Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
2026.07.31
07:47
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
2026.07.31
06:05
Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
2026.07.31
05:55
до 120-ліття від дня народження Олени Теліги)
…Остання ніч перед вічністю. Камера смертників № 34 у підвалах київського гестапо на Короленка. Лютий 1942 року.
За кілька годин до розстрілу в Бабиному Ярі поетка Олена Теліга та її чоловік Михайло опиня
2026.07.30
16:11
У 2026 р. творчий спадок Сергія Губерначука продовжує жити, зокрема світ побачили нові музичні сингли на його вірші на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured), публікуються коментарі та цикли його поезій на літературних рес
2026.07.30
16:11
Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
2026.07.30
15:51
Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
2026.07.30
14:39
Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
2026.07.30
13:20
Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
2026.07.30
12:54
Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
2026.07.30
06:50
В. К. Осиповій
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Бідні і багаті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бідні і багаті
Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути.
- Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок, що, не зважаючи на мороз, розчищали стежку від сходів хати до хвіртки.
- Поприбирайте в комнатах, і то добре, а не як-небудь. Тут таке діло... до нас їдуть гості - дід Яник з жінкою, на своїй машині, аж з Європи. Поштальон приніс телеграму.
- Васю, а тобі прийдеться розчистити все подвір'я, щоб вони могли заїхати свею машиною у двір, - керувала жінка налягаючи на суржик.
- Нічого, не хвилюйся, Оксанко, встигнемо, - завзято взявся до роботи чоловік.
- Ура, ура! - закричали дівчата, майже однолітки, (дев'ять і десять років), і побігли радісно до хати наводити лад. Сестри залюбки прибрали у хаті, повибивали доріжки і намалювали олівцями невеличкі пейзажні картинки в подарунок дорогим гостям. Їх рідна бабуся Зоя декілька разів їздила у Європу до свого брата і привозила їм гарні гостинці, хоч пенсія у неї була мізерною. Тож і цього разу дівчатка сподівалися на сюрпризи, знаючи, що в гості з порожніми руками, гарні люди, не ходять.
Дід Яник емігрував у Європу ще до війни і непогано там влаштувався. Одружився з Розалією, такою ж емігранткою, як сам. Вони мали своє житло в центрі Варшави, нову машину - "Шкода" й невеличкий бізнес у сфері обслуговування. Останнім часом любили подорожувати світом і ні в чому собі не відмовляти.
Сестра Яника і її родина, до яких вони їхали, проживали на Поліссі. Не можна сказати, що бідували, але жили від зарплатні до зарплатні, ледь зводячи у сімдесяті, кінці з кінцями. Четверо дітей і лише один батько працював. Оксана було влаштувалася на роботу, але діти часто хворіли, тож довелося звільнитися і доглядати дітлахів і
невеличке господарство в хліві - з десяток курей, півень і один кабанчик, якого берегли на Паску. А тут гості, як сніг на голову опісля Різдва, коли й так родина витратила останні гроші на новорічні свята.
- Нічого, якось воно буде, викрутимося, не можемо ж ми лицем в грязь вдарити, - говорила Оксана чоловіку, сповіщаючи новину про несподіваних гостей.
- Доведеться заколоти кабанчика, хоч і планували ми ще потримати до Великодня, але потрібно, прийняти близьку рідню, - з гідністю сказав господар дому.
- Канєчно, Васильку, - підтакнула Оксана, притулившись до чоловіка з вдячністю, бо це були родичі з її боку. На тому і домовилися. Наступного дня закололи кабана, порозсувавши м'ясо у веранді по емальованих мисках, виварках і кастрюлях. Холодильника не було. Оксана спекла в старій духовці: шинку, стушкувала жарке, капусту з м'ясом і чорносливом, накрутила голубців, наварила холодцю, бараболі і стали чекати дорогих гостей, які не забарилися. Радість і сльози, щирі обійми зігрівали рідню. Діти взагалі вперше бачили своїх двоюрідних діда з бабою, тож стояли осторонь, соромилися і боялися підійти.
- Які гарні у вас дітки! - сказала Розалія, якій на той час виповнилося шістдесят. На ній були: модні, вишукані чобітки, штани - кльоші, мохеровий светр, норкова шуба і в'язаний берет. Дід Яник, старший за неї на десять років, красувався в ондатровій шапці і шикарній дублянці. «Одразу видно, що іноземці», - говорили сусіди, бо деякі, із цікавості, позбігалися подивитися на машину і на Європейців. Ні, не нахабно, а так здаля, одним оком через тин та городи, ніби сніг розчищають, чи ще якусь термінову роботу справляють в обійсті. А дехто прибіг позичити солі, буцім-то раптово скінчилася, хоч до магазину ближче, ніж до сусідів. Але після заспокоїлися і лише ті, що дуже хотіли похмелитися, зазирали на сніданок за сірниками.
Привітна Розалія витягла, як скарб, з величезної валізи подарунки. Оксані - пробничок туалетної води, Василю - запальничку, а бабці Зої - невеличкий газовий шалик. За дітей взагалі ніхто не подумав. Вони, як сироти, стояли і кліпали очима, а коли зрозуміли, що їх ніхто не збирається обдаровувати, пішли у свою кімнату.
- Якось невдобно тьоті і дяді нічого не подарити, - бідкалася Оксана, розмовляючи з чоловіком. Коли всі полягали спати, витягла з серванта кришталеві фужери, що їй колись подарували на ювілей, а ще останній новий комплект постільної білизни, гаптований гладдю.
- А шо ж ми подаримо дяді Янику, вопше для нього нічого нема, якось не по-людськи? Ніби ми ніщі, - переймалася жінка.
- Можна мій галстук подарувати, всього один раз одягнув у тому році і книгу "Кобзар", - запропонував чоловік Оксані.
- О, точно, ти в мене молодчина... поняв...? - усміхнулася жінка, та полізла до шафи діставати краватку. Гості були задоволені подарунками. Два тижні їли, пили, гуляли, співали польських і українських пісень, та приймали тутешніх родичів, які хотіли побачитися з Яником і Розалією. А коли кабанчика з'їли, Європейські гості почали збиратися додому, попросивши на дорогу бутербродів. Всю машину забили: подарунками, консервацією, варенням, сушеними грибами, горіхами та сухофруктами. Попрощалися і наостанок тітка Розалія сказала:
- Які ж ви багаті, просто куркулі якісь, у нас такої розкоші немає. Гарно живете! Нічого не скажеш!
Оксана зняла з себе велику тернову квітчасту хустку з китицями і напнула тітці на плечі.
- Чим багаті - тим і раді. Дай Боже, і Вам так гарно жити!, - приказувала Оксана на дорогу. Тричі поцілувавшись, гості сіли в машину, і тільки їх бачили.
Навіть не здогадувалися заможні родичі з
Європи, що після їх візиту, ще довго у сільськім магазині висів борг на Василю за ту випивку, хліб і смаколики, якими ласували гості.
- Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок, що, не зважаючи на мороз, розчищали стежку від сходів хати до хвіртки.
- Поприбирайте в комнатах, і то добре, а не як-небудь. Тут таке діло... до нас їдуть гості - дід Яник з жінкою, на своїй машині, аж з Європи. Поштальон приніс телеграму.
- Васю, а тобі прийдеться розчистити все подвір'я, щоб вони могли заїхати свею машиною у двір, - керувала жінка налягаючи на суржик.
- Нічого, не хвилюйся, Оксанко, встигнемо, - завзято взявся до роботи чоловік.
- Ура, ура! - закричали дівчата, майже однолітки, (дев'ять і десять років), і побігли радісно до хати наводити лад. Сестри залюбки прибрали у хаті, повибивали доріжки і намалювали олівцями невеличкі пейзажні картинки в подарунок дорогим гостям. Їх рідна бабуся Зоя декілька разів їздила у Європу до свого брата і привозила їм гарні гостинці, хоч пенсія у неї була мізерною. Тож і цього разу дівчатка сподівалися на сюрпризи, знаючи, що в гості з порожніми руками, гарні люди, не ходять.
Дід Яник емігрував у Європу ще до війни і непогано там влаштувався. Одружився з Розалією, такою ж емігранткою, як сам. Вони мали своє житло в центрі Варшави, нову машину - "Шкода" й невеличкий бізнес у сфері обслуговування. Останнім часом любили подорожувати світом і ні в чому собі не відмовляти.
Сестра Яника і її родина, до яких вони їхали, проживали на Поліссі. Не можна сказати, що бідували, але жили від зарплатні до зарплатні, ледь зводячи у сімдесяті, кінці з кінцями. Четверо дітей і лише один батько працював. Оксана було влаштувалася на роботу, але діти часто хворіли, тож довелося звільнитися і доглядати дітлахів і
невеличке господарство в хліві - з десяток курей, півень і один кабанчик, якого берегли на Паску. А тут гості, як сніг на голову опісля Різдва, коли й так родина витратила останні гроші на новорічні свята.
- Нічого, якось воно буде, викрутимося, не можемо ж ми лицем в грязь вдарити, - говорила Оксана чоловіку, сповіщаючи новину про несподіваних гостей.
- Доведеться заколоти кабанчика, хоч і планували ми ще потримати до Великодня, але потрібно, прийняти близьку рідню, - з гідністю сказав господар дому.
- Канєчно, Васильку, - підтакнула Оксана, притулившись до чоловіка з вдячністю, бо це були родичі з її боку. На тому і домовилися. Наступного дня закололи кабана, порозсувавши м'ясо у веранді по емальованих мисках, виварках і кастрюлях. Холодильника не було. Оксана спекла в старій духовці: шинку, стушкувала жарке, капусту з м'ясом і чорносливом, накрутила голубців, наварила холодцю, бараболі і стали чекати дорогих гостей, які не забарилися. Радість і сльози, щирі обійми зігрівали рідню. Діти взагалі вперше бачили своїх двоюрідних діда з бабою, тож стояли осторонь, соромилися і боялися підійти.
- Які гарні у вас дітки! - сказала Розалія, якій на той час виповнилося шістдесят. На ній були: модні, вишукані чобітки, штани - кльоші, мохеровий светр, норкова шуба і в'язаний берет. Дід Яник, старший за неї на десять років, красувався в ондатровій шапці і шикарній дублянці. «Одразу видно, що іноземці», - говорили сусіди, бо деякі, із цікавості, позбігалися подивитися на машину і на Європейців. Ні, не нахабно, а так здаля, одним оком через тин та городи, ніби сніг розчищають, чи ще якусь термінову роботу справляють в обійсті. А дехто прибіг позичити солі, буцім-то раптово скінчилася, хоч до магазину ближче, ніж до сусідів. Але після заспокоїлися і лише ті, що дуже хотіли похмелитися, зазирали на сніданок за сірниками.
Привітна Розалія витягла, як скарб, з величезної валізи подарунки. Оксані - пробничок туалетної води, Василю - запальничку, а бабці Зої - невеличкий газовий шалик. За дітей взагалі ніхто не подумав. Вони, як сироти, стояли і кліпали очима, а коли зрозуміли, що їх ніхто не збирається обдаровувати, пішли у свою кімнату.
- Якось невдобно тьоті і дяді нічого не подарити, - бідкалася Оксана, розмовляючи з чоловіком. Коли всі полягали спати, витягла з серванта кришталеві фужери, що їй колись подарували на ювілей, а ще останній новий комплект постільної білизни, гаптований гладдю.
- А шо ж ми подаримо дяді Янику, вопше для нього нічого нема, якось не по-людськи? Ніби ми ніщі, - переймалася жінка.
- Можна мій галстук подарувати, всього один раз одягнув у тому році і книгу "Кобзар", - запропонував чоловік Оксані.
- О, точно, ти в мене молодчина... поняв...? - усміхнулася жінка, та полізла до шафи діставати краватку. Гості були задоволені подарунками. Два тижні їли, пили, гуляли, співали польських і українських пісень, та приймали тутешніх родичів, які хотіли побачитися з Яником і Розалією. А коли кабанчика з'їли, Європейські гості почали збиратися додому, попросивши на дорогу бутербродів. Всю машину забили: подарунками, консервацією, варенням, сушеними грибами, горіхами та сухофруктами. Попрощалися і наостанок тітка Розалія сказала:
- Які ж ви багаті, просто куркулі якісь, у нас такої розкоші немає. Гарно живете! Нічого не скажеш!
Оксана зняла з себе велику тернову квітчасту хустку з китицями і напнула тітці на плечі.
- Чим багаті - тим і раді. Дай Боже, і Вам так гарно жити!, - приказувала Оксана на дорогу. Тричі поцілувавшись, гості сіли в машину, і тільки їх бачили.
Навіть не здогадувалися заможні родичі з
Європи, що після їх візиту, ще довго у сільськім магазині висів борг на Василю за ту випивку, хліб і смаколики, якими ласували гості.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
