Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Тишко
Кажуть, що тихі люди - лагідні, ласкаві як телятка, не приносять проблем ні своїй сім’ї, ні людям. Живуть собі сумирно, хліб жують, чухаються, коли ґедзі кусаються і мовчки лягають спати після тяжкої праці. Нічим їх не розбуркаєш: поставиш перед носом гранчака з перваком - куняють, жінка вродлива подолом махне й грайливо підморгне - чхнуть і підуть дрова колоти. Золоті люди - двома словами.
Я ж не такий як треба. Як бачу молодицю - тягну її в копицю. І в цьому вся біда, бо вони й не проти. А чоловіки у них злющі як ґедзі. Вже й кілками частували, і хату тричі підпалювали, а з мене як з гусака вода: оклигаю - і знову за своє.
Рік тому до моєї господи увірвалася ватага розлючених мужів, заломила руки за спину, всадовили на ослона, а в рота встромили кляпа. Ще й запросили місцеву ворожку - сусідку Чикилдиху, років тридцяти, аби викатала яйцем з мене ту ману бісівську. Вона геть була не схожа на ягу, навпаки! - замість гачкуватого носа стримів благородний, тендітний дзюб, бюсту позаздрила б і Венера Мілоська, а з обличчя можна було пити воду. Просто шалена краса, неземна. Чоловіки втрачали дар мови, коли вона проходила поруч. Особливо приїжджі. Ми, місцеві, вже якось обвикли, тільки сором’язливо опускали погляди, якщо вона проходила поруч, бо плотські думки терзали наші душі гірше, аніж чортяки грішників у пеклі.
- Ну то що, супостате,- ревнув Микола,- зараз так тобі відьма одкатає, що кабака всохне назавжди. Годі з села глумитися. Третина жінок пузаті, і невідомо від кого. Щоб ти здох!
Чикилдиха набрала повні груди повітря і почала:
- Непутнє-гріховне! Я тебе яйцем викачую, а водою виливаю; на пущі і на сухий ліс висилаю; тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не потягати, жовтої кості не ламати»…
А я так ласо блимнув на відьмацькі литки, так приязно посміхнувся до ворожки, що вона зронила яйце і те, з чваканням, ляпнулося об мою матню. А жовток набрав форми сердечка. Степан, який димів цигаркою над моєю головою, зронив пахітоску прямо в середину жовтої маслянистої плями. З шипінням вона встрягла в це серце і погасла.
- А ну бери ще яйце!- гарикнув той Чикилдисі.- Роби свою справу.
Цього разу замовляння почалося зі слів «Отче наш!». А далі!!!
«А звідкіль ти ся взяло, звідкіль прийшло? Я тебе виганяю, виклинаю, проклинаю. Іди геть: іди на ліса, на очерета; та на луги, та на пущі; та на трапези; та влізь на гадюку; та влізь в жабу….»
Я гикнув, а яйце з рук Чикилдихи вислизнуло і ляпнулося цього разу в її поділ, а не на мою голову, як було задумано, і набрало форми розквітлої троянди.
- А ну дай я одкатаю! - вигукнув розлючений Микола, вхопив лоток яєць зі столу і підбіг до моєї макітри. Але послизнувся на ляпках білка, махнув незграбно руками і гепнувся на долівку. Яйця розбилися. А разом з ними пішов котові під хвіст обряд народного екзорцизму.
Думав, що мене будуть бити. Але чоловіки перехрестилися і…відступили.
- Не маю сили над цим чоловіком,- одказала зажурено Чикилдиха. І з цікавістю зиркнула на мене.
- То що ж робити? - запитав Степан.
- Хай живе, а там побачимо,- одказала чарівниця і засмучено подріботіла з хати.
Як пішли неждані гості - вкинув заквецяний одяг до пральної машини, а долівку вимив «Галою». Та й пішов порати кабанів.
Увечері влігся, накинув на натруджене селянською працею тіло вовняний коц і заплющив очі. І наснилася мені Чикилдиха-чарівниця. Правда, вже не з лотком яєць, а з хлібом-сіллю на рушникові, у вишитій сорочці з півнями і…в ступі. Правда - без мітли.
Уранці, після отаких от видив, довбешка була як у тумані; звично попорав свинок, одвів бичка на пашу, одкрив курник насипав їм зерна і почалапав підкосити їм кропиви. Але в думках - Чикилдиха. І оте сердечко на матні. Невже це знак? Невже саме небо підказує: годі ходити бобилем! Годі псувати молодичок! Ось твоє кохання! Ось твоя судьба!
А як до чарівниці підступитися? Я ж простий мугир, від рала. Хіба вона повірить, що я в неї закохався? Ой, навряд.
Але пополудні ноги самі понесли на її дворище. А там черга народу, очікує, доки народний цілитель вилікує їхні хвороби.
У Чикилдихи теж є кабанець. Постійно верещить від голоду, оскільки хазяйка зайнята важливими справами: виганяє бісів. За півгодини упорався, потім змотався на луг напоїти бичка, бо цебро з водою хазяйка звично забула однести. Сів на порозі її хати, поклав блохасту голову її шобтиздоха на свої коліна і тяжко зітнув. Одвадила таки чарівниця мене від сільських молодичок, а до себе прив’язала. І так, що світ став немилим. Ох, в недобрий час ляпнулося її яйце в мою матню.
Остання відвідувачка покинула обійстя гаргари, лишивши на порозі згорток з домашньою ковбасою, паляницею та… яйцями.
Ніколи не клав на себе персти, а цього разу рука сама осінила себе хрестом.
- Ти чого тут сидиш? - запитала Чикилдиха. - А ну заходь до хати.
Я зайшов. Я зайшов… і лишився тут на усе життя. Думаєте, солодко жити з відьмою? Нічого подібного. З ранку до вечора - одна праця. А от увечері…
Спить моя красуня, відпочиває від трудів праведних. А я тихенько кручу її елегантного хвостика в своїй руці та думаю: « Невже для того, аби стати сумирним тишком потрібно зустріти чаклунку? Таку, аби забила памороки і одвадила від усіх земних страстей, окрім самої себе?». А уночі, крізь сон, чую її голос: «Любий мій! Коханий! Заклинаю небесами синіми та морем глибоким, лісом шумливим та річкою дзумінкою - ти мій! Тільки мій! Не віддам тебе нікому….».
А, може, це мені наснилося?
09.03.2021 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тишко
Кажуть, що тихі люди - лагідні, ласкаві як телятка, не приносять проблем ні своїй сім’ї, ні людям. Живуть собі сумирно, хліб жують, чухаються, коли ґедзі кусаються і мовчки лягають спати після тяжкої праці. Нічим їх не розбуркаєш: поставиш перед носом гранчака з перваком - куняють, жінка вродлива подолом махне й грайливо підморгне - чхнуть і підуть дрова колоти. Золоті люди - двома словами.
Я ж не такий як треба. Як бачу молодицю - тягну її в копицю. І в цьому вся біда, бо вони й не проти. А чоловіки у них злющі як ґедзі. Вже й кілками частували, і хату тричі підпалювали, а з мене як з гусака вода: оклигаю - і знову за своє.
Рік тому до моєї господи увірвалася ватага розлючених мужів, заломила руки за спину, всадовили на ослона, а в рота встромили кляпа. Ще й запросили місцеву ворожку - сусідку Чикилдиху, років тридцяти, аби викатала яйцем з мене ту ману бісівську. Вона геть була не схожа на ягу, навпаки! - замість гачкуватого носа стримів благородний, тендітний дзюб, бюсту позаздрила б і Венера Мілоська, а з обличчя можна було пити воду. Просто шалена краса, неземна. Чоловіки втрачали дар мови, коли вона проходила поруч. Особливо приїжджі. Ми, місцеві, вже якось обвикли, тільки сором’язливо опускали погляди, якщо вона проходила поруч, бо плотські думки терзали наші душі гірше, аніж чортяки грішників у пеклі.
- Ну то що, супостате,- ревнув Микола,- зараз так тобі відьма одкатає, що кабака всохне назавжди. Годі з села глумитися. Третина жінок пузаті, і невідомо від кого. Щоб ти здох!
Чикилдиха набрала повні груди повітря і почала:
- Непутнє-гріховне! Я тебе яйцем викачую, а водою виливаю; на пущі і на сухий ліс висилаю; тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не потягати, жовтої кості не ламати»…
А я так ласо блимнув на відьмацькі литки, так приязно посміхнувся до ворожки, що вона зронила яйце і те, з чваканням, ляпнулося об мою матню. А жовток набрав форми сердечка. Степан, який димів цигаркою над моєю головою, зронив пахітоску прямо в середину жовтої маслянистої плями. З шипінням вона встрягла в це серце і погасла.
- А ну бери ще яйце!- гарикнув той Чикилдисі.- Роби свою справу.
Цього разу замовляння почалося зі слів «Отче наш!». А далі!!!
«А звідкіль ти ся взяло, звідкіль прийшло? Я тебе виганяю, виклинаю, проклинаю. Іди геть: іди на ліса, на очерета; та на луги, та на пущі; та на трапези; та влізь на гадюку; та влізь в жабу….»
Я гикнув, а яйце з рук Чикилдихи вислизнуло і ляпнулося цього разу в її поділ, а не на мою голову, як було задумано, і набрало форми розквітлої троянди.
- А ну дай я одкатаю! - вигукнув розлючений Микола, вхопив лоток яєць зі столу і підбіг до моєї макітри. Але послизнувся на ляпках білка, махнув незграбно руками і гепнувся на долівку. Яйця розбилися. А разом з ними пішов котові під хвіст обряд народного екзорцизму.
Думав, що мене будуть бити. Але чоловіки перехрестилися і…відступили.
- Не маю сили над цим чоловіком,- одказала зажурено Чикилдиха. І з цікавістю зиркнула на мене.
- То що ж робити? - запитав Степан.
- Хай живе, а там побачимо,- одказала чарівниця і засмучено подріботіла з хати.
Як пішли неждані гості - вкинув заквецяний одяг до пральної машини, а долівку вимив «Галою». Та й пішов порати кабанів.
Увечері влігся, накинув на натруджене селянською працею тіло вовняний коц і заплющив очі. І наснилася мені Чикилдиха-чарівниця. Правда, вже не з лотком яєць, а з хлібом-сіллю на рушникові, у вишитій сорочці з півнями і…в ступі. Правда - без мітли.
Уранці, після отаких от видив, довбешка була як у тумані; звично попорав свинок, одвів бичка на пашу, одкрив курник насипав їм зерна і почалапав підкосити їм кропиви. Але в думках - Чикилдиха. І оте сердечко на матні. Невже це знак? Невже саме небо підказує: годі ходити бобилем! Годі псувати молодичок! Ось твоє кохання! Ось твоя судьба!
А як до чарівниці підступитися? Я ж простий мугир, від рала. Хіба вона повірить, що я в неї закохався? Ой, навряд.
Але пополудні ноги самі понесли на її дворище. А там черга народу, очікує, доки народний цілитель вилікує їхні хвороби.
У Чикилдихи теж є кабанець. Постійно верещить від голоду, оскільки хазяйка зайнята важливими справами: виганяє бісів. За півгодини упорався, потім змотався на луг напоїти бичка, бо цебро з водою хазяйка звично забула однести. Сів на порозі її хати, поклав блохасту голову її шобтиздоха на свої коліна і тяжко зітнув. Одвадила таки чарівниця мене від сільських молодичок, а до себе прив’язала. І так, що світ став немилим. Ох, в недобрий час ляпнулося її яйце в мою матню.
Остання відвідувачка покинула обійстя гаргари, лишивши на порозі згорток з домашньою ковбасою, паляницею та… яйцями.
Ніколи не клав на себе персти, а цього разу рука сама осінила себе хрестом.
- Ти чого тут сидиш? - запитала Чикилдиха. - А ну заходь до хати.
Я зайшов. Я зайшов… і лишився тут на усе життя. Думаєте, солодко жити з відьмою? Нічого подібного. З ранку до вечора - одна праця. А от увечері…
Спить моя красуня, відпочиває від трудів праведних. А я тихенько кручу її елегантного хвостика в своїй руці та думаю: « Невже для того, аби стати сумирним тишком потрібно зустріти чаклунку? Таку, аби забила памороки і одвадила від усіх земних страстей, окрім самої себе?». А уночі, крізь сон, чую її голос: «Любий мій! Коханий! Заклинаю небесами синіми та морем глибоким, лісом шумливим та річкою дзумінкою - ти мій! Тільки мій! Не віддам тебе нікому….».
А, може, це мені наснилося?
09.03.2021 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Доброзичлива пародія на вірш Ярослава Чорногуза «Лікування коханням»"
• Перейти на сторінку •
"Не хвали!"
• Перейти на сторінку •
"Не хвали!"
Про публікацію
