Читаю історію християнства та іудаїзму, і не перестаю дивуватися словоблуддю та єзуїтським вивертам на догоду власних теологічних доктрин.
Пропаганда мусить бути переконливою. І коли потрібно приховати правду - її приховують. І справді - нащо баламутити вірян та сіяти в їхні уми сумніви щодо істинності віри та святого письма? Саме тому історія світська та історія релігійна завжди будуть антагоністами, оскільки перші оперують фактами та науковим інструментарієм, а інші - релігійною доцільністю.
Професійні історики та релігієзнавці намагаються взагалі не вести теологічних розмов з очільниками церков, оскільки викликають у них одну лють. Ще б пак: вони підривають основи віри, сіють пагони сумнівів в умах вірян та закликають вчитися.
Так колись вчинив і я. Взяв, здуру, і вивчив арамейську мову. А потім койне. А потім ще двійко-трійко давніх мов. А потім мене потягнуло до першоджерел. Захотілося почитати біблейські тексти в оригіналі. Ще й документи з Ватиканської бібліотеки. От ідіот!
А нещодавно втрапила до рук книженція кандидата технічних наук Ігора Мельниченка. Він був за фахом гідромеханіком, але як і я, здуру, вивчив 10 давніх мов. Заліз в архіви і…
1527 року у Ватикані верстався Талмуд, і основний її розділ - «Мішна», священна книга юдеїв.
Але питання про видання «Мішни» цього разу узагалі не розглядалося, бо представники римської курії жодного релігійного фанатика-перекладача на засідання не запросили. Обійшлися істориками та мовознавцями. Вийшла дуже сумбурна розмова між очільниками церков, яку занотували для майбутніх поколінь стенографісти. То що, шановні читачі, готові послухати баляндраси, які тоді точилися? Це історичні документи, не виссані з пальця постулати віри. Ні, не готові, але я таки розкажу.
Подумали в Римі, прикинули, що для більшої переконливості не вистачає біблейського історика давніх часів і настрочили книгу під назвою «Юдейські старожитності». Підписали ім’ям Йосипа Флавія. А згодом викликали на килим головного рабина Риму і питають:
- Чому синагога досі замовчує книгу Йосипа Флавія?
- Але у нас є свій історик! - вигукнув римський рабин.
- Що значить свій? А Флавій хіба не ваш? Хто цей свій?
- Я говорю про рабі Натане. Зберігся його давній рукопис, і ми маємо намір далі включати його під назвою «Азот рабі Натанна»… Жоден юдейський історик не посмів би скласти книгу «Юдейські старожитності». Вся наша старовина описана у святій Торі, книгах Ісуса Навіна, Суддів, Самуїла, Царів, Ездри і Несмії. Ніхто з юдеїв не наважився б переписувати, як зробив Йосип Флавій, із книг Маккавеїв. Тому всі книги оцього Йосипа Флавія створені греками, синагога їх відкидала і відкидає… Наш рабі Натан описав тільки одну Юдейську війну, маючи справжні свідоцтва. Він показав, які нечестивці Веспасіан і Тит! (це тодішні імператори).
- Тобто?
- Нечестивець Веспасіан не міг захопити Єрусалим і став тому метати в місто свинячі голови. Обстрілюючи стіну камінням і головами цієї мерзенної тварини, врешті-решт вдалося зробити пролом у стіні. У місто кинулися загарбники! А найстрашніший нечестивець Тит увірвався в храм і осквернив його. Потім зійшов на корабель, що відправлявся до Риму. І знялося морське чудовисько, щоб проковтнути його в морі. Тоді він став на кораблі та почав блюзнірствувати, і зневажати Бога, і плювати вверх, кажучи: коли я був у його володіннях, у нього не було сили встояти проти мене, а тепер він тут виступив проти мене; мабуть, Бог юдейський сильний тільки на воді…Господь дав знак морю, і воно заспокоїлося. Господь сказав йому: нечестивець! Смердюча рідина, прах, гниль і черв’як! Чи з тобою мені воювати!..
А в Римі Веспасіан пішов до бані, і йому подали старого вина, і, коли він пив, до нього в ніс забралася міль і їла лице його і досягла мозку. Сказали лікарям, і вони розтрощили після його смерті мозок і знайшли там міль завбільшки з одноденне пташеня… Всі події засвідчив і підтвердив рабі Еліезер, син рабі Іосе, який сам тоді перебував у Римі і бачив, як зважували цю міль на вагах - дві літри на одній чашці терезів і міль на іншій чашці.
- Нехай так,- погодилися в курії,- але Йосип Флавій теж описав Юдейську війну. Він, між іншим, передбачив Веспасіана імператорство, що засвідчує Светоній.
- Ви все плутаєте! - нервово замахав руками раббан.- Римлянин пише про якогось невідомого Йосипа, і ніде не говорить, що він історик. Провісник не може бути істориком, тому що це два протилежні заняття… Але провісник був! І звали його Іван, син Заккая. В ті часи він був Єрусалимським раббаном.
- А хто це засвідчив? - від несподіваного повідомлення у зберігача Ватиканської бібліотеки округлилися очі.
- Так стверджує рабі Натан. У його рукописі повідомляється, що раббан Іван ліг у труну і наказав двом рабі винести його в цій труні за місто. Коли вони проходили повз стражників, Іван прикинувся мертвим, і ті дозволили винести труп, щоб віддати землі. За міською стіною раббан Іван виліз з труни, пішов і привітав Веспасіана: «Vive domine imperator!». І додав: «Не бійся, у нас написано, що храм буде зруйновано тільки царем. А цар помре» (мався на увазі Нерон).
- Але Нерон помер за рік до цього! - спробували не погодитися з раббаном.
- Це неважливо,- роздратовано відповів він.
Таких розмов у той час між Римською канцелярією та строптивими іудеями велося немало. І вони такі ж самі цікаві та змістовні.
- Так що, дійдемо згоди? - запитали згодом раббина.
-= Якої?
- Ви визнаєте Йосипа Флавія за історика, а його книгу «Юдейські старожитності» апокрифічною, а ми даємо дозвіл на друкування Талмуду та Мішни?
- Нє, не згодні.
- Гаразд. Чорт з вами. Буде вам «Мішна», буде вам Талмуд.
І папа Юлій другий наклав на друкування священних юдейських книг заборону. А 1559 року Талмуд публічно палили на вулицях Риму, а Ватикан вніс його до списку заборонених книг (index librorum prohibitorum).
Юдеї сполошилися, трохи побузили, а потім вирішили:
«Визнаємо Йосипа Флавія за історика та творця «Юдейських старожитностей»».
І що ви думаєте?
1566 року Талмуд нарешті видали! Ура!
Таким чином і вовки ситі, і вівці цілі.
Синагога піддала твір «староєврейського історика» своїй цензурі. У його арамейському перекладі є купюри, тобто - скоєно літературне «обрізання». Це і є моментом загального й офіційного визнання права за «Йосипом Флавієм» називатися істориком.
Ужасть! - скажете ви.
«А чом би й ні?» - відповім я. Урешті-решт все на цьому світі - різновид цинічної брехні та домовленостей між зацікавленими сторонами.
Думаю, за цей опус мені пам'ятника не поставлять. А от поплювати у спину можуть. Сподіваюся, що обійдеться без анафеми.

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Іуді Іскаріоту».
І трішки від дяді Саші.

15.12.2020р.