ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Публіцистика
Іво Андрич. Про оповідь і оповідача. Нобелівська промова
Дещо тяжча і складніша друга частина мого завдання: дати уявлення про той художній твір, якому ви зробили таку високу честь. Адже коли йде мова про письменника і про його твір, хіба не має трохи несправедливого і дивного вигляду ситуація, коли від автора художнього твору, який вже дав своє творіння - себто частину себе – світові, очікують ще й того, що він його опише і пояснить? Проте є й такі люди, котрі схильні дивитися на авторів художніх творів або як на великих німих, або як на славних покійників, уважаючи, що мова художнього твору звучить чистіше і ясніше, якщо не змішується з голосом його автора. Таке уявлення не поодиноке і не нове. Ще Монтеск’є говорив, що «письменники – не найліпші судді своїх творінь». З подивом і розумінням колись я прочитав правило Ґете: «Митцеві – творити, а не говорити!» Так само, багато років потому, я схвильовано виявив цю ж думку в передчасно померлого Альбера Камю.
Тому ядром свого короткого викладу я хотів би зробити міркування про оповідача й оповідь узагалі. Тисячами різних мов, за найрізноманітніших обставин, з віку у вік, від давніх оповідань у хатинах біля вогню і аж до творів сучасних оповідачів, які в цю мить виходять друком у великих видавничих центрах, усюди ведеться одна розповідь, одна нескінченна повість людської долі, яку люди переказують людям. Спосіб і форми цієї розповіді змінюються з часом і можливостями, але потреба в такій розповіді залишається, і вона тече, у неї вплітаються нові історії, і не видно їй кінця-краю. Як не видно й людству, котре, тільки-но в ньому зажевріла самосвідомість, почало розповідати про себе одну і ту саму повторювану і вічно нову історію, перебираючи мільйон варіантів. Начебто ця розповідь, як розповіді Шагразади, повинна ошукати ворога і відкласти неминучість трагічного фіналу, який нам загрожує, і повинна продовжити ілюзію того, що наше життя й існування мають сенс і мету. А можливо, своїми творами оповідач мусить допомогти людині знайти себе? Можливо, його обов’язок – говорити від імені всіх тих, хто не зумів або не зміг цього зробити, покинувши нас передчасно? Чи то оповідач розповідає сам собі свою історію, мов дитина, яка співає в темряві, аби ошукати свій страх? Чи мета цього оповідання бодай трохи освітлити оті темні шляхи, якими часто нас відправляє життя, і аби нам про те життя, яким живемо, але якого не бачимо і не завжди розуміємо, розповісти трохи більше, аніж ми, через свою слабкість, можемо пізнати й зрозуміти? Чи описати, щó ми зробили або зробимо хибно і що мусимо зробити? Можливо, саме в цих оповіданнях, усних і письмових, міститься достеменна історія людства, і, можливо, саме в них полягає сенс нашого життя, сенс історії, котра описує неважливо що – минуле або сучасне.
Коли йдеться про оповідання, предмет якого становить минуле, варто нагадати, що є судження, за якими писати про минуле означає – забути про сучасне, себто повернутися спиною до життя. Гадаю, автори історичних повістей і романів з цим би не погодилися і, найімовірніше, були б схильні визнати, що й самі не знають, як переміститися з того, що ми звемо сучасним, у те, що вважаємо минулим, аби легко, наче уві сні, переходити межі сторіч. Урешті, хіба в минулому, як і в сучасному, ми не натрапляємо на схожі явища і ті самі проблеми? Бути людиною, народженою без власного знання і волі, викинутою в океан існування. Мусити плисти. Існувати. Ідентифікуватися. Витримати атмосферний тиск усього навколо себе, усі зіткнення, свої й чужі непередбачувані й непередбачені дії. І крім того, потрібно ще опанувати свої думки про все це – справді складне завдання. Як і інше – бути людиною.
Тому й за тією межею, яка ділить минуле і майбутнє, письменник зустрічає схожі долі, ототожнюється з ними, зігріває їх своєю кров’ю і подихом до того часу, поки не оживе оповідання, яке він хоче розповісти, і він бажає зробити це якомога переконливіше, якомога простіше, але красивіше, ліпше.
Як цього досягти, у які способи і яким шляхом? Одні досягають цього вільним і необмеженим польотом фантазії, інші – тривалим ретельним вивченням історичних відомостей і суспільних явищ, одні – зануренням у сутність і сенс минулих епох, інші – з веселою легкістю, як той плідний французький письменник, котрий говорив: «Щó є історія? Цвях, на який я вішаю свої романи». Сотні способів і шляхів може використати письменник, аби розповісти свою ідею, але сам твір – унікальний. Єдиний.
Письменник історичних романів міг би на кожному своєму тексті робити напис, який пояснює все раз і назавжди: «Cogitivi dies antiquos et annos aeteоrnos in mente habui». («Я міркував про давні дні й згадував літа вічності».)
Але й без усілякого підпису його твір говорить про те саме.
А втім, усе це питання техніки, методи, звички. Усе це більш або менш цікава гра уяви навколо однієї ідеї й одного твору. Не так важливо, чи описує оповідач минуле або сучасне або насмілюється зазирнути в майбутнє. Головне – це дух, яким натхненне його оповідання, той основний сенс, який несе його твір. І в тому, як цей дух або сенс укладається у твір, – немає правил. Кожен оповідає свою історію, простежуючи свої ідеї й потреби в міру успадкованих або набутих схильностей. Кожен несе моральну відповідальність за те, що оповідає, і кожному необхідно дозволити вільно оповідати. Але все-таки завжди хочеться, аби оповідача вела любов, а не ненависть, аби його твір – байдуже яку він матиме форму і тему – не був вузькочолим і не славив гуркотання війни, а був повернутий до миру, показуючи його в усій широті. Просто тому, що оповідач і його твір нічому не слугують, якщо вони антигуманні за своєю природою. І це найважливіше. Це те, що я хотів сказати у своєму стислому виступі, який хочу закінчити так само, як і розпочав, – висловленням глибокої й щирої вдячності.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іво Андрич. Про оповідь і оповідача. Нобелівська промова
Переклав Василь Білоцерківський
Виконуючи свою місію, Нобелівський комітет Шведської академії вирішив вручити Нобелівську премію з літератури – найвище визнання для письменника – авторові з однієї, якщо дозволено так висловитися, маленької країни. Саме про неї та про твір, їй присвячений, який отримав нагороду, я хотів би сказати кілька слів. Моя батьківщина – справді «мала земля серед світів», як мовив один наш письменник, і ця країна, швидким темпом, ціною величезних жертв і виключних зусиль, намагається в усіх царинах, зокрема в царині культури, відшкодувати те, чого її позбавило буремне і тяжке минуле. Своїм визнанням ви звернули увагу на літературу цієї країни й таким чином підтримала її в момент, коли вона, обіч нових імен та оригінальних творів, почала прориватися у світ, виправдано прагнучи зробити й свій внесок у світову літературу. Ваше визнання мене, як одного з письменників цієї країни, підбадьорює і змушує працювати активніше. І зобов’язує мене подякувати не лише від свого імені, але й від імені моїх товаришів по перу і від імені літератури, до якої належу, і я щасливий, що можу висловити вам свою щиру вдячність.
Дещо тяжча і складніша друга частина мого завдання: дати уявлення про той художній твір, якому ви зробили таку високу честь. Адже коли йде мова про письменника і про його твір, хіба не має трохи несправедливого і дивного вигляду ситуація, коли від автора художнього твору, який вже дав своє творіння - себто частину себе – світові, очікують ще й того, що він його опише і пояснить? Проте є й такі люди, котрі схильні дивитися на авторів художніх творів або як на великих німих, або як на славних покійників, уважаючи, що мова художнього твору звучить чистіше і ясніше, якщо не змішується з голосом його автора. Таке уявлення не поодиноке і не нове. Ще Монтеск’є говорив, що «письменники – не найліпші судді своїх творінь». З подивом і розумінням колись я прочитав правило Ґете: «Митцеві – творити, а не говорити!» Так само, багато років потому, я схвильовано виявив цю ж думку в передчасно померлого Альбера Камю.
Тому ядром свого короткого викладу я хотів би зробити міркування про оповідача й оповідь узагалі. Тисячами різних мов, за найрізноманітніших обставин, з віку у вік, від давніх оповідань у хатинах біля вогню і аж до творів сучасних оповідачів, які в цю мить виходять друком у великих видавничих центрах, усюди ведеться одна розповідь, одна нескінченна повість людської долі, яку люди переказують людям. Спосіб і форми цієї розповіді змінюються з часом і можливостями, але потреба в такій розповіді залишається, і вона тече, у неї вплітаються нові історії, і не видно їй кінця-краю. Як не видно й людству, котре, тільки-но в ньому зажевріла самосвідомість, почало розповідати про себе одну і ту саму повторювану і вічно нову історію, перебираючи мільйон варіантів. Начебто ця розповідь, як розповіді Шагразади, повинна ошукати ворога і відкласти неминучість трагічного фіналу, який нам загрожує, і повинна продовжити ілюзію того, що наше життя й існування мають сенс і мету. А можливо, своїми творами оповідач мусить допомогти людині знайти себе? Можливо, його обов’язок – говорити від імені всіх тих, хто не зумів або не зміг цього зробити, покинувши нас передчасно? Чи то оповідач розповідає сам собі свою історію, мов дитина, яка співає в темряві, аби ошукати свій страх? Чи мета цього оповідання бодай трохи освітлити оті темні шляхи, якими часто нас відправляє життя, і аби нам про те життя, яким живемо, але якого не бачимо і не завжди розуміємо, розповісти трохи більше, аніж ми, через свою слабкість, можемо пізнати й зрозуміти? Чи описати, щó ми зробили або зробимо хибно і що мусимо зробити? Можливо, саме в цих оповіданнях, усних і письмових, міститься достеменна історія людства, і, можливо, саме в них полягає сенс нашого життя, сенс історії, котра описує неважливо що – минуле або сучасне.
Коли йдеться про оповідання, предмет якого становить минуле, варто нагадати, що є судження, за якими писати про минуле означає – забути про сучасне, себто повернутися спиною до життя. Гадаю, автори історичних повістей і романів з цим би не погодилися і, найімовірніше, були б схильні визнати, що й самі не знають, як переміститися з того, що ми звемо сучасним, у те, що вважаємо минулим, аби легко, наче уві сні, переходити межі сторіч. Урешті, хіба в минулому, як і в сучасному, ми не натрапляємо на схожі явища і ті самі проблеми? Бути людиною, народженою без власного знання і волі, викинутою в океан існування. Мусити плисти. Існувати. Ідентифікуватися. Витримати атмосферний тиск усього навколо себе, усі зіткнення, свої й чужі непередбачувані й непередбачені дії. І крім того, потрібно ще опанувати свої думки про все це – справді складне завдання. Як і інше – бути людиною.
Тому й за тією межею, яка ділить минуле і майбутнє, письменник зустрічає схожі долі, ототожнюється з ними, зігріває їх своєю кров’ю і подихом до того часу, поки не оживе оповідання, яке він хоче розповісти, і він бажає зробити це якомога переконливіше, якомога простіше, але красивіше, ліпше.
Як цього досягти, у які способи і яким шляхом? Одні досягають цього вільним і необмеженим польотом фантазії, інші – тривалим ретельним вивченням історичних відомостей і суспільних явищ, одні – зануренням у сутність і сенс минулих епох, інші – з веселою легкістю, як той плідний французький письменник, котрий говорив: «Щó є історія? Цвях, на який я вішаю свої романи». Сотні способів і шляхів може використати письменник, аби розповісти свою ідею, але сам твір – унікальний. Єдиний.
Письменник історичних романів міг би на кожному своєму тексті робити напис, який пояснює все раз і назавжди: «Cogitivi dies antiquos et annos aeteоrnos in mente habui». («Я міркував про давні дні й згадував літа вічності».)
Але й без усілякого підпису його твір говорить про те саме.
А втім, усе це питання техніки, методи, звички. Усе це більш або менш цікава гра уяви навколо однієї ідеї й одного твору. Не так важливо, чи описує оповідач минуле або сучасне або насмілюється зазирнути в майбутнє. Головне – це дух, яким натхненне його оповідання, той основний сенс, який несе його твір. І в тому, як цей дух або сенс укладається у твір, – немає правил. Кожен оповідає свою історію, простежуючи свої ідеї й потреби в міру успадкованих або набутих схильностей. Кожен несе моральну відповідальність за те, що оповідає, і кожному необхідно дозволити вільно оповідати. Але все-таки завжди хочеться, аби оповідача вела любов, а не ненависть, аби його твір – байдуже яку він матиме форму і тему – не був вузькочолим і не славив гуркотання війни, а був повернутий до миру, показуючи його в усій широті. Просто тому, що оповідач і його твір нічому не слугують, якщо вони антигуманні за своєю природою. І це найважливіше. Це те, що я хотів сказати у своєму стислому виступі, який хочу закінчити так само, як і розпочав, – висловленням глибокої й щирої вдячності.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Алла Кеніґсберґ. Карл-Марія фон Вебер"
• Перейти на сторінку •
" Тіто Ґоббі. Композитори – мої сучасники"
• Перейти на сторінку •
" Тіто Ґоббі. Композитори – мої сучасники"
Про публікацію