ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Життя прожити – не поле перейти
Василина Вовчанська, Богдан Мельничук. Відлуння грому: новели. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2020. – 92 с.; іл.
«Життя прожити – не поле перейти», – каже народна мудрість. Людське вікування в цілому – суцільна загадка, передбаченню не надається, тому літературні розповіді про життя однієї людини чи кількох завжди були й будуть цікавими. Хоча, не підлягає сумніву, що не все так просто. Буває так, що зараз книга читається з цікавістю, згодом минає певний час і змінює оптику сприймання написаного, знайомі речі виглядають інакше, і добре, коли ширше, глибше, вагоміше. Стається так, як з хорошим вином – із часом відчуваються нові смакові нотки. Для мене це є свідченням того, що смисловий пласт тексту не потьмянів із часом, не втратив привабливих рис живої мови. І ще таке спостереження: логіка літературного процесу – пані примхлива і вельми полюбляє (так свідчить історія світової літератури!) пускати в хід сюжети про останніх, що стали першими. І навпаки. Ви спитаєте мене, й цілком справедливо, до чого ця сентенція, до чого я веду? А веду я до того, що не завжди перше враження від прочитаної книжки є правильним для майбутньої її долі, яку ми передбачити не в змозі. Єдиний пан, котрий це знає – час.
Збірка новел авторського тандему Василини Вовчанської та Богдана Мельничука «Відлуння грому» складається з семи творів невеликого формату, тематично розкиданих в часі/просторі, й про кожну з них можна сказати добре слово. На мою думку, книга являє собою творчо-психологічний експеримент, де в підсумку формується специфічна й своєрідна аура оповідного стилю; всі події, що стаються в межах сюжетів, абсолютно природні, в тому числі, незвичайні, відверті чи несподівані, постають, як цілковито реальні. Вельми прикметним є креативний взаємообмін колег, між котрими існує довіра, їхнє чуття партнерства, збіг естетичних смаків, коли можна підмічати й влучно реалізовувати спільні художні моменти-знахідки.
Я би назвала жанр малого прозового твору, зокрема, новели, найважчим із прозових жанрів, адже він вимагає чималої майстерності, ясності думки і точного слова, чіткої побудови, напруженості розповіді, багатозначності смислу. Найперше, і це я вважаю суттєвою ознакою наративного стилю авторського тандему, сюжети новел майже ніде не «провисають», кожен із співтворців додає щось своє, вагоме: десь ти не можеш вгадати розв'язки майже авантюрної інтриги, десь подано цікаві факти-спостереження, десь увиразнено риси характеру персонажів, десь промовляє сама форма представлення сюжету. Власні історії чи вигадані – не має значення, у будь-якому випадку, ця ознака оповідної манери впадає в око. Відтак можу зробити висновок про те, що письменники добре обізнані із різноманіттю підходів до головних засад творчості. Практично, читаючи ці новели, ми маємо справу з текстами, що звернені до конкретного часопростору з різною мірою емоційних вражень.
Людина складається зі своїх тонких світів. Бо грубий світ для всіх єдиний і однаковий: це поїсти, це житло, це секс і решта інших речей.., хоча ці грубі матерії активно розкошують у стильному мистецтві та слугують неабиякою спокусою для тих, хто вміє ними скористатися. Наші автори виводять на перший план людей, котрі люблять, страждають, ненавидять, живуть своїм життям прив’язаного до землі селянина, до намолених вівтарів, до вуличок міста… За формою новели можна умовно поділити на лінійно-геометричні та вільно-ліричні. Для лінійної структури характерна чітка побудова з реально-побутовим сюжетом. Натомість для ліричної форми є властивою вільна хвилеподібна плавність, де має значення притчевий підтекст, який розкривається через альтернативу виходу з лабіринту буденності, циклічності життя.
Письменники в черговий раз нагадують, як складно людині прожити відміряний їй строк. Посеред метушні та втоми людині потрібна любов; тема не нова (художня література завжди про любов і смерть, щоправда, ще й про життя, проте, смерть і любов уже містять у собі його серцевину). Прозаїки змальовують її яскравими фарбами, адже проблема завжди актуальна. І хоча інтернет заповнений різноманітними постами на цю тему, в реальних співмешканнях, все так само, як і колись, мало що змінилося. Думаю, художні сюжети нашого тандему – це привід замислитися над тим, як легко життя може перетворитися на пекло; вони про те, скільки злого ховається в людині, й скільки чого їй необхідно, аби почуватися щасливою. Ще одне моє спостереження: кожна новела може бути історією, котра комусь принесе несподівану розраду, а може й врятує від непоправного.
Не дивлячись на переважання сумного контенту, я щиро раджу прочитати цю цікаву невеличку книгу. По-перше, прозаїки чесно намагаються «розвантажити» атмосферу своєї книги. Звідси – милі, утішні, в чомусь філософські мотиви про те, що любов має бути взаємною, а пожертви нікому не потрібні, коли про них не просять. Звідси низка епізодів, де все стається так, як у щасливих фіналах: добро нагороджено світлою долею, правда, це логіка казки, а не життя: «Два брати брали шлюб одночасно. Вінчання молодих у храмі було, звісно, святкове, урочисте. Дві пари з’єднали свої долі, осяяні благословенням і Божою благодаттю» («Чужа – не чужа»). Звідси зворушливі пейзажі, що свідчать про залюбленість у мову та її красу: «Карпатський ранок повільно прокидався зорепадом на полонині, що виблискувала кришталевими перлами роси. Дивовижна краса земного раю! Хто хоч раз побував на Закарпатті…напився з глибенючої криниці чистої, наче сльоза, води – той не зможе забути цей смак ніколи» («Чужа – не чужа»).
Автори не вивищуються над персонажами, не дають оцінок. Описані події розгортаються до рівня метафізичного, вказують на універсальні речі, що стосуються умов людського існування і людської натури, дають певний ключ до пояснення моральних переступів у світі, наприклад, оця готично-несподівана кінцівка новели «Заручниця долі»: «Раптом пелену ночі розітнув несамовитий крик…Орися, мов привид, вийшла з кімнати…це був останній дикий схлип заручниці долі, що в муках виривався на поверхню…в одній руці тримала погон, а в іншій – спицю, з якої скапувала кров…».
Збірка новел проілюстрована художницею Оксаною Іванів (Козевич). Автори і художниця – споріднені душі й співрозмовники. Графічні ілюстрації – прокреслені, часто кількома штрихами, зображення, що виконані в ключі синтезу мистецтв, і можна вважати, що вони є безмовними персонажами книги.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Життя прожити – не поле перейти
Василина Вовчанська, Богдан Мельничук. Відлуння грому: новели. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2020. – 92 с.; іл.
«Життя прожити – не поле перейти», – каже народна мудрість. Людське вікування в цілому – суцільна загадка, передбаченню не надається, тому літературні розповіді про життя однієї людини чи кількох завжди були й будуть цікавими. Хоча, не підлягає сумніву, що не все так просто. Буває так, що зараз книга читається з цікавістю, згодом минає певний час і змінює оптику сприймання написаного, знайомі речі виглядають інакше, і добре, коли ширше, глибше, вагоміше. Стається так, як з хорошим вином – із часом відчуваються нові смакові нотки. Для мене це є свідченням того, що смисловий пласт тексту не потьмянів із часом, не втратив привабливих рис живої мови. І ще таке спостереження: логіка літературного процесу – пані примхлива і вельми полюбляє (так свідчить історія світової літератури!) пускати в хід сюжети про останніх, що стали першими. І навпаки. Ви спитаєте мене, й цілком справедливо, до чого ця сентенція, до чого я веду? А веду я до того, що не завжди перше враження від прочитаної книжки є правильним для майбутньої її долі, яку ми передбачити не в змозі. Єдиний пан, котрий це знає – час.
Збірка новел авторського тандему Василини Вовчанської та Богдана Мельничука «Відлуння грому» складається з семи творів невеликого формату, тематично розкиданих в часі/просторі, й про кожну з них можна сказати добре слово. На мою думку, книга являє собою творчо-психологічний експеримент, де в підсумку формується специфічна й своєрідна аура оповідного стилю; всі події, що стаються в межах сюжетів, абсолютно природні, в тому числі, незвичайні, відверті чи несподівані, постають, як цілковито реальні. Вельми прикметним є креативний взаємообмін колег, між котрими існує довіра, їхнє чуття партнерства, збіг естетичних смаків, коли можна підмічати й влучно реалізовувати спільні художні моменти-знахідки.
Я би назвала жанр малого прозового твору, зокрема, новели, найважчим із прозових жанрів, адже він вимагає чималої майстерності, ясності думки і точного слова, чіткої побудови, напруженості розповіді, багатозначності смислу. Найперше, і це я вважаю суттєвою ознакою наративного стилю авторського тандему, сюжети новел майже ніде не «провисають», кожен із співтворців додає щось своє, вагоме: десь ти не можеш вгадати розв'язки майже авантюрної інтриги, десь подано цікаві факти-спостереження, десь увиразнено риси характеру персонажів, десь промовляє сама форма представлення сюжету. Власні історії чи вигадані – не має значення, у будь-якому випадку, ця ознака оповідної манери впадає в око. Відтак можу зробити висновок про те, що письменники добре обізнані із різноманіттю підходів до головних засад творчості. Практично, читаючи ці новели, ми маємо справу з текстами, що звернені до конкретного часопростору з різною мірою емоційних вражень.
Людина складається зі своїх тонких світів. Бо грубий світ для всіх єдиний і однаковий: це поїсти, це житло, це секс і решта інших речей.., хоча ці грубі матерії активно розкошують у стильному мистецтві та слугують неабиякою спокусою для тих, хто вміє ними скористатися. Наші автори виводять на перший план людей, котрі люблять, страждають, ненавидять, живуть своїм життям прив’язаного до землі селянина, до намолених вівтарів, до вуличок міста… За формою новели можна умовно поділити на лінійно-геометричні та вільно-ліричні. Для лінійної структури характерна чітка побудова з реально-побутовим сюжетом. Натомість для ліричної форми є властивою вільна хвилеподібна плавність, де має значення притчевий підтекст, який розкривається через альтернативу виходу з лабіринту буденності, циклічності життя.
Письменники в черговий раз нагадують, як складно людині прожити відміряний їй строк. Посеред метушні та втоми людині потрібна любов; тема не нова (художня література завжди про любов і смерть, щоправда, ще й про життя, проте, смерть і любов уже містять у собі його серцевину). Прозаїки змальовують її яскравими фарбами, адже проблема завжди актуальна. І хоча інтернет заповнений різноманітними постами на цю тему, в реальних співмешканнях, все так само, як і колись, мало що змінилося. Думаю, художні сюжети нашого тандему – це привід замислитися над тим, як легко життя може перетворитися на пекло; вони про те, скільки злого ховається в людині, й скільки чого їй необхідно, аби почуватися щасливою. Ще одне моє спостереження: кожна новела може бути історією, котра комусь принесе несподівану розраду, а може й врятує від непоправного.
Не дивлячись на переважання сумного контенту, я щиро раджу прочитати цю цікаву невеличку книгу. По-перше, прозаїки чесно намагаються «розвантажити» атмосферу своєї книги. Звідси – милі, утішні, в чомусь філософські мотиви про те, що любов має бути взаємною, а пожертви нікому не потрібні, коли про них не просять. Звідси низка епізодів, де все стається так, як у щасливих фіналах: добро нагороджено світлою долею, правда, це логіка казки, а не життя: «Два брати брали шлюб одночасно. Вінчання молодих у храмі було, звісно, святкове, урочисте. Дві пари з’єднали свої долі, осяяні благословенням і Божою благодаттю» («Чужа – не чужа»). Звідси зворушливі пейзажі, що свідчать про залюбленість у мову та її красу: «Карпатський ранок повільно прокидався зорепадом на полонині, що виблискувала кришталевими перлами роси. Дивовижна краса земного раю! Хто хоч раз побував на Закарпатті…напився з глибенючої криниці чистої, наче сльоза, води – той не зможе забути цей смак ніколи» («Чужа – не чужа»).
Автори не вивищуються над персонажами, не дають оцінок. Описані події розгортаються до рівня метафізичного, вказують на універсальні речі, що стосуються умов людського існування і людської натури, дають певний ключ до пояснення моральних переступів у світі, наприклад, оця готично-несподівана кінцівка новели «Заручниця долі»: «Раптом пелену ночі розітнув несамовитий крик…Орися, мов привид, вийшла з кімнати…це був останній дикий схлип заручниці долі, що в муках виривався на поверхню…в одній руці тримала погон, а в іншій – спицю, з якої скапувала кров…».
Збірка новел проілюстрована художницею Оксаною Іванів (Козевич). Автори і художниця – споріднені душі й співрозмовники. Графічні ілюстрації – прокреслені, часто кількома штрихами, зображення, що виконані в ключі синтезу мистецтв, і можна вважати, що вони є безмовними персонажами книги.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«Поетів не тільки поети читають»"
• Перейти на сторінку •
"«Всі думають, що прийде час,а час тільки проходить»"
• Перейти на сторінку •
"«Всі думають, що прийде час,а час тільки проходить»"
Про публікацію