Ім’я Олександра Гринька в пам’яті різних поколінь «заньківчан» і широкого кола львівської театральної публіки пов’язане з актором-аристократом, актором-«мудрецем» (за висловом н.а. України Лариси Кадирової), який вибудовуючи сценічний образ свого персонажа ґрунтувався на високій напрузі драматичного Слова, а відтак шукав у ньому ключ до розгадки психологічного характеру героя, що неодмінно був наділений яскравою ігровою індивідуальністю і, що надважливо, виділявся своїм позиційним статусом: Глостер та Король Лір, Командор, Король Клавдій, Максим Залізняк, Ангарович, Дорн, Тухачевський, Гестінгс, Стасов, Кривоніс, Князь Святослав, Кость Гордієнко, Гамалія, Варнак, Карпо, Мисливський Собака, Бризгалов, Фредоріко, Никодим, Фірс, Рустичі (Старий) у «Снігу у Флоренції» і Старий у «Маргаритці» Л.Салакру – яскраві постаті з галереї сценічних образів «заньківчанина» Олександра Гринька. Усього актор зіграв 150 ролей у театрі і 10 у кіно.

До Міжнародного дня театру

Олександр Боніфатійович Гринько народився 26 вересня 1919 року у селі Грибова Тернопільської області. У 1938 році закінчив гімназію у Тернополі. Від 1938-го року – він студент юридичного факультету університету в м. Вільно (Вільнюс, Литва). На початку Другої Світової війни був заарештований польською поліцією, звільнений Червоною Армією.
Від 1939 року навчався на медичному факультеті Львівського університету, співав у хоровій капелі «Трембіта» під орудою Дмитра Котка, з 1940 року працював у Червоноармійському ансамблі пісні й танцю (керівник О. Алєксандров) в Москві.
24 червня 1941 року Олександра Гринька заарештували органи НКВС та засудили на 10 років позбавлення волі (Саратовська область, Комі АРСР), потім 5 років заслання (Красноярський край). З 1949-го працював у таборовому театрі. Звільнений 1955 року, реабілітований – 1965-го.
З 1956 року – незмінний актор Львівського театру імені Марії Заньковецької. Зіграв понад 150 різнопланових ролей на сцені драматичного театру. Знімався також в українському кіно. Звання народного артиста УРСР присвоєно Олександрові Гриньку у 1990 році.

Олександр Гринько - автор автобіографічної повісті «Білі ночі, чорні дні» (Львів, 1997), мемуарно-публіцистичного видання «Повернувся я з Сибіру» (2010 р. «Джерело»), численних статей на театральні теми в періодиці. Закінчив заочно театрознавчий факультет Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Він же був і педагогом, передавав навики театральної справи «заньківчанам»-студійцям та студентам Львівського училища культури та мистецтв. У домашніх родинних архівах збереглися конспекти зошитів-лекцій. Є також конспекти довоєнних польських та російських теоретиків театру.
Народна артистка України Лариса Кадирова в спеціальному інтерв’ю для газети «День» до 90-ліття Олександра Гринька, себто у 2009 році, наголошу-вала: «Олександр Гринько — плоть від плоті актор міста Львова… з його потужним літературним духом та театральними спогадами про великих попередників.
В царині театру він не імітатор. Питання: людино, де ти? Хто ти? — для нього основні в сценічному бутті. Його Лір («Король Лір» Уільяма Шекспіра, режисер М. Гіляровський, художник Мирон Кіпріян) поєднував правдивість психологічного існування з істинністю втілення трагічного жанру».
У своїх спогадах «Повернувся я з Сибіру» Олександр Гринько згадував: «За час моєї праці, що тривала понад 50 років, в театрі ім. М. Заньковецької художнє керівництво 5 разів зверталося до драматургії Шекспіра. В цих постановках я був зайнятий, а у двох виставах за трагедіями Шекспіра («Гамлет» і «Король Лір») мені випала нагода зіграти по дві ролі». У виставі «Гамлет», поставленій режисером Борисом Тягном 1957 року, він, тоді ще мало досвідчений актор, зіграв Привида. А згодом йому запропонували зіграти роль Короля Клавдія. Саме робота над Шекспірівським текстом із таким режисером як Борис Тягно, була для нього основним дороговказом у подальшій праці над сценічними образами. А в 1969 році новий молодий художній керівник театру, режисер Михайло Гіляровський призначив його на роль графа Глостера у трагедії В. Шекспіра «Король Лір». І вже коли почалися репетиції на сцені, з’являється наказ про призначення Олександра Гринька на роль самого Ліра. Спочатку він простудіював книгу польського шекспірознавця Яна Кота, який переконливо доводить, що Лір – це король-тиран, який збагнув свою сутність і прокляв тиранію. Прем’єра відбулася у кінці лютого 1969 року. Відзначалось дуже вдале, лаконічне оформлення художника Мирона Кипріяна і весь акторський ансамбль. Поруч із н.а. України Яременком (Королем Ліром) було ціле сузір’я рідкісно обдарованих молодих акторів: Корделія – Лариса Кадирова, Таїсія Литвиненко; Регана – Любов Каганова, Гонерилья – Ганна Плахотнюк, Едмунд – Богдан Ступка, Едгар – Федір Стригун, Блазень – В.Аркушенко. Зовсім несподівано грати у другій виставі Короля Ліра призначили Олександра Гринька. Але театр є театр… Так чи інакше, ця вистава була останньою, через різні «закулісні» та «ідеологічні» перипетії вона була безжалісно списана, режисера зняли із художнього керівника. А Олександр Гринько побув у ролі Короля Ліра лише одну виставу.
Лариса Кадирова, що була теж задіяна у «Королі Лірі» (роль Корделії) малює образ Олександра Гринька – Короля Ліра так: «…Не можу забути в сцені бурі його широко відкритих очей, сповнених жаху; фіксований, витягнений вперед рух руки, дивовижної природньої ліпки, зігнуті ноги й крик болю від усвідомлення зради дочок, в одвічному пошуку людського в людині. Як писав Рудольф Штайнер: «Він хотів висловити те найглибше, що може розігруватися в душі людини, спрямоване вперед».
Про оте «спрямоване вперед» в образі актора Олександра Гринька думається, коли читається фрагмент його мемуарної книги «Повернувся я з Сибіру» про його участь у виставі Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса «Садок вишневий» за Антоном Чеховим. «Я охоче прийняв пропозицію від режисера молодіжного театру ім. Леся Курбаса Володимира Кучинського зіграти роль старого 87-річного лакея Фірса у їхній виставі «Садок вишневий» за Чеховим. На щоденних репетиціях відкривав для себе серед партнерів неординарних особистостей та талановитих акторів: Тетяну Каспрук, Наталку Половинку, Олега Стефана, Олега Цьону, Андрія Водічева, Олексія Кравчука. У колективі панувала атмосфера доброзичливості, постійного пошуку нових підходів. Увесь колектив хочеться назвати глибоко інтелігентним у спілкуванні між собою та із глядачем».
Із виставою «Садок вишневий» у 1996 році колектив Театру ім. Леся Курбаса, а разом із ним 77-літній Олександр Гринько їздив на гастролі до Києва, на театральний фестиваль до Торуня (Польща), а також до Донецька, де його дуже втішив теплий прийом вистави.
У «Садку вишневому», як писав у спогадах Олександр Боніфатійович, із задоволенням грали зірки українського театру Ада Роговцева та Лариса Кадирова, а постійною виконавицею ролі центральної дійової особи – Раневської – і досі залишається талановита Тетяна Каспрук. Про гру Олександра Гринька залишила свої відгуки-враження Світлана Веселка: «Сьогодні Олександр Боніфатійович грає Фірса. Грає у цілком іншій естетиці, в тій, яку сповідує режисер Володимир Кучинський. Він невситимо цікавий, цей Олександр Гринько!».
У день святкування десятиліття театру Олександру Гриньку вручили почесний знак – Розумного Арлекіна – із правом почесного члена Художньої ради Театру ім. Леся Курбаса. Зворушений актор з нагоди цієї події написав у своєму щоденнику: «Подарована мені статуетка завжди буде нагадувати мені про людей, з якими пощастило працювати. Пишаюся цим званням та виказаною мені довірою і пошаною - За вірність Театру! За вірність мистецтву! За вірність духу!»
Олексій Кравчук, що був спершу вихованцем студії при Театрі ім. Марії Заньковецької, а згодом партнером Олександра Боніфатійовича на сцені Театру ім. Леся Курбаса, згадує у своїх спогадах до книги «Повернувся я з Сибіру»:
«Фінальна сцена… Текст Фірса: - Бач, життя минуло, ніби й не жив…
Коли звучить цей монолог в його виконанні, я плачу і водночас посміхаюся. Скільки мудрості, сили, ніжності і трепету в його тоні, в його паузах, в його тиші. Мені випала велика честь грати в одній виставі «Сніг у Флоренції» Ліни Костенко разом з Олександром Боніфатійовичем. Він був Старий, я – Молодий флорентієць».
У газеті «Поступ» за 2001 рік є допис Галини Канарської на одну з вистав «Сніг у Флоренції», що відбулася на День театру за участю Олексія Кравчука (Молодого Флоретійця) і Олександра Гринька (Рустичі Старого). Йдучи за виразним смисловим текстом Ліни Костенко, діалог між Молодістю і Старістю не був діалогом агресії, а діалогом порозуміння на емоційно-образних контрапунктах:
Старий: - Ти молодість моя, а я твоя руїна.
……
Старий: - Люблю тебе, милуюся тобою!
Молодий: - А я тебе ненавиджу, боюсь!».
У рецензії Галина Канарська так схарактеризує Рустичі (Старого): «Гринько – скупий у пластиці, і навіть голос його не сягає різких регістрів, його Старий – філософ життя, який розуміє, що «пройдене не вернуть». Можливо тому останній діалог між Флорентійцем і Старим не звучить приречено:
«Старий: - Скажи мені, в який тут бік Флоренція.
Молодий: - Уже у бік безвиході. Ходім».
Актор Олександр Гринько мав особливу місію на сцені, його складний життєпис табірної біографії і сценічна фактурність – високий зріст, оксамитовий тембр хорового басу, високе виразне чоло, незворушна постава – давали режисерам підставу довіряти йому характерних персонажів з чіткою громадянською позицією, а саме національних героїв: Залізняка, Максима Кривоноса, Костя Гордієнка, Дорошенка, Гамалії. Виходячи на кін в цих образах, в очах артиста «несподівано запалювався палючий вогонь фанатичної відданості українській справі», - так пише про сценічний образ Гринька-Кривоноса 90-літній поет Львова Микола Петренко.
У галереї психологічних образів актора Олександра Гринька на сцені Театру ім. Марії Заньковецької особливо видатною є роль Командора у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою режисера Сергія Данченка, де були задіяні Лариса Кадирова – Донна Анна, Богдан Ступка – Дон-Жуан. У 1971 році на студії «Укртелефільм» режисер Мирослав Джинджиристий зняв кіноверсію драми, правда в екранному «Камінному господарі» Донну Анну зіграла Ада Роговцева. Коли йти за образною концепцією сценографії вистави «Камінний господар», здійсненою художником-постановником Мироном Кипріяном, яка вкладена в уста головних персонажів драми, то образ Командора-Гринька (і театрального, і екранного водночас) – це образ людини-«скелі» - скупої на емоції, строгої у принципах життя, вимогливої до найближчого оточення і до своєї молодої дружини-донни Анни. Людина-«скеля» - охоронець родових чеснот у білому командорському плащі з усіма нагрудними регаліями - золотим ланцюгом Командора і мечем. Командор по смерті постає у неменш величному кам’яному пам’ятнику на повен зріст і саме в такому вигляді з’являється на гостину до власного дому, аби покарати «вічним закам’янінням» свого кривдника-Дон-Жуана і поруч із ним свою невірну дружину. «Каміння суть найвища поза честі», - все замикається на ланцюгу, створеному «камінними» образами Лесиної драматургії.
Працюючи понад 50 років на сцені рідного театру ім. Марії Заньковецької, Олександр Гринько працював з багатьма режисерами: Борисом Тягном, Олексієм Ріпком, А.Ротенштейном, Валерієм Івченком, Борисом Романицьким, А. Горчинським, С.Сміяном, Сергієм Данченком, Михайлом Гіляровським, В.Опанасенком, В.Оглобліним, Хшановським, Анатолієм Кравчуком, Володимиром Кучинським, Вадимом Сікорським, Федором Стригуном, Аллою Бабенко. Серед улюблених ролей поруч з Королем Ліром, Залізняком, Карпом із «Суєти» Карпенка-Карого, театральним критиком Стасовим з «Марії Заньковецької», особливо пам’ятна роль меценаса Ореста Білинського у «Сестрах Річинських» Ірини Вільде, серед більш пізніх Никодим у виставі «Ісус, син Бога живого» та Реджі у «Квартеті» Гарвуда.
Своєю «лебединою піснею» назвав Олександр Боніфатійович роль Старого Батька у виставі «Маргаритка» Армана Салакру, режисерки Галини Воловецької, прем’єра якої відбулася у 2001 році. «Ця роль для мене в якійсь мірі – за масштабністю, проблематикою – перегукується з Ліром. На схилі літ мені пощастило з такою роллю». Лікарі спочатку заборонили 83-літньому акторові виходити на сцену, а потім погодилися, сподіваючись на ефект «позитивного стресу». Олександр Гринько у ролі сліпого Батька, що чекає на повернення сина Поля, зниклого безвісти – образ трагічний і світлий воднораз, проникливо зворушливий та щемливий у сценах зустрічі з Невідомим (н.а.України Богдан Козак), якого приймає за сина, по-старечому шорсткий і тут-таки несподівано м’який до Невістки (н.а. Любов Боровська), що приречена на чекання. Це як у Екзюпері «бачить одне лиш серце, найважливішого очима не побачиш»!
На своє 90-ліття Олександр Гринько, стоячи востаннє на «заньківчанській» сцені, продекламував кілька рядків з монологу Короля Ліра своїм особливим оксамитовим басом.
Помер 9 вересня 2013 року, похований на Личаківському цвинтарі.
Тільки великий митець може продовжити тему «життя після життя», «життя у вічності». Тоді щезає час, а залишається Постать у мистецтві та її немеркнучий талант.

Стаття написана як доповідь на Міжнародну театрознавчу конференцію до Міжнародного дня театру і до 100-ліття Олександра Гринька (2019), яка відбулася у стінах Львівського національного університету ім. Івана Франка на факультеті культури і мистецтв, кафедра театрознавста та акторської майстерності. Згодом статтю видрукувано у журналі "Дзвін (2019,№11)