
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Двійка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Двійка
Відсьогодні на сайті з підрощування поетичної майстерності діє тільки одне правило: хвалити. А я, бовдур, за звичкою, поліз до гущі кошлатої словесності відомого майстра пера розбиратися з негараздами. Ще й насмілився дати прилюдну рецензію твору та вказати на огріхи. Ну, чим не йолоп?
Та живи собі спокійно, не наживай ворогів, мовчки душися сміхом, коли побачиш відверту дурницю в колеги. Уже ж лисий вуйко, проте забув прописну істину: «Шлях до пекла вистелений благими намірами». От і маю: підстеріг мене на Парнасі гурт шанувальників творчості майстра і забив ногами до непритомного стану.
А завулок тут глухий, мешкають, в основному, не знані широкому загалу генії красного письма. І хоч репетував як різаний, аж шибки дрижали у вікнах,- ніхто і носа не вистромив, аби розігнати зграю кровопивць. І правильно зробили! Бо і їм би дісталося на горіхи.
А як очуняв,- підтягнув штани та почалапав на Борщагівку, зализувати вави.
Синці під очима вимочував бодягою, у пахвину запхав пакетик з льодом, а розплющеного носа вгорнув у капустяне листя. Ліг і задрімав.
І сниться мені рай піднебесний. Голопупі гурії в’юняться в моєму ліжку та пестять травмовані місця, шепочуть утішливі слова та цілують там, де й жінка ніколи не цілувала. І від цієї благословенної благодаті у мене виросли могутні крила, рани розсмокталися, а настрій стрибнув вище Джомолунгми.
Але недовго продовжувалася ідилія: гепнули вхідні двері хрущовки і мої рожеві сни, мов корова язиком злизала. А до кімнати впливла дружина, уздріла, що я посеред білого дня хропу, наче п’яниця в чагарях після добрячого причастя, та як гримне:
- Чому не на роботі? Де получка, гаспиде?
А що їй відповісти? Що побили її мужа на вершині творчої слави якісь невідомі вилупки? Заплющив очі, порахував до десяти, аби заспокоїтися, і починаю брехати:
- В ДТП потрапив. На Печерську якийсь шаленець промчав на червоне світло світлофора і покалічив мої члени. Ось, бачиш у що ніс перетворився? Хіба це ніс? Це біфштекс. А ось дивися що в трусах - там суцільне криваве місиво…
Жінка злякано зазирнула за відстовбурчену тканину, стала біліша крейди, закотила від жаху очі та снопом посунулася на підлогу.
Добре, що у кімнаті килим з ведмежої шкури лежить, сантиметрів з п'ятнадцять завтовшки. Впала благовірна, як підкошена, у м'яку бурмилову щетину, наче в копицю сіна стрибнула.
Кинувся до неї пантерою, вухо притулив до грудей, слухаю - чи жива. Наче жива, тепла. І пахне гарно, якимись дорогими парфумами.
Дехто, аби розтуркати непритомну дівицю, тицяє їй під носа нашатир, робить штучне дихання, ляскає по рожевих щічках. З моєю благовірною такі фокуси не проходять: треба одразу цілувати де треба і не треба: за вушком, у видолинок між пишними грудьми, трішки нижче пупа. І красуня воскресає миттєво. Цього разу обійшлося видолинком і завушинами. Пощастило…
І тільки но оживив жінку - бац! - зі школи приходить донька. І така зарюмсана, така нещаслива, що дивитися аж страшно.
Кинулися до неї удвох з дружиною і з порога питаємо:
- Що сталося? Невже знову вчителька вкусила?
- Е-е-е-е,- захлипало дитятко та розмазало туш під очима. – Не кусалася цього разу.
- А що? - питаю пригнічену доньку.
- Задала укрмовниця контрольну. Я вибрала тему «Мій улюблений поет».
- Та невже?- питає з жахом дружина.
- Так. Написала про Олександра Сушка. Його нині усі сучасники читають. І перекладають, до речі. І на суахілі, і на китайську. Навіть на ідиш! Ще й висунули на Шнобелівку у галузі літератури.
- Та нормальний, наче, літератор! - вигукнула жінка. – Щодня перед тим як іду на роботу - читаю, наснажуюся енергією перед важким днем.
- Так я ж не знала, що вчителька - шанувальниця Святослава Чорновуса! А той терпіти на дух не може цього Сушка. Вважає його паразитом на тілі української літератури! Безсовісним сатиричним кровосисом та вбивцею справжніх талантів!
- Невже цього разу тебе знову примусила віджиматися від підлоги? - питаю.
- Ні-і-і-і-і! Поставила двійку за твір і викликала вас завтра до школи. А я ж так старалася-а-а-а! Е-е-е-е! - розревілася донечка.
Наступного дня, після праці, попідруки, почалапали з жінкою до школи. Вчителька вже стояла на порозі, чигала на нашу появу. І одразу кинулася в бій:
- Ви чого навчаєте дитину? Як могли прокліпати такий страшний етичний недогляд? Людина, яка читає Сушка - стає неврівноваженою, у неї втрачається смак до класичної літератури, зникає відчуття гармонії та поваги до влади.
- А що ж вам не подобається у творчості цієї людини? - несміливо запитую у розлюченого педагога.
- А ось! Подивіться самі, який твір ваша дитина вважає взірцевим! Хіба таке можна показувати учням ?
- А ну, прочитайте,- прошу вчительку.
Обіймаю
Хресний шлях у глибоких борознах,
Берці грузнуть в уламках скла…
Обіймаю цю землю голосом –
Тихим шепотом джерела.
Йде в атаку чортяка з вилами,
Котить в рай наш клубок вогню.
Обіймаю цю землю крилами,
Від орди її бороню.
А на мушці – печалі марево,
Майбуття котрий рік в димах...
Обіймаю цю землю сяєвом,
Щоб не липла смолою тьма.
Шлюб – з війною, а не з харитами,
Помсти шал затягнув петлю...
Обіймаю цю землю вітами,
Листя падає на ріллю.
Тут – в окопі – сира студениця,
А під серцем ізнов пече...
Обіймаю любов’ю землю цю.
Янгол плаче в моє плече.
- А що ж тут не так? - питає спантеличено дружина.
- Та все не так! Нащо знати про війну дітям? Нащо наливатися люттю до російських братів уже змалку? Молодому поколінню ми повинні прищеплювати любов до рідного краю, надихати поезією про рідні дуби, неозорі лани пшениці, любов до жінки. І привчати до мирних думок та праці. А тут що? Ось дивіться як пише Святослав Чорновус:
«Хитає вітерець помалу,
Повітря вентилює скрізь
Берези світле опахало,
Що поривається увись…»
Тут і мир, і природа, і гармонія. І ніякої війни! Бачте як красиво? Оце воно! Так що це не тільки ваша донька отримала двійку, але й ви - її батьки…
Засмучені та мовчазні прийшли увечері додому. Донечка спала, а на столику поруч з ліжком лежала книжка отого клятого Сушка. Взяла тихенько її дружина, вмостилася поруч зі мною в ліжко, розгорнула сторінку і прочитала:
Не встати
Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив – я не вистояв,
Впав на вимерзлу ріллю.
Поруч побратими-воїни
(лики вичорнено зорями)
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.
А навпроти – небо сонячне,
Понесли до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.
Піді мною – поле з мінами:
Кров’ю береги запінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.
Думав, як помру – полегшає:
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь: і тут дими,
Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.
Та живи собі спокійно, не наживай ворогів, мовчки душися сміхом, коли побачиш відверту дурницю в колеги. Уже ж лисий вуйко, проте забув прописну істину: «Шлях до пекла вистелений благими намірами». От і маю: підстеріг мене на Парнасі гурт шанувальників творчості майстра і забив ногами до непритомного стану.
А завулок тут глухий, мешкають, в основному, не знані широкому загалу генії красного письма. І хоч репетував як різаний, аж шибки дрижали у вікнах,- ніхто і носа не вистромив, аби розігнати зграю кровопивць. І правильно зробили! Бо і їм би дісталося на горіхи.
А як очуняв,- підтягнув штани та почалапав на Борщагівку, зализувати вави.
Синці під очима вимочував бодягою, у пахвину запхав пакетик з льодом, а розплющеного носа вгорнув у капустяне листя. Ліг і задрімав.
І сниться мені рай піднебесний. Голопупі гурії в’юняться в моєму ліжку та пестять травмовані місця, шепочуть утішливі слова та цілують там, де й жінка ніколи не цілувала. І від цієї благословенної благодаті у мене виросли могутні крила, рани розсмокталися, а настрій стрибнув вище Джомолунгми.
Але недовго продовжувалася ідилія: гепнули вхідні двері хрущовки і мої рожеві сни, мов корова язиком злизала. А до кімнати впливла дружина, уздріла, що я посеред білого дня хропу, наче п’яниця в чагарях після добрячого причастя, та як гримне:
- Чому не на роботі? Де получка, гаспиде?
А що їй відповісти? Що побили її мужа на вершині творчої слави якісь невідомі вилупки? Заплющив очі, порахував до десяти, аби заспокоїтися, і починаю брехати:
- В ДТП потрапив. На Печерську якийсь шаленець промчав на червоне світло світлофора і покалічив мої члени. Ось, бачиш у що ніс перетворився? Хіба це ніс? Це біфштекс. А ось дивися що в трусах - там суцільне криваве місиво…
Жінка злякано зазирнула за відстовбурчену тканину, стала біліша крейди, закотила від жаху очі та снопом посунулася на підлогу.
Добре, що у кімнаті килим з ведмежої шкури лежить, сантиметрів з п'ятнадцять завтовшки. Впала благовірна, як підкошена, у м'яку бурмилову щетину, наче в копицю сіна стрибнула.
Кинувся до неї пантерою, вухо притулив до грудей, слухаю - чи жива. Наче жива, тепла. І пахне гарно, якимись дорогими парфумами.
Дехто, аби розтуркати непритомну дівицю, тицяє їй під носа нашатир, робить штучне дихання, ляскає по рожевих щічках. З моєю благовірною такі фокуси не проходять: треба одразу цілувати де треба і не треба: за вушком, у видолинок між пишними грудьми, трішки нижче пупа. І красуня воскресає миттєво. Цього разу обійшлося видолинком і завушинами. Пощастило…
І тільки но оживив жінку - бац! - зі школи приходить донька. І така зарюмсана, така нещаслива, що дивитися аж страшно.
Кинулися до неї удвох з дружиною і з порога питаємо:
- Що сталося? Невже знову вчителька вкусила?
- Е-е-е-е,- захлипало дитятко та розмазало туш під очима. – Не кусалася цього разу.
- А що? - питаю пригнічену доньку.
- Задала укрмовниця контрольну. Я вибрала тему «Мій улюблений поет».
- Та невже?- питає з жахом дружина.
- Так. Написала про Олександра Сушка. Його нині усі сучасники читають. І перекладають, до речі. І на суахілі, і на китайську. Навіть на ідиш! Ще й висунули на Шнобелівку у галузі літератури.
- Та нормальний, наче, літератор! - вигукнула жінка. – Щодня перед тим як іду на роботу - читаю, наснажуюся енергією перед важким днем.
- Так я ж не знала, що вчителька - шанувальниця Святослава Чорновуса! А той терпіти на дух не може цього Сушка. Вважає його паразитом на тілі української літератури! Безсовісним сатиричним кровосисом та вбивцею справжніх талантів!
- Невже цього разу тебе знову примусила віджиматися від підлоги? - питаю.
- Ні-і-і-і-і! Поставила двійку за твір і викликала вас завтра до школи. А я ж так старалася-а-а-а! Е-е-е-е! - розревілася донечка.
Наступного дня, після праці, попідруки, почалапали з жінкою до школи. Вчителька вже стояла на порозі, чигала на нашу появу. І одразу кинулася в бій:
- Ви чого навчаєте дитину? Як могли прокліпати такий страшний етичний недогляд? Людина, яка читає Сушка - стає неврівноваженою, у неї втрачається смак до класичної літератури, зникає відчуття гармонії та поваги до влади.
- А що ж вам не подобається у творчості цієї людини? - несміливо запитую у розлюченого педагога.
- А ось! Подивіться самі, який твір ваша дитина вважає взірцевим! Хіба таке можна показувати учням ?
- А ну, прочитайте,- прошу вчительку.
Обіймаю
Хресний шлях у глибоких борознах,
Берці грузнуть в уламках скла…
Обіймаю цю землю голосом –
Тихим шепотом джерела.
Йде в атаку чортяка з вилами,
Котить в рай наш клубок вогню.
Обіймаю цю землю крилами,
Від орди її бороню.
А на мушці – печалі марево,
Майбуття котрий рік в димах...
Обіймаю цю землю сяєвом,
Щоб не липла смолою тьма.
Шлюб – з війною, а не з харитами,
Помсти шал затягнув петлю...
Обіймаю цю землю вітами,
Листя падає на ріллю.
Тут – в окопі – сира студениця,
А під серцем ізнов пече...
Обіймаю любов’ю землю цю.
Янгол плаче в моє плече.
- А що ж тут не так? - питає спантеличено дружина.
- Та все не так! Нащо знати про війну дітям? Нащо наливатися люттю до російських братів уже змалку? Молодому поколінню ми повинні прищеплювати любов до рідного краю, надихати поезією про рідні дуби, неозорі лани пшениці, любов до жінки. І привчати до мирних думок та праці. А тут що? Ось дивіться як пише Святослав Чорновус:
«Хитає вітерець помалу,
Повітря вентилює скрізь
Берези світле опахало,
Що поривається увись…»
Тут і мир, і природа, і гармонія. І ніякої війни! Бачте як красиво? Оце воно! Так що це не тільки ваша донька отримала двійку, але й ви - її батьки…
Засмучені та мовчазні прийшли увечері додому. Донечка спала, а на столику поруч з ліжком лежала книжка отого клятого Сушка. Взяла тихенько її дружина, вмостилася поруч зі мною в ліжко, розгорнула сторінку і прочитала:
Не встати
Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив – я не вистояв,
Впав на вимерзлу ріллю.
Поруч побратими-воїни
(лики вичорнено зорями)
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.
А навпроти – небо сонячне,
Понесли до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.
Піді мною – поле з мінами:
Кров’ю береги запінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.
Думав, як помру – полегшає:
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь: і тут дими,
Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію