XII

За два роки до вбивства чоловіка Віра востаннє йшла з роботи. Вона звільнилася. Фабрику, яку приватизували після розпаду Радянського союзу - зайняли китайці і Віра більше не трималася за своє місце під сонцем. Марія Заячук, її подруга, пішла ще раніше, влаштувавшись консьєржкою у сусіднім хмарочосі, а у Віри теж були плани на майбутнє. З чоловіком відносини не покращали, але старший син, після закінчення Київського політехнічного інституту, рано одружився і вона мріяла весь свій вільний час витрачати на двох онуків - двійнят.
На трасі снували автомобілі, старі трамваї стояли у пробці, підбираючи пасажирів на кожній зупинці, а Віра поволі йшла, посміхаючись перехожим, милуючись природою. Під жовтими крислатими деревами лежали надтріснуті зелені їжачки каштанів. Віра нахилилася, підняла два карих каштани і поклала в кишеню куртки. Глянула на багряно- бурштинові клени, що переливалися на сонці і не думали втрачати пишне вбрання. Лише невеличка кількість листочків - розкритих долоньок, лежали на бруківках і малахітових газонах. Велике місто ніколи не подобалося Вірі. Вона любила їздити в рідне село до старої батьківської хати. Копатися в городі, вічно щось ремонтувати, лагодити огорожу, садити квітники. Але із-за роботи вибиралася туди лише на вихідні і свята. Заходила на кладовище до батьків, провідувала тітку, привозила їй гостинці і допомагала чим могла. Тітці Любі так і не вдалося вдруге одружитися, тож доглядала онуків, яких постійно підкидали дорослі діти. А, може, переїхати в село? - думала вільна жінка
підійшовши до зупинки і ставши в чергу на маршрутку, щоб добратися додому.
- Віро Миколаївно, доброго дня - почула голос за спиною, здригнувшись від несподіванки!
Обернувшись побачила знайоме обличчя. Вона миттєво згадала цього приємного чоловіка, який приходив у відділ кадрів, щоб влаштуватися водієм на фабрику. А після забігав неодноразово з коробками цукерок на восьме березня і Різдво.
- Вибачте, не хотів Вас налякати - трохи сутулячись, зніяковів чоловік.
- Нічого, доброго дня, Андрію, як Ви поживаєте? Дуже приємно Вас бачити, як швидко летить час, ми, мабуть, не бачилися років десять!
- А я дивлюся знайоме обличчя, Ви, майже не змінилися, Віро Миколаївно, така ж симпатична, як і раніше - добродушно промовив Андрій.
- А, що це за папірці Ви тримаєте в руці? - запитала з цікавістю жінка. Чоловік розгубився, замислився.
- Так відразу й не розкажеш, може сходимо у кав'ярню і я розповім більш детально. Ви нікуди не поспішаєте? - з сподіванням у голосі запитав знайомий.
- Тепер ні, звільнилася з роботи.
- Як так, невже?
- Набридло бачити людей всіх на одне обличчя, - пожартувала Віра.
- То, що підемо посидимо, тут недалеко? - вмовляв знайомий Віру.
- А чому б ні, я залюбки вип'ю з Вами кави.
У кав'ярні, як не дивно, в обідню перерву, майже нікого не було. Влаштувавшись за затишним столиком у віддаленім кутку під штучною пальмою, замовивши каву, Віра і Андрій дивилися один на одного, не ховаючи погляду.
- Дуже схуд, з того часу, як бачилися востаннє, - придивлялася жінка до Андрія. - Скроні вкрилися сивиною, але та сама принадна усмішка і блакитні, глибокі очі.
Відсьорбнувши маленький ковток гарячої кави, Віра почала розпитувати про життя чоловіка, що сидів напроти і лагідно дивився на неї.
- Тож розказуйте, Андрію, про папірці? - жінці кортіло швидше дізнатися. - Ви ж обіцяли розповісти.
- Добре, розкажу - і чоловік почав розповідати.
- Річ у тім, що я розклеюю оголошення, потрібно знайти помічницю, яка б мені допомагала доглядати хвору дружину. Може, хто обізветься, я вказав свій номер телефону. А раптом дійсно, якась щиросердна душа погодиться допомогти, звичайно за платню.
- А, що сталося з дружиною?
- Інсульт, вже четвертий рік не підводиться, не говорить, безпорадна лежить і чекає на смерть.
-Як це жахливо, болісно! А діти у Вас є? - запитала стурбовано Віра.
- Є...донька, але вона в Польщі на заробітках, інколи висилає гроші на памперси, приїздить раз на пів року, теж там за кордоном доглядає інваліда, але чужого. Ось, так у житті буває, що ми доглядаємо чужих батьків, а своїх часом віддаємо у притулки.
Я тому і звільнився з роботи. Таксую, щоб був ненормований робочий день, доглядати безпомічну Валю. Працюю вночі, але у неділю найвигідніше грачувати добу, тому шукаю помічницю, щоб хоча б у цей день дружина не залишалася надовго сама.
- Ви мене приголомшили, Андрію - співчувала Віра, помітивши, у печальних очах Андрія сльозу, яку він намагався приховати від жінки, бо ж чоловіки не плачуть, особливо у присутності гарних панянок.
- Чим я можу Вам допомогти? - запитала Віра, розводячи руками. Ваша історія мене дійсно дуже вразила і зачепила за живе - співчувала співрозмовниця.
- Я навіть не знаю, чи маю право просити таку жінку, як Ви, Віро Миколаївно, адже вам не потрібні ні гроші, ні мої особисті проблеми. Я розповів, бо Ви зацікавилися. Просто мені дуже було приємно Вас бачити і поспілкуватися теж. - згорнув розмову Андрій.
- Дайте мені папірець, я нічого не обіцяю, подумаю. - зітхнувши попросила жінка.
Кава була випита і Андрій запропонував відвезти Віру Миколаївну на своїй машині додому.
По дорозі розмовляли про спільних знайомих, оминаючи болісну тему про Андрієву складну ситуацію. А коли під'їхали до Віриного дому і та запропонувала гроші за проїзд, чоловік відмовився на відріз.
- Ви, що Віро Миколаєвно, сховайте гроші. Жінка намацала в кишені каштани і простягнула Андрію один із них.
- Це Вам на згадку, - усміхнулась вона, один мені, а інший Вам, Андрію!