій матриці
веселощі без меж
у дишло пропаганду їх
слідкуймо за руками
бо мусора пов’язані
навіки з бандюками
2026.05.22
19:38
А що лишиться? — Хмари плоть химерна,
у жмені стуленій добірні ярі зерна,
солодкий мед дбайливої бджоли,
загуслий час непевної вечірньої пори.
Коли підводять янголи тебе до краю,
і золотий Дніпро за обрієм зникає,
і тихій шурхіт від самотнього вес
у жмені стуленій добірні ярі зерна,
солодкий мед дбайливої бджоли,
загуслий час непевної вечірньої пори.
Коли підводять янголи тебе до краю,
і золотий Дніпро за обрієм зникає,
і тихій шурхіт від самотнього вес
2026.05.22
18:12
Самотній столик. З кавою горня.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...
Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...
Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
2026.05.22
16:44
до чого йшлося
той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води
вона
оте
не приведи
той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води
вона
оте
не приведи
2026.05.22
15:56
Півонії диво розквітло в саду,
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.
Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.
Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
2026.05.22
12:13
Прийду востаннє я у рідний гай
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.
Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.
Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
2026.05.22
10:14
Ми без успіху вилазим
На зелене на весні -
Наші крила, ніби клешні
Наше довге, наче сни!
Наші підсумки і поле
Надсилають смертним- Геть! -
Як розчинники для солі ,
На зелене на весні -
Наші крила, ніби клешні
Наше довге, наче сни!
Наші підсумки і поле
Надсилають смертним- Геть! -
Як розчинники для солі ,
2026.05.22
06:14
Шастає, як вітер,
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
2026.05.21
22:06
В хвилини музики печальної
Я уявляю плесо скрізь
І голос дівчини прощальний,
І шум поривчастих беріз.
І перший сніг під небом сірим
Серед дрімаючих полів,
І шлях без сонця, шлях без віри
Снігами гнаних журавлів.
Я уявляю плесо скрізь
І голос дівчини прощальний,
І шум поривчастих беріз.
І перший сніг під небом сірим
Серед дрімаючих полів,
І шлях без сонця, шлях без віри
Снігами гнаних журавлів.
2026.05.21
21:10
із ранку визирнеш надвір
шахед затійливо тусує
а інтернет попсує всує
іще якийсь вже майже мир
колони із афін пальмір
палестри пейслі та пачулі
туристів зазивають чуйно
і розливають їм altbier
шахед затійливо тусує
а інтернет попсує всує
іще якийсь вже майже мир
колони із афін пальмір
палестри пейслі та пачулі
туристів зазивають чуйно
і розливають їм altbier
2026.05.21
20:19
Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!
Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!
Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
2026.05.21
18:45
У розпечену ніч наче дідько останній вселився,
Грім зривається криком надривно у небі знайомім.
Ти вдивляєшся в очі та кажеш про силу безсилля.
Я вдихаю твій запах, торкаючись чорних пачосів.
Дощ накрапує, блискавки простір намічено крають.
Тінь
Грім зривається криком надривно у небі знайомім.
Ти вдивляєшся в очі та кажеш про силу безсилля.
Я вдихаю твій запах, торкаючись чорних пачосів.
Дощ накрапує, блискавки простір намічено крають.
Тінь
2026.05.21
18:04
Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість
2026.05.21
13:39
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"
Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"
Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
2026.05.21
12:48
Замов мені,
що побажаєш.
Я
виконаю те.
На – серце це,
котреє краєш,
бо знаєш –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що побажаєш.
Я
виконаю те.
На – серце це,
котреє краєш,
бо знаєш –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Бойко (1953) /
Проза
Мого дитинства Монастирок
Монастирок... Мальовничі руїни, що заховалися на урвищі над рікою Стрипою неподалік Бучача. Один з найперших і найвиразніших спогадів дитинства. Монастирок – то мій перший замок. Хоча, власне кажучи, це й не замок, а руїни монастирської церкви. Незважаючи на те, що у Бучачі є залишки справжнього замку, був там лише раз. Зате Монастирок притягував, як магнітом. Вже й не пригадаю, скільки разів ходив я тією дорогою, пам'ятаю її і донині, хоча багато десятків літ минуло. Підйом крутими кам'янистими стежками на гору Федір, не менш крутий спуск до Стрипи і далі ще декілька кілометрів звивистим глибоким каньойоном, яким так можна мандрувати цілісінький день, не полишаючи обіймів густого лісу, аж до самого Дністра – понад тридцять кілометрів.
Досі не стерлись у пам'яті кладки через бистру Стрипу, що складались з однієї чи двох колод. Кожен крок такою кладкою, здавалося, буде останнім – втратиш рівновагу і забере з собою стрімка течія. Виринають із спогадів, визирають із старих фотографій суціль вкриті надписами стіни Монастирка, порослі вгорі деревами і кущами.
Упродовж століть багато було монастирів на наших землях. Хоч були вони, насамперед, осередками духовності, але у ті тривожні часи, коли хвиля за хвилею накочувалися ворожі навали, монастирі, як і замки, перепиняли шлях завойовникам. Тому багато монастирів будувалися у місцях важкодоступних, зміцнювалися оборонними мурами та баштами. Від більшості монастирів залишились тільки згадки у легендах та переказах, а від деяких – ще й загадкові руїни.
Один із таких монастирів і заховався у глухій пущі на скелястому правому березі Стрипи, між Бучачем і Жизномиром. До кінця XVІІІ століття називався він монастирем Преображення Господнього. Нині просто – Монастирок. Найімовірнішим часом його заснування вважається початок XVІІ століття, хоча, за іншими джерелами, монастир у цьому місці існував уже в середині попереднього століття і навіть століттям раніше. Достовірно відомо лише, що у 1600-1606 роках монастир розбудовувався і діяльну участь у цьому брали Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили, та її чоловік Стефан Потоцький, воєвода брацлавський, який з 1612 року став дідичем Бучача.
Історія Монастирка оповита багатьма легендами. За однією з них, під час ворожого нападу, один із монахів заховав у джерело чашу із святими дарами. І там спіткала його смерть і кров його, спливаючи із ран, потекла у джерело. І хто має сильну віру і приглянеться добре до тієї води о дванадцятій годині ночі, той може побачити там кров, що спадає з течією струмка вниз у Стрипу. А ще повідають, що хворі на очі, тричі умивши їх опівночі цілющою джерельною водою, можуть повернути собі здоровий зір.
Не раз руйнували монастир чужинці. У1672 році його спалили турки, які тоді зайняли Поділля. Та монастир щоразу відроджувався. У 1724 році він був прилучений до новоствореної Хрестовоздвиженської обителі в Бучачі, але до 1781 року тут ще правилася служба Божа на св. Юра та Спаса.
Більше двох століть минуло, як завмерло життя у Монастирку. Хіба відпочивальники тривожать спокій старих стін та вкривають їх своїми розписами. Нині Монастирок є пам'яткою архітектури національного значення. Та хіба такий почесний статус убереже цю святиню від остаточного руйнування. Хто порятує загублений в лісах і в нашій пам'яті Монастирок?
2005-2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мого дитинства Монастирок
Монастирок... Мальовничі руїни, що заховалися на урвищі над рікою Стрипою неподалік Бучача. Один з найперших і найвиразніших спогадів дитинства. Монастирок – то мій перший замок. Хоча, власне кажучи, це й не замок, а руїни монастирської церкви. Незважаючи на те, що у Бучачі є залишки справжнього замку, був там лише раз. Зате Монастирок притягував, як магнітом. Вже й не пригадаю, скільки разів ходив я тією дорогою, пам'ятаю її і донині, хоча багато десятків літ минуло. Підйом крутими кам'янистими стежками на гору Федір, не менш крутий спуск до Стрипи і далі ще декілька кілометрів звивистим глибоким каньойоном, яким так можна мандрувати цілісінький день, не полишаючи обіймів густого лісу, аж до самого Дністра – понад тридцять кілометрів.Досі не стерлись у пам'яті кладки через бистру Стрипу, що складались з однієї чи двох колод. Кожен крок такою кладкою, здавалося, буде останнім – втратиш рівновагу і забере з собою стрімка течія. Виринають із спогадів, визирають із старих фотографій суціль вкриті надписами стіни Монастирка, порослі вгорі деревами і кущами.
Упродовж століть багато було монастирів на наших землях. Хоч були вони, насамперед, осередками духовності, але у ті тривожні часи, коли хвиля за хвилею накочувалися ворожі навали, монастирі, як і замки, перепиняли шлях завойовникам. Тому багато монастирів будувалися у місцях важкодоступних, зміцнювалися оборонними мурами та баштами. Від більшості монастирів залишились тільки згадки у легендах та переказах, а від деяких – ще й загадкові руїни.
Один із таких монастирів і заховався у глухій пущі на скелястому правому березі Стрипи, між Бучачем і Жизномиром. До кінця XVІІІ століття називався він монастирем Преображення Господнього. Нині просто – Монастирок. Найімовірнішим часом його заснування вважається початок XVІІ століття, хоча, за іншими джерелами, монастир у цьому місці існував уже в середині попереднього століття і навіть століттям раніше. Достовірно відомо лише, що у 1600-1606 роках монастир розбудовувався і діяльну участь у цьому брали Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили, та її чоловік Стефан Потоцький, воєвода брацлавський, який з 1612 року став дідичем Бучача.
Історія Монастирка оповита багатьма легендами. За однією з них, під час ворожого нападу, один із монахів заховав у джерело чашу із святими дарами. І там спіткала його смерть і кров його, спливаючи із ран, потекла у джерело. І хто має сильну віру і приглянеться добре до тієї води о дванадцятій годині ночі, той може побачити там кров, що спадає з течією струмка вниз у Стрипу. А ще повідають, що хворі на очі, тричі умивши їх опівночі цілющою джерельною водою, можуть повернути собі здоровий зір.
Не раз руйнували монастир чужинці. У1672 році його спалили турки, які тоді зайняли Поділля. Та монастир щоразу відроджувався. У 1724 році він був прилучений до новоствореної Хрестовоздвиженської обителі в Бучачі, але до 1781 року тут ще правилася служба Божа на св. Юра та Спаса.
Більше двох століть минуло, як завмерло життя у Монастирку. Хіба відпочивальники тривожать спокій старих стін та вкривають їх своїми розписами. Нині Монастирок є пам'яткою архітектури національного значення. Та хіба такий почесний статус убереже цю святиню від остаточного руйнування. Хто порятує загублений в лісах і в нашій пам'яті Монастирок?
2005-2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
