ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2021.02.28 20:11
Ти сам собі спільноти вольних дум…
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…

Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -

Євген Федчук
2021.02.28 19:50
Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.

Микола Соболь
2021.02.28 11:21
Інтимних ні віршів, ні танців
чомусь у житті не люблю
дівчаток ванільних із глянців*
по долару, чи по рублю.
В час ярий і темну годину
коли обіймає нас мла,
не можу терпіти людину,
що мимо нужденних пройшла.

Ігор Шоха
2021.02.28 09:39
ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?

Олена Побийголод
2021.02.28 08:51
Прочитайте знову
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,

Сергій Губерначук
2021.02.28 08:18
Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,

Олексій Кацай
2021.02.28 04:45
дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром

тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел

Сергій Гупало
2021.02.27 21:57
Cильніший буду і за перемогу,
Яка до себе вабила здаля.
Було спочатку легко, босоного,
Та задалеко бігало маля.

Неначе це не я, воно ж – окреме…
Були на виріст одяг і думки.
Ряхтлива засіяла діадема,

Дума Козак
2021.02.27 15:23
Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…

Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів

Ігор Деркач
2021.02.27 12:03
Щезає в сивині туману
вітрил оранжевий міраж
та утлий човник оріґамі,
який іде на абордаж
в обійми свого капітана
сомнамбулою по воді...
і обірвалася тоді
струна між нашими серцями

Олена Музичук
2021.02.27 11:58
Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.

Сергій Губерначук
2021.02.27 08:39
Зринув ранок на день
з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.

Микола Соболь
2021.02.27 07:19
Мовчиш укутавшись у плед.
Потріскує вогонь в каміні.
А губи від вина кармінні
стають солодшими за мед.

Нехай хурделиця мете
Дороги всі назад закриті.
Прекрасна ти в своєму скиті…

Микола Дудар
2021.02.26 19:25
І начебто до розпачу пристало…
І начебто нечіпаний ніким…
І більшає увага до металу,
І зменшується попит до музик.

Закутий в день - праобразом братання…
Навіщо вам переспів й пересказ?
Ти визвеш на двобій себе востаннє.

Володимир Бойко
2021.02.26 17:34
Ще лютий місяць надворІ,
Мороз тріскучий на зорі,
Але удень яскраве сонце
Весняно світить у віконце.

На хідниках довбають лід,
Асфальт скидає сніжний гніт,
До сонця гріє сіру спину,

Петро Скоропис
2021.02.26 11:19
Скрип у гарби гучніш
у гущі тіней узбіч,
гучніш, що далі вони
від колючок стерні.
У колії від коліс
підвід – і обід, і вісь
горластіш, що далі луг,
і листя густіш округ.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Штефан Цвайґ. Воскресіння Ґеорґа-Фрідріха Генделя (21 серпня 1741 року)

Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Опівдні 13 квітня 1737 року слуга Ґеорґа-Фрідріха Генделя сидів біля вікна першого поверху в помешканні будинку на Брук-стріт і розважався у вельми дивний спосіб. Він щойно з прикрістю виявив, що залишився без крихти тютюну, але, побоюючись свого запального господаря, не наважився піти з дому по свіжий кнастер [1], хоча до крамнички його подружки Доллі було всього якихось два невеликих квартали. Ґеорґ-Фрідріх Гендель повернувся з репетиції додому розлючений, з обличчям багряним від приливу крові, з набухлими на скронях венами, грюкнув з тріскотом вхідними дверима і от зараз ходив туди-сюди кімнатами бельетажу так несамовито, що підлога під його ногами здригалася. Слуга відмінно чув ці кроки. У такі години було б нерозсудливо виявляти недбалість у роботі й іти з дому.
Знемагаючи з нудьги, позбавлений змоги розважатися, випускаючи химерні кільця блакитного диму, слуга, поставивши біля себе чашку з мильною піною, став видмухувати зі своєї короткої глиняної люльки мильні бульбашки, що грали всіма барвами веселки, – виганяючи їх одну за одною на вулицю. Перехожі зупинялися, дехто розбивав летючу бульбашку тростиною, дехто кепкував, киваючи дивакові, але нікого не дивувала така забава. Від цього будинку на Брук-стріт можна було очікувати всього чого завгодно: то вночі раптом загримить чембало, то з вікон почується ридання або плач співачки, яку холеричний німець сварив і лаяв за те, що вона взяла ноту на восьму тону вище або нижче, аніж належить. Вже давно мешканці Ґросвенор-сквер вважали будинок № 25 на Брук-стріт божевільнею.
Затишно примостившись біля вікна, слуга з завидним терпінням видмухував свої різнобарвні бульбашки. Його майстерність удосконалювалася дедалі більше, бульбашки стали грубезними, досягли величезних розмірів; своїм забарвленням нагадуючи мармур, вони підіймалися все вище, усе легше витали, декотрі з них перелітали навіть через невисокі будинки, що стояли навпроти. Але раптом увесь дім здригнувся від глухого удару. Шибки задеренчали, гардини загойдалися, ймовірно, на горішньому поверсі впало щось важке і велике. Стрибаючи через сходинки, слуга кинувся до кабінету.
Крісло, в якому господар зазвичай сидів за роботою, було порожнє, як була порожня й кімната, і слуга вже поспішив далі, у спальню, але виявив Генделя на підлозі: той нерухомо лежав з розплющеними, невидющими очима. Стоячи перед господарем, приголомшений слуга чув тяжке глухе хрипіння. Огрядний чоловік лежав на спині й стогнав, або, радше, щось стогнало в ньому – короткими, дедалі слабшими поштовхами.
«Помирає», – подумав наляканий слуга і швидко нахилився, аби допомогти господареві, що перебував у напівзомлілому стані. Він спробував підняти його, аби перенести на софу, але тіло величезної людини було надто важке для нього. Він розв’язав шийну хустку, яка стискала горло, і хрипи відразу припинилися.
Але тут із долішнього поверху прибіг Крістоф Шмідт, фамулюс, помічник маестро; він робив копії арій, коли і його налякав раптовий глухий удар. Удвох вони підняли дебелого господаря – його руки повисли безсилими стеблами, – уклали в ліжко, високо піднявши узголів’я.
– Роздягни його, – крикнув Шмідт слузі, – а я побіжу по лікаря! І обприскай його водою, аби прийшов до тями.
Крістоф Шмідт без сюртука, надіти його не мав часу, побіг по Брук-стріт у напрямку до Бонд-стріт, намагаючись зупинити карети, що проїжджати мимо урочистим підтюпцем, але візники не звертали жодної уваги на огрядну, неохайно вдягнену, задишкувату людину. Нарешті зупинився один екіпаж, кучер лорда Чандоса впізнав Шмідта.
Забувши етикет, фамулюс смикнув дверцята.
– Гендель помирає! – крикнув він герцогові, котрого знав як великого знавця музики й шанувальника улюбленого маестро. – Потрібен лікар.
Герцог усадовив його в екіпаж, підбадьорені батогом коні помчали. Лікаря Дженкінса знайшли в його помешканні на Фліт-стріт, він був зайнятий дослідженням сечі одного пацієнта. Своєю легкою бідою [2] лікар відразу поїхав зі Шмідтом на Брук-стріт.
– В усьому винні нескінченні прикрощі, – скаржився фамулюс дорогою, – ці кляті співаки-кастрати, ці нехлюї-критикани, усі ці огидні метушливі хробаки, вони його замучили до смерті. Чотири опери написав він цього року, аби врятувати театр, а що роблять вони? Вештаються жіночими салонами, тиняються при дворі, і до того ж цей італієць, цей клятий кастрат, цей кривляка-плакса зсунув їх із глузду. Боже мій, що вони зробили з нашим славним Генделем! Усі свої заощадження він уклав у театр, десять тисяч фунтів, а вони мучать його борговими зобов’язаннями, і от – зацькували. Немає людини на землі настільки посвяченої прекрасному, відданої йому цілковито, але таке звалить з ніг і велета. О, що за людина! Геній!
Лікар Дженкінс стримано слухав і мовчки палив. Перш ніж увійти до будинку, він ще раз затягнувся і вибив попіл із люльки.
– Який його вік?
– П’ятдесят два роки, – відповів Шмідт.
– Кепський вік. Працював як віл. Він і сильний як віл. Ну, поглянемо, що можна зробити.
Слуга тримав тазик, Крістоф Шмідт підняв Генделеву руку, лікар пустив кров. Вона порснула, яскраво-червона, гаряча кров, і вже за мить полегшене зітхання вирвалося з-за закушених губ. Гендель глибоко зітхнув і розплющив очі. Утомлені, вони дивились і не бачили людей навколо, блиск очей був пригашений.
Лікар перев’язав руку. Більше він, по суті, нічого не міг зробити. Він вже хотів був устати, але зауважив, що Генделеві губи ворушаться. Дуже тихо, ледве чутно Гендель прохрипів:
– Усе зі мною... скінчено... нема сил... не хочу жити таким...
Низько нахилившись до нього, Дженкінс помітив, що життя жевріло в одному лівому оці, праве око було нерухоме. Він злегка підняв праву руку і відпустив – вона впала стеблиною. Тоді він підняв ліву руку і відпустив, вона залишилася в цьому положенні. Тепер лікареві Дженкінсу все стало ясно. Він вийшов з кімнати, наляканий, розгублений Шмідт рушив за ним до сходів.
– Що в нього?
– Апоплексичний удар. Правий бік паралізовано.
– Він... – слова застрягли в Шмідтовому горлі. – Він одужає?
Лікар Дженкінс узяв пучку нюхального тютюну. Він не любив питань такого ґатунку.
– Можливо. Усе можливо.
– І залишиться паралізованим?
– Ймовірно, якщо не станеться дива.
Але Шмідт, відданий маестро до останньої краплини крові, не відступав.
– Але чи зможе він... чи зможе він, принаймні, знову працювати? Йому не жити без творчості.
Дженкінс вже стояв на сходах.
– Ні, ніколи, – мовив він дуже тихо. – Людину врятувати нам, можливо, вдасться. Музиканта ми втратили. Удар пошкодив мозок.
Шмідт нерухомо витріщився на співрозмовника. Такий глибокий розпач був у його погляді, що лікар відчув зніяковіння.
– Я вже сказав, – повторив він. – Якщо не станеться дива. Проте мені такого бачити ще не випадало.
Чотири місяці Ґеорґ-Фрідріх Гендель не міг творити, а творчість була для нього життям. Він не міг ходити, не міг писати, не міг добути пальцями правої руки ані звуку з чембало. Він не міг говорити. Після жахливого удару, який пронизав його тіло, губа відвисла, слова, які він вимовляв, були глухі й нерозбірливі. Якщо почута музика приносила йому радість, в оці з’являвся живий відблиск, важке непокірне тіло ворушилося мовби вві сні, намагаючись іти за почутим ритмом, відтворити його, але страшне заціпеніння сковувало його подібно до морозу, сухожилля, м’язи не слухалися людини; велет, він почувався безпорадним, замурованим у невидимій могилі. Заледве музика закінчувалася, повіки тяжко змикались, і він ізнову лежав трупом. Хоча лікар уважав, що маестро не має жодних надій на вилікування, для очищення совісті він порекомендував відправити хворого до Аахена, – можливо, гарячі джерела принесуть бодай якесь полегшення.
Але, подібно до таємничих гарячих підземних джерел, під застиглою, нерухомою оболонкою жила непізнавана сила – воля Генделя, велетенська енергія його натури; руйнівний удар не зачепив цієї сили, яка не бажала безсмертне віддати смерті. Він, цей колос, не вважав себе переможеним, він ще хотів жити, хотів творити, і, подолавши закони природи, ця воля вчинила диво. Лікарі Аахена постійно попереджали його, що в гарячих водах не можна перебувати понад три години поспіль, серце не витримає, таке може вбити його. Але воля йшла ва-банк: або життя, повне щастя творити, або смерть. Лікарям на жах, Гендель щодня проводив у ванні по дев’ять годин, і от поступово в ньому стали накопичуватися сили. За тиждень він вже міг сам дотупати до ванни, за два тижні почав рухати рукою і – нечувана перемога волі й глибокої переконаності, що він доможеться свого, – Гендель вирвався з паралітичних пут смерті, аби обійняти життя ще палкіше, зі ще більшою пристрастю, аніж будь-коли раніше, з невимовною радістю, яка знана тільки тим, хто одужує.
У день від’їзду з Аахена, вже цілковито опанувавши своє тіло, Гендель прийшов до церкви. Він ніколи не вирізнявся особливою побожністю, але нині, піднімаючись так щасливо поверненою йому вільною ходою на хори, де стояв орган, відчував, що ним керує, його веде щось Велике. Пробуючи, він натиснув клавіші пальцями лівої руки. Чисті, світлі звуки заповнили приміщення, завмерле в очікуванні. Побарившись, він узяв акорд правою рукою, тривалий час позбавленою життя. Але і під цією рукою розсипалися дивовижні звуки, мовби народжені зі срібного джерела. Він почав грати, імпровізувати, і потік музики потягнув його за собою. Дивовижно, як нагромаджувалося, а потім вишиковувалося шліфоване каміння звуків, як дедалі виростали повітряні будівлі його генія, як підносилися, не кидаючи тіні, безтілесні ясноти, звучні світла. Долі його приголомшено слухали черниці й парафіяни в молитві. Ніколи досі вони не чули такої земної музики. А Гендель, смиренно схиливши голову, грав і грав. Він повернув собі мову, якою звертався до Бога, до вічності, до людей. Він ізнову міг грати, знову міг творити. І лише тепер відчув, що одужав.
Лондонському лікареві, який не міг приховати свого подиву перед медичним дивом, Ґеорґ-Фрідріх Гендель гордо мовив, виставивши груди, розкинувши руки:
– Я повернувся з Аїду.
І з повною віддачею сил, з усією лютою, несамовитою працездатністю, з подвоєною жадобою він одразу кинувся в роботу. Цей п’ятдесятитрирічний чоловік повернув собі бойовий запал давніх літ. Він пише одну оперу – чудово слухняна йому вже здорова рука, – другу, третю, великі ораторії «Саул», «Ізраїль у Єгипті», «Allegro e Penseroso»; мовби з загаченого тривалий час джерела ллється невичерпна насолода творчістю. Але час проти нього. Смерть королеви перериває театральні постановки, потім розпочинається іспанська війна; щоправда, у громадських місцях щодня збираються юрби людей, які співають, кричать, але театр стоїть пусткою, а борги дедалі зростають. Потім надходить сувора зима. У Лондоні так холодно, що замерзає Темза, і по її дзеркальній поверхні ковзають санчата з дзвіночками; у ці часи всі зали зачинені, жодна янгольська музика не може протистояти такому холодові в приміщеннях. Потім починають хворіти співаки, доводиться скасовувати одну виставу за іншою; усе гіршим стає і так тяжке становище Генделя. Позикодавці тиснуть, критики висміюють, публіка залишається байдужою і безмовною, і от розпачливого борця покидає мужність. Щоправда, вистава з бенефісом рятує його від боргової в’язниці, але який сором купувати собі життя, наче жебрак! Усе більше Гендель замикається в собі, усе понурішими стають його думки. Ліпше ж бо напівпаралізоване тіло, аніж, як тепер, паралізована душа! І 1740 року Гендель ізнову почувається переможеним, людиною, яка, програвши битву, стоїть на згарищі своєї давньої слави. З великою напругою, використовуючи раніше написані уривки, він компонує невеликі твори, але іскристого феєрверку в них немає, пропала велетенська сила, вичерпалося могутнє джерело у зціленому тілі, уперше за все своє життя він, цей колос, почувається втомленим, уперше – переможеним, цей чудовий вояк, уперше вичерпався потік радості творення, що от вже тридцять п’ять років затоплював світ. Знову він опинився на порозі творчої смерті. і він знає, чи йому здається, що знає, цей до решти розпачливий чоловік: цього разу – вже остаточно. «Навіщо, – зітхає він, – навіщо Бог поставив мене на ноги, урятував від хвороби, якщо люди знову готують мені могилу? Ліпше мені померти, аніж, залишившись власною тінню, животіти в порожнечі й холоді цього світу». І у гніві подеколи буркоче слова Того, Хто був розіп’ятий: «Боже мій, Боже мій! Для чого ти мене покинув?»
Загублена, відчайна людина, утомлена від самої себе, утративши віру в свої сили, утративши, можливо, навіть віру в Бога, у ті місяці Гендель блукає вечорами по Лондону. Лише в сутінках він наважується вийти з дому, бо вдень біля дверей на нього чекають позикодавці з борговими зобов’язаннями, а на вулицях йому осоружні погляди людей, байдужі або зневажливі. Подеколи йому спадає на думку, чи не втекти до Ірландії, де ще вірять у його зорю, – ох, вони й не підозрюють, що сили в його тілі зламані! – або до Німеччини, до Італії, можливо, там, під дією ласкавого південного вітерцю, відтане скрижаніле серце, знову зазвучить мелодія, душе вирветься з полону кам’янистої пустелі. Ні, йому, Ґеорґові-Фрідріху Генделю, не до снаги знести втрати радості творчості, не знести цієї поразки! Подеколи він затримує свої кроки біля церкви. Але Гендель знає: слова не принесуть утіхи. Подеколи він заходить до якогось шинка, але той, кому знане високе сп’яніння – свята і чиста творчість, – той гидує сивухою. А подеколи він, спершись на балюстраду мосту, пильно дивиться на чорні німі води нічної Темзи й роздумує: чи ж не ліпше раптово вкупі все скінчити? Лишень би позбутися тягаря цієї пустки, лишень би не відчувати жаху самоти, коли тебе покинули Бог і люди.
Знову і знову їздив він нічними вулицями міста. 21 серпня 1741 року був палючий спекотний день. Немов розплавлений метал, чадне і задушливе небо обклало зусібіч Лондон. Лише вночі Гендель вийшов до Ґрін-парку подихати свіжим повітрям. Там, у загадковій тіні дерев, де ніхто не міг його бачити, ніхто не міг його мучити, він сів, знемагаючи від утоми, що обтяжувала його наче хвороба, – утома говорити, писати, грати, думати, утома відчувати, утома жити. Адже – навіщо жити, для кого? Наче п’яний пішов він додому вподовж Пел-Мел і Сент-Джеймс-стріт, керований єдиною думкою тяжко хворої людини: спати, спати, більше ні про що не знати, відпочити, і, найліпше, назавжди. У будинку на Брук-стріт вже всі спали. Повільно – ох, як він утомився, як його замучили вони, ці люди! – піднявся він сходами, на кожен тяжкий крок дерево відлунювало скрипом. Нарешті він дістався кімнати, викресав вогонь і запалив свічку біля пульта: зробив це механічно, не думаючи, як робив усі ці роки, перш ніж сісти до роботи. Адже тоді – меланхолійне зітхання мимовільно зірвалося з губ – після кожної прогулянки він приносив додому мелодію, тему, щоразу квапливо записував її, аби не втратити так щасливо знайденого. А тепер стіл був порожній. На ньому не лежали нотні аркуші. Священне водяне колесо нерухомо стояло в замерзлій річці. Нíчого було розпочинати, нічого – закінчувати. Стіл був порожній.
А проте, ні, не порожній! Чи не світиться в напівтемному кутку стола якийсь папір! Пакет. Гендель схопив його і відчув: у ньому – рукопис. Швидко зірвав печатку. Рукопис і лист від Дженненса, поета, який написав йому текст для «Саула» та «Ізраїлю в Єгипті». Він надсилає йому, пише поет, новий твір і сподівається, що високий геній музики, phoenix musicae, опуститься до його жалюгідних слів і піднесе їх на своїх крилах у небесні простори безсмертя.
Генделеві стало противно, неначе він торкнувся рукою чогось осоружного. Невже Дженненс знущається з нього, майже покійника, людини з паралізованою душею? Порвавши листа, кинув клаптики на підлогу і почав топтати. «Негідник, падлюка!» – гарчав він; цей тюхтій роз’ятрив його рану, обурив до глибини душі, спричинив жорстокий приступ люті. Він сердито згасив світло, роздратований потупав до спальні й кинувся на ліжко. Сльози раптово бризнули з очей, усе тіло тряслося в скаженому безсиллі. Горе світові, в якому глузують з пограбованих, у якому мучать стражденних! Чому його ще прикликають, коли серце вже заціпеніло й більше немає сил, чому його надалі спонукають до роботи, коли душа вже паралізована і чуття втратили міць? Заснути, як засинає тупа тварина, забутися, припинити існування! Він, огрядний, лежав на своєму ложі, збитий з пантелику, загублений чоловік.
Але заснути не міг. У ньому був неспокій, пробуджений гнівом, наче море – штормом, недобрий, таємничий неспокій. Повертався з боку на бік, безсоння не залишало його. Може, таки слід устати й прочитати надісланий текст? Ні, яку силу має над ним, напівмертвим, слово? Йому немає ніякої втіхи, якщо Бог кинув його в безодню відчаю, якщо Бог позбавив його дару творчості, цього безцінного струму життя! А проте – надалі пульсувала в ньому сила, яка таємно цікавилася, квапила, і безсилля не могло його захистити. Гендель підвівся, повернувся до кабінету, тремтливими від збудження руками знову запалив свічку. Чи одного разу вже його не піднесло диво, чи не врятувало від смертельної тілесної недуги? Либонь, Бог і душу може зцілити, може дати їй втіху. Гендель підсунув свічку до аркушів рукопису: «The Messiah!» було написано на першому аркуші. Нова ораторія! Останні не вдалися. Але неспокій не відпускав, і він перегорнув аркуш і почав читати.
Перше ж слово вразило його. «Comfort ye», так розпочинався текст. «Утішся!» – мовби чарівним було це слово, ні, не слово: це було відповіддю, яку дав Бог, янгольським голосом із захмарних вишніх його відчайному серцю. «Comfort ye» – як чудово звучало, як потрясло це творче, будівниче слово його сторопіле серце. І, ледве прочитавши, ледве відчувши прочитане, Гендель почув музику цього слова, яка витала в тонах, – вона кликала, п’янила, співала. О щастя, брама розчинилася, він ізнову відчував, знову чув музику!
Його руки тремтіли, коли він перегортав аркуш за аркушем. Так, він був прикликаний, був викликаний, кожне слово з нездоланною силою захоплювало його. «Thus saith the Lord» («Так мовить Господь»), хіба не йому це сказано, не йому одному, і чи не та сама рука, яка розбила його, кинула на землю, зараз так щасливо підіймає його з землі? «And Не shall purify» («І Він очистить») – так, з ним це сталося; раптово розвіялися хмари, що кидали чорну тінь на його серце, пробилася яснота, кришталева чистота звучного світла. Хто ж, хто водив пером цього бідолахи Дженненса, цього ґопсолського віршомаза, коли той писав ці натхненні слова, якщо не Він, Єдиний, Котрий знає його, Генделя, горе? «That they may offer unto the Lord» («Нехай вони жертвують Господові») – так, запалити жертовний вогонь із полум’яних сердець, так, аби язики полум’я здійнялися до небес, дати відповідь, відповідь на цей дивовижний клич. Йому це було сказано, до нього одного звернено цей клич «Сповісти Твоє слово щосили» – о, промовити це, промовити з силою гудючих тромбонів, бурхливого хору, з громами органа, що донині, як і першого дня, Слово, Священний Логос, пробуджує людей, усіх їх, і тих, інших, котрі, зневірившись отримати надію, ступають у темряві, бо воістину, «Behold, darkness shall cover the earth», ще пітьма вкриває землю, ще вони не знають блаженства спасіння, котре буде їм дано цієї години. І не прочитано ще рукопису, а вже поривається його душа до захопленої подяки «Wonderful Counsellor, the Mighty God» – так, саме так належить славити Його, Дивовижного, Котрий знає, яку дати пораду, що і як потрібно робити, Його, Котрий дарує мир бентежному серцю! «Бо янгол господній з’явився їм» – так, на срібних крилах спустився він у кімнату, торкнувся його і спас. Як же не дякувати, як не тріумфувати й не радіти тисячами голосів і заразом – одним, притаманним саме тобі, як же не заспівати хвали: «Glory to God!»
Гендель нахилив голову над аркушами, ніби противлячись могутньому натиску вітру. Утоми наче і не було. Ніколи не відчував він так своєї сили, ніколи не переживав такої глибокої радості від процесу творчості. А слова мовби затопили його струмами рятівного теплого світла, кожне зверталося до його серця, виганяючи злих духів, визволяючи! «Rejoice» («Радій») – як чудово вирвався вперед цей хоровий спів, Гендель мимоволі трохи підняв голову і розкинув руки. «Він – достеменна поміч!» – так, саме це він хотів свідчити, так, як ніхто з тих, хто жив до нього на землі, не робив цього, і хотів він піднести своє свідчення над світом, мов скрижаль з палаючими письменами. Лише той, хто багато страждав, знає, що таке радість, лише той, хто випробуваний, передчуває кінцеве блаженство прощення, це його обов’язок – заради пережитої смерті свідчити людям про воскресіння. Коли Гендель читав слова «He was despised» («Він був зневажений»), до нього повернулися тяжкі спогади, він чув темні, гнітючі звуки. Схоже, вони вже перемогли його, схоже, вже поховали його живе тіло, переслідуючи його глузами, – «And they that see Him, laugh» – вони насміхалися з нього, побачивши його. «І не було нікого, хто б утішив стражденного». Ніхто не допоміг йому, ніхто не втішив його в слабкості, але – дивовижна сила, «He trusted in God», він довірився Богові, і от, Той не залишив його душі в пеклі – «But Thou didst not leave his soul in hell». Ні, не в могилі розпачу, не в пеклі безсилля залишив Бог душу бранця, розбитого, ні, знову прикликав його, аби ніс добру звістку людям. «Lift up your heads» («Підніміть ваші голови») – як тріумфально звучало, як рвалося з нього це велике повеління доброї звістки! І раптом жах охопив його – бо далі в тексті рукою бідолахи Дженненса було написано: «The Lord gave the Word».
Йому перехопило подих. Випадкова людина мовила тут правду: Бог дав йому Слово, з вишніх воно було йому сповіщено. «The Lord gave the Word»: від Нього виходило слово, від Нього йшла музика, від Нього – милість! До Нього воно мусить повертатися, до Нього – піднесене струмами серця, Йому радісно мусить співати хвали кожен, хто творить. О, пізнати це слово, утримати його, піднести і дати йому сил для злету, розширити його, розтягнути, аби воно стало таким величезним, таким же неосяжним, як світ, аби воно охопило, всотало увесь тріумф буття, аби воно стало так само великим, як Бог, Котрий дав це Слово, о слово смертне і минуще, красою і нескінченною пристрасністю знову звернене у вічність. І от – воно написане, воно звучить, це слово, нескінченно повторюване: «Алилуя! Алилуя! Алилуя!» Так, усі голоси цієї землі належить об’єднати: чоловічі – світлі, темні, тверді; жіночі – податливі, м’які; вони заповнюють увесь простір, зростають і змінюють свою тональність, вони пов’язуються, визволяються в ритмічному хорі, вони підіймаються й опускаються сходами Якова, вони заспокоюють приємними дотиками смичків до струн скрипок, наснажують різкими звуками фанфар, вирують і грюкочуть у громах органа: Алилуя! Алилуя! Алилуя! – з цього слова, з цієї подяки належить створити тріумф, який з цієї землі повернеться назад, до Творця Всесвіту!
Сльози застелили очі Генделя, такий він був приголомшений прочитаним, відчутим. Ще не все було прочитано, ще залишилася третя частина ораторії. Але після слів «Алилуя! Алилуя!» він більше не міг читати. Він був переповнений звуками цього тріумфу, звуки розширювалися, напружувалися, викликали біль, неначе потік вогню, який бажав текти, не міг не текти. О, як тісно було цим звукам, вони виривалися з нього, прямували назад, до неба. Квапливо схопив він перо, записав, з чарівною швидкістю нагромаджувалися знаки один біля одного. Він не міг утриматися, його гнало і гнало, подібно як буря жене корабель під вітрилами. Навколо мовчала ніч, над великим містом лежала волога німа темрява. Але в ньому, у Генделі, лилися потоки світла і нечутно гриміла музика світобудови.
Коли вранці слуга обережно ввійшов до кімнати, Гендель ще сидів за столом і писав. Він не відповів, коли Крістоф Шмідт, адлятус [3], несміливо спитав, чи не може він бути корисний копіюванням, композитор лише забурчав глухо і погрозливо. Більше ніхто не наважувався ввійти до нього, і ці три тижні він не покидав кімнати, а коли йому приносили їжу, він лівою рукою пару разів відламував хліб, а правою продовжував писати. Зупинитися вже не міг, це було наче сп’яніння. Якщо він вставав і йшов кімнатою, гучно наспівуючи й розмахуючи руками в такт, його очі нічого не бачили; коли до нього заговорювали, він налякано здригався і його відповідь була непевна і плутана. То були тяжкі дні для слуги. Приходили кредитори, вимагали погашення боргових зобов’язань, приходили співаки просити в маестро святкових кантат, приходили посланці з запрошенням Генделя до королівського палацу; слуга всім мусив відмовляти, позаяк, раз звернувшись до захопленої працею людини, у відповідь він чув гнівне лев’яче гарчання. У ці дні Ґеорґ-Фрідріх Гендель утратив уявлення про час, більше не розрізняв днів і ночей, жив у певній сфері, де час проявляється лише в ритмі й такті; він був опанований бурливим потоком, який вивергався з нього, дедалі більш наполегливо, настирливо, у міру того як твір наближався до своєї бистрини, до порогів, до закінчення. Сам себе замурувавши, він вимірював створену власноруч в’язницю кроками, які тупали й підкорялися тактові твору, він співав, підбігав до чембало, брав акорд, писав, допоки пальців не зводила судома; ніколи раніше на нього не спадав такий творчий екстаз, ніколи він не жив так, не страждав так, розчинившись у музиці.
Нарешті, за три тижні – незбагненно нині й на віки вічні! – 14 вересня, працю було закінчено. Слово стало звуком, нев’януче цвіло і звучало те, що тільки-но було сухою, холодною мовою. Подібно як раніше сталося диво воскресіння паралізованого тіла, зараз сталося диво волі – запалала душа. Усе було написано, були створені й розгорнулися в мелодіях і злетах образи – бракувало тільки одного останнього слова ораторії: «Аминь». Але це слово, ці два маленькі склади змушували Генделя побудувати з них звучні сходи до неба. Один голос він кинув на це й інший – у почерговому хорі, він розтягував їх, ці два склади, і відривав їх один від одного, аби знову сплавити, наче подих Господній; його пристрасть проникла в це заключне слово великої молитви, воно було розлогим, як світ, і сповнене повноти світу. Це одне, це останнє слово не відпускало його, і він не міг розлучитися з ним; чудовою фугою він вибудував цей «Аминь», від першого звуку, від дзвінкого «а», первородного звуку початку, допоки той не став кафедральним собором, який гудів, заповнений людьми, а своїм шпилем підносився в небо все вище, падав і знову злітав угору і, нарешті, схоплений бурею органа, силою об’єднаних голосів, він дедалі знову злинав угору, заповнюючи собою всі сфери, і здавалося, до цього урочистого гімну подяки приєднались янголи, і балки перекриттів тріщали від цього вічного «Аминь! Аминь! Аминь!»
На превелику силу Гендель підвівся. Перо випало з руки. Він не знав, де перебуває. Нічого не бачив, нічого не чув. Тільки втому відчував, безмежну втому. Мусив триматися за стіну – так паморочилася голова. Сили покинули його, тіло смертельно втомилося, думки плуталися. Немов сліпий, ступав він уподовж стіни. Упав у ліжко і заснув мерцем.
Тричі до опівдня слуга тихенько злегка відчиняв двері у спальню. Маестро спав, нерухомий, наче витесане з сірого каменя, було його замкнене обличчя. Опівдні, увійшовши до кімнати вчетверте, слуга спробував розбудити його. Він гучно кашлянув, шумно пересунув крісло. Але в бездонну глибину цього сну не проникає жоден звук, ані слово не досягало свідомості сплячого. По опівдні слузі на допомогу прийшов Крістоф Шмідт. Гендель далі лежав нерухомий. Фамулюс нахилився над сплячим: неначе мертвий герой на полі бою після перемоги, лежав він, розбитий утомою після невимовно великого досягнення. Але ані Крістоф Шмідт, ані слуга нічого не знали ні про досягнення, ні про перемогу, їх охопив жах від цієї зловісної нерухомості; вони злякалися, чи не розбив маестро другий удар. І коли ввечері, попри всі спроби розколошкати його, Гендель не прокинувся – вже сімнадцять годин він лежав нерухомий, – Крістоф Шмідт побіг до лікаря. Він не відразу знайшов доктора Дженкінса. Той, скориставши з м’якого вечора, вийшов на Темзу повудити; він став бурчати, невдоволений неприємною завадою відпочинкові. Але, почувши, що йдеться про Генделя, швидко зібрав своє риболовецьке знаряддя, пішов – на це знадобилося чимало часу – по хірургічний інструмент, аби було чим, якщо стане потрібно, відкрити кров, і, нарешті, поні з обома вершниками потюпали в напрямку Брук-стріт.
Але їм назустріч, розмахуючи руками, вибіг слуга.
– Він устав, – кричав той їм, – він устав і їсть, як шестеро портових вантажників. Половину йоркширського окосту поглинув, чотири пінти пива випив і просить ще.
Справді, Гендель, наче Бобовий король, сидів за столом, укритим наїдками, і, подібно як три безсонні тижні проспав день і ніч, тепер він пив і їв на радість своєму велетенському тілу, мовби бажаючи ввібрати все, що витратив за ці тижні, компонуючи свій твір. Побачивши лікаря, він засміявся, і поступово цей сміх переріс у страхітливе гучне, гримливе, гомеричне реготання; Шмідт згадав, що за всі ці тижні він не бачив навіть усмішки на Генделевих губах, тільки напругу і гнів. А нині властива натурі композитора веселість повернулася до нього, веселість гуділа, мов приплив, який б’є об скелю, вона пінилася і билася клекітливими звуками, – ані разу у своєму житті Гендель не сміявся так, як зараз, побачивши лікаря, котрий поспішав йому на допомогу в годину, коли він почувався здоровим як ніколи й радість буття переповнювала його. Високо піднявши кухоль і хитаючи ним, Гендель вітав Дженкінса.
– Хай луснуть мої очі! – подивувався лікар. – Що з вами сталося? Який еліксир ви випили? Життя так і пне з вас! Що скоїлося з вами?
Гендель дивився на нього, сміючись, а його очі палали від збудження. Тоді поступово заспокоївся, став серйозним. Він повільно підвівся, наблизившись до чембало. Присів до інструмента, руки спочатку пройшлися клавішами, не добуваючи звуків з інструмента. Потім він повернувся, якось особливо усміхнувся і почав тихо грати, говорячи й наспівуючи мелодію речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухайте, я розкажу вам таємницю») – це були слова з «Месії», і спершу він подав їх жартівливо. Та, ледве, розпочавши, вже не міг не продовжувати. Граючи, Гендель забув усе навколо, та й себе також. Натхнення обійняло і захопило його. Раптом він ізнову опинився у своєму творі, він співав, грав останню партію хору, яку створив у сомнабулійному стані, мовби вві сні; не сплячи, він чув її зараз уперше: «Oh death, were is thy sting?» («О смерте, де твоє жало?»), внутрішньо відчував це, пронизаний пломенем життя, і його голос набував дедалі більшої сили, і вкупі з ним хор, радісний, тріумфальний, і далі, далі він грав і співав до «Аминь, аминь, аминь», і здавалося, от-от упаде будівля, така була сила звуків, таке було їхнє могуття.
Лікар Дженкінс стояв наче оглушений. І коли Гендель нарешті підвівся, сказав зніяковіло, захоплений, не знайшовши інших слів:
– Ну, нічого подібного я ніколи не чув. Вас просто опанував диявол.
Але тут спохмурніло обличчя Генделя. Він злякався свого твору і тієї милості, що зійшла на нього ніби вві сні. І йому стало соромно. Він одвернувся і мовив тихо, так, що люди в кімнаті ледве почули:
– Навпаки, я думаю, що зі мною був Бог.
Кілька місяців потому в Дубліні у двері будинку на Еббі-стріт, де зупинився, приїхавши з Лондона, благородний гість, великий композитор Гендель, постукали двоє добре вдягнені панове. Вони звернулися до нього з шанобливим проханням. У ці місяці маестро ощасливив столицю Ірландії своїми чудовими творами, багато з котрих уперше прозвучали тут. Проте їм стало відомо, що він також хоче виконати тут свою недавно написану ораторію «Месія», і, обравши Дублін, а не Лондон для цього першого виконання ораторії, маестро вчинив столиці Ірландії велику честь. Тому слід очікувати, що цей концерт принесе особливо великий збір. От вони й прийшли спитати, чи не погодиться маестро – його щедрість широкославна – переказати гроші за це перше виконання ораторії доброчинним закладам, які вони мають честь представляти.
Гендель приязно подивився на них. Він любив це місто, яке подарувало йому свою любов, його серце було відкрите до дублінців. Він охоче погоджується на цю пропозицію, зауважив він, посміюючись, вони лише повинні назвати доброчинний заклад, якому належить переказати гроші, отримані за концерт.
– Товариство допомоги в’язням у різних тюрмах, – мовив добродушний сивоволосий пан.
– І хворим шпиталю Милосердя, – додав другий.
Але само собою зрозуміло, уточнили вони, великодушний дарунок стосується лише грошей за перше виконання, гроші за всі наступні залишаються маестро.
Але Гендель заперечив.
– Ні, – мовив він тихо, – жодних грошей за цей твір. Ніколи я не прийму грошей за виконання цієї ораторії, я й сам вічний боржник за неї. Ці гроші завжди належатимуть хворим і ув’язненим. Адже сам я був хворим і одужав, компонуючи цей твір. І був в’язнем, а Він мене визволив.
Обидва пани здивовано перезирнулися. Вони не все зрозуміли зі сказаного. Але палко подякували, попрощалися, поспішаючи розповсюдити містом радісну звістку.
7 квітня 1742 року було проведено останню репетицію. Слухачами виступили небагато родичів хористів обох кафедральних соборів; заради економії приміщення концертної зали на Фішамбл-стріт було освітлене вбого. На порожніх лавах тут і там невеликим групками й поодинці сиділи ті, хто прийшов слухати нову ораторію маестро з Лондона. Темно і холодно було у великій залі. Та заледве, подібно до дзвінких водоспадів, почали вирувати хори, сталося щось приголомшливе. Люди, які сиділи в різних кінцях зали, мимоволі стали присуватися одне до одного і поступово збилися в єдину темну масу, ошелешену, нашорошену; неначе кожному окремо з тих, хто сидів у залі, було забагато цієї музики – музики, подібної до якої їм ще не випадало чути, – дуже-бо велика була сила цієї музики, і вони боялися, що от-от вона змиє їх і віднесе. Вони дедалі тісніше тиснулися одне до одного, немовби слухали музику єдиним серцем, наче єдина громада, вони сприймали слово глибокої віри, яке, мовлене на всі лади, гриміло їм назустріч зі щонайскладнішого сплетіння голосів. Кожен почувався безсилим перед цією первісною могутністю і водночас – щасливим із того, що вона підхопила і понесла його, і тремтіння захвату пронизало їх усіх, немов якесь єдине тіло. А коли вперше загримів славень «Алилуя!» – він потряс слухачів, і в єдиному запалі всі підвелися; вони відчували – не можна тиснутися до землі, підхоплені нездоланною силою, вони встали, аби своїми голосами хоч би трохи наблизитися до Бога і віддано служити Йому. А потім, коли скінчився концерт, вони пішли й почали розповідати всім своїм близьким, що тільки-но прослухана ораторія не має рівних на землі. І місто було приголомшене цим повідомленням, і багато, дуже багато людей бажали почути цей шедевр.
Шість днів потому, ввечері 13 квітня, величезна юрба згромадилася біля дверей концертної зали. Пані прийшли в сукнях без кринолінів, кавалери були без шпаг – аби в залі могло вміститись якнайбільше людей; сімсот чоловік – ніколи стільки людей не збиралося в цьому приміщенні – втиснулося в залу, така була слава, що розлетілася про цю ораторію; а коли розпочалося її виконання, люди затамували подих. Але тут з ураганною могуттю вдарили хори, і серця слухачів затремтіли. Гендель стояв біля органа. Він хотів стежити за виконанням свого твору, вести його, але сам відірвався од нього, загубився в ньому, виявився чужий йому, неначе ніколи не створював, не ліпив його, ніколи раніше не чув його, і от виявився втягнутим у потік звуків, який сам створив. І коли зазвучав «Аминь», він мимоволі заспівав з хором, і співав так, як ніколи досі в житті не співав. Але потім, коли бурхливі захвати слухачів наповнили залу, він тихо відійшов убік, аби дякувати не людям, які самі бажали висловити йому свою глибоку вдячність, а Милосердя, що подарувало йому цей твір.
Шлюз відкрився. І знову роки й роки тече дзвінкий потік. Відтепер ніщо не могло змусити Генделя схилитися, ніщо не могло воскреслого знову поставити на коліна. Оперне товариство, яке він створив у Лондоні, знову ставало банкрутом, знову його цькували кредитори, але він не втрачав мужності, він вистояв, шістдесятирічний, безтурботно йшов своєю дорогою, вимірював життєвий шлях своїми творами, ніби придорожніми стовпами. Йому робили перешкоди, він легко долав їх. Вік брав своє, сили вичерпувалися – паралізувало руку, подагра спотворила ноги, – але душа не знала втоми, він творив і творив. Він почав сліпнути і, пишучи свого «Їфтаха», осліп. Але і незрячий, подібно до Бетговена, враженого глухотою, він продовжував творити, невтомний, непереможний, тим смиренніше перед Богом, чим прекраснішими були його перемоги на землі.
Як усі справжні, суворі до себе митці, своїх творів він не вихваляв. Але один із них дуже любив – «Месію», він любив цей твір через вдячність: він визволив його з безодні, допоміг йому одужати. Рік у рік він виконував цю ораторію в Лондоні, щоразу з незмінним успіхом, і щоразу після виконання «Месії» всю виручку від концерту, п’ятсот фунтів, передавав лікарням – для недужих, у в’язниці – для полегшення долі тих, хто мучився в кайданах. І саме цим твором, який допоміг йому вибратися з Аїду, він побажав попрощатися з публікою. Шостого квітня 1759 року вже тяжко хворий сімдесятичотирирічний композитор ще раз вийшов на сцену Ковент-Ґардена. І от він, сліпий велет, стояв серед своїх відданих друзів, серед музикантів і співаків; його неживі, його згаслі очі їх не бачили. Та заледве у великому, бурхливому запалі на нього набігли хвилі звуків, заледве тріумф обмив його ураганом сотень голосів, утомлене обличчя композитора освітилося, прояснилося. Він розмахував руками в такт музиці, він співав настільки серйозно і ревно, неначе урочисто стояв біля узголів’я власної труни, молився разом з усіма про своє спасіння і про спасіння всіх людей. Лише одного разу, коли з вигуком хору «The trumpet shall sound» («Засурмить труба») різко вступили труби, він здригнувся і поглянув своїми невидющими очима вгору, немовби говорячи цим, що вже зараз готовий до Страшного суду; він знав, що добре робив свою роботу. Він міг з піднесеною головою постати перед обличчям Бога.
Схвильовані, друзі вели сліпого додому. І вони відчували – то було прощання. У ліжку він тихо ворушив губами. Шепотів, що хотів би померти на Страсну п’ятницю. Лікарі дивувалися, вони не розуміли його, вони не знали, що Страсна п’ятниця, яка того року припадала на 13 квітня, була днем, коли тяжка десниця розбила його в порох, днем, коли його «Месія» вперше прозвучав для світу. Цього дня, коли все в ньому померло, він воскрес. У цей день воскресіння він хотів померти, аби мати певність, що воскресне для вічного життя.
Направду, ця неймовірна воля мала владу не тільки над життям, але і над смертю. Тринадцятого квітня Генделя покинули сили. Більше він нічого не бачив, нічого не чув, нерухомо лежало величезне тіло в подушках, тлінна оболонка душі, яка відлітала. Але подібно як породиста раковина шумить гуркотанням моря, так і в ньому звучала нечутна музика, менш знайома і більш прекрасна за ту, яку він чув будь-коли. Повільно з виснаженого тіла хвилі цієї музики відпускали душу, яка прямувала вгору, у невагомість. Потік виливався в потік, вічне звучання – у вічну сферу. І наступного дня, ще не прокинулися пасхальні дзвони, померло те, що залишалося в Ґеорґу-Фрідріху Генделі смертним.

1. Кнастер – міцний тютюн для паління.
2. Біда – тут: двоколісний однокінний візок на одну або дві особи.
3. Помічник (лат.).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-02-13 08:31:29
Переглядів сторінки твору 34
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.760
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2021.02.23 05:43
Автор у цю хвилину відсутній