ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Козак Дума
2022.08.11 20:53
В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що полонить і серденько, і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії і прозі,

Євген Федчук
2022.08.11 19:12
Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.

Юрко Бужанин
2022.08.11 14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх

Іван Потьомкін
2022.08.11 12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Сергій Губерначук
2022.08.11 11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.

Микола Соболь
2022.08.11 09:36
Відкорковуй вино молоде,
ще зима не стоїть на порозі,
ще далеко тріскучі морози…
тільки іній в саду де-не-де.
Та і той щойно сонце розтане.
Хоч зело не таке вже й духмяне,
але мова тепер не про те,
що тремтить край дороги осичка,

Микола Соболь
2022.08.11 06:01
Зґвалтовані та вбиті не кричать.
Сліпі мовчать. Їм нічого сказати.
І небо сипле, ой, не благодать
на окупантів голови трикляті.
А буде ще для них і суд страшний
за: Бородянку, Маріупіль, Бучу…
Хто заповідь порушив: Не убий!,
і ненависть в собі зрос

Віктор Кучерук
2022.08.11 05:54
Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.

Козак Дума
2022.08.10 21:22
За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили

Віктор Михайлович Насипаний
2022.08.10 19:12
Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.

Володимир Бойко
2022.08.10 09:07
На россию напали враги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.

Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги

Микола Соболь
2022.08.10 06:55
Жарінь за вікнами нестерпна
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.

Віктор Кучерук
2022.08.10 05:33
Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.

Ігор Шоха
2022.08.09 21:51
                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,

Тетяна Левицька
2022.08.09 10:51
Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?

Іван Потьомкін
2022.08.09 10:29
Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного п
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Саша Серга
2022.02.01

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Станіслав Настенко
2019.11.12

Євген Чорний
2019.04.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Публіцистика

 Іво Андрич. Про оповідь і оповідача. Нобелівська промова

Переклав Василь Білоцерківський

Виконуючи свою місію, Нобелівський комітет Шведської академії вирішив вручити Нобелівську премію з літератури – найвище визнання для письменника – авторові з однієї, якщо дозволено так висловитися, маленької країни. Саме про неї та про твір, їй присвячений, який отримав нагороду, я хотів би сказати кілька слів. Моя батьківщина – справді «мала земля серед світів», як мовив один наш письменник, і ця країна, швидким темпом, ціною величезних жертв і виключних зусиль, намагається в усіх царинах, зокрема в царині культури, відшкодувати те, чого її позбавило буремне і тяжке минуле. Своїм визнанням ви звернули увагу на літературу цієї країни й таким чином підтримала її в момент, коли вона, обіч нових імен та оригінальних творів, почала прориватися у світ, виправдано прагнучи зробити й свій внесок у світову літературу. Ваше визнання мене, як одного з письменників цієї країни, підбадьорює і змушує працювати активніше. І зобов’язує мене подякувати не лише від свого імені, але й від імені моїх товаришів по перу і від імені літератури, до якої належу, і я щасливий, що можу висловити вам свою щиру вдячність.
Дещо тяжча і складніша друга частина мого завдання: дати уявлення про той художній твір, якому ви зробили таку високу честь. Адже коли йде мова про письменника і про його твір, хіба не має трохи несправедливого і дивного вигляду ситуація, коли від автора художнього твору, який вже дав своє творіння - себто частину себе – світові, очікують ще й того, що він його опише і пояснить? Проте є й такі люди, котрі схильні дивитися на авторів художніх творів або як на великих німих, або як на славних покійників, уважаючи, що мова художнього твору звучить чистіше і ясніше, якщо не змішується з голосом його автора. Таке уявлення не поодиноке і не нове. Ще Монтеск’є говорив, що «письменники – не найліпші судді своїх творінь». З подивом і розумінням колись я прочитав правило Ґете: «Митцеві – творити, а не говорити!» Так само, багато років потому, я схвильовано виявив цю ж думку в передчасно померлого Альбера Камю.
Тому ядром свого короткого викладу я хотів би зробити міркування про оповідача й оповідь узагалі. Тисячами різних мов, за найрізноманітніших обставин, з віку у вік, від давніх оповідань у хатинах біля вогню і аж до творів сучасних оповідачів, які в цю мить виходять друком у великих видавничих центрах, усюди ведеться одна розповідь, одна нескінченна повість людської долі, яку люди переказують людям. Спосіб і форми цієї розповіді змінюються з часом і можливостями, але потреба в такій розповіді залишається, і вона тече, у неї вплітаються нові історії, і не видно їй кінця-краю. Як не видно й людству, котре, тільки-но в ньому зажевріла самосвідомість, почало розповідати про себе одну і ту саму повторювану і вічно нову історію, перебираючи мільйон варіантів. Начебто ця розповідь, як розповіді Шагразади, повинна ошукати ворога і відкласти неминучість трагічного фіналу, який нам загрожує, і повинна продовжити ілюзію того, що наше життя й існування мають сенс і мету. А можливо, своїми творами оповідач мусить допомогти людині знайти себе? Можливо, його обов’язок – говорити від імені всіх тих, хто не зумів або не зміг цього зробити, покинувши нас передчасно? Чи то оповідач розповідає сам собі свою історію, мов дитина, яка співає в темряві, аби ошукати свій страх? Чи мета цього оповідання бодай трохи освітлити оті темні шляхи, якими часто нас відправляє життя, і аби нам про те життя, яким живемо, але якого не бачимо і не завжди розуміємо, розповісти трохи більше, аніж ми, через свою слабкість, можемо пізнати й зрозуміти? Чи описати, щó ми зробили або зробимо хибно і що мусимо зробити? Можливо, саме в цих оповіданнях, усних і письмових, міститься достеменна історія людства, і, можливо, саме в них полягає сенс нашого життя, сенс історії, котра описує неважливо що – минуле або сучасне.
Коли йдеться про оповідання, предмет якого становить минуле, варто нагадати, що є судження, за якими писати про минуле означає – забути про сучасне, себто повернутися спиною до життя. Гадаю, автори історичних повістей і романів з цим би не погодилися і, найімовірніше, були б схильні визнати, що й самі не знають, як переміститися з того, що ми звемо сучасним, у те, що вважаємо минулим, аби легко, наче уві сні, переходити межі сторіч. Урешті, хіба в минулому, як і в сучасному, ми не натрапляємо на схожі явища і ті самі проблеми? Бути людиною, народженою без власного знання і волі, викинутою в океан існування. Мусити плисти. Існувати. Ідентифікуватися. Витримати атмосферний тиск усього навколо себе, усі зіткнення, свої й чужі непередбачувані й непередбачені дії. І крім того, потрібно ще опанувати свої думки про все це – справді складне завдання. Як і інше – бути людиною.
Тому й за тією межею, яка ділить минуле і майбутнє, письменник зустрічає схожі долі, ототожнюється з ними, зігріває їх своєю кров’ю і подихом до того часу, поки не оживе оповідання, яке він хоче розповісти, і він бажає зробити це якомога переконливіше, якомога простіше, але красивіше, ліпше.
Як цього досягти, у які способи і яким шляхом? Одні досягають цього вільним і необмеженим польотом фантазії, інші – тривалим ретельним вивченням історичних відомостей і суспільних явищ, одні – зануренням у сутність і сенс минулих епох, інші – з веселою легкістю, як той плідний французький письменник, котрий говорив: «Щó є історія? Цвях, на який я вішаю свої романи». Сотні способів і шляхів може використати письменник, аби розповісти свою ідею, але сам твір – унікальний. Єдиний.
Письменник історичних романів міг би на кожному своєму тексті робити напис, який пояснює все раз і назавжди: «Cogitivi dies antiquos et annos aeteоrnos in mente habui». («Я міркував про давні дні й згадував літа вічності».)
Але й без усілякого підпису його твір говорить про те саме.
А втім, усе це питання техніки, методи, звички. Усе це більш або менш цікава гра уяви навколо однієї ідеї й одного твору. Не так важливо, чи описує оповідач минуле або сучасне або насмілюється зазирнути в майбутнє. Головне – це дух, яким натхненне його оповідання, той основний сенс, який несе його твір. І в тому, як цей дух або сенс укладається у твір, – немає правил. Кожен оповідає свою історію, простежуючи свої ідеї й потреби в міру успадкованих або набутих схильностей. Кожен несе моральну відповідальність за те, що оповідає, і кожному необхідно дозволити вільно оповідати. Але все-таки завжди хочеться, аби оповідача вела любов, а не ненависть, аби його твір – байдуже яку він матиме форму і тему – не був вузькочолим і не славив гуркотання війни, а був повернутий до миру, показуючи його в усій широті. Просто тому, що оповідач і його твір нічому не слугують, якщо вони антигуманні за своєю природою. І це найважливіше. Це те, що я хотів сказати у своєму стислому виступі, який хочу закінчити так само, як і розпочав, – висловленням глибокої й щирої вдячності.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-07-14 01:01:05
Переглядів сторінки твору 223
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.825
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Автор востаннє на сайті 2022.08.08 07:23
Автор у цю хвилину відсутній