У дитинстві я страшенно не любила їсти мед. Можливо, тому, що перший його смак відчула з дрібно перемеленим на м’ясорубку алоє, яке рясно зловіщими вістрями прикрашало бабине підвіконня.

За її непохитним переконанням листя цієї рослини, впереміш із медом, було дуже помічне при усіх легеневих захворюваннях. М’ясисте, із специфічною слиззю всередині, а зверху з дрібними, гострими колючками, на мене наганяло жах і залишало неприємний, гіркий смак на язиці.

Мені було п’ять років. Катала ляльку в іграшковому візочку і не мала ніяких проблем окрім важкого кашлю і тривалої задишки після нього. Тоді ще ніхто не розумів, яка у мене хвороба легень, що не можуть справитися жодні лікарі, тому вхід йшла уся народна медицина від борсучого жиру до трави-мурави, ягоди-малини і чого хочеш, що людям помогло!

— Їж кажу тобі! — пхнула мені ложку до рота із ненависною зеленою кашею баба.

— Е-е!— вертіла я від тої гидоти головою вправо і вліво, бовтаючи ногами у зморщених колготах, на табуретці.

— Шо е-е? Шо е-е? Нєкаєш мені тут! Не дитина —а мішок з блохами!
Баба брала одною рукою мене за шию, вправно закидала голову назад, впихала повну ложку з місивом у рота і тримала так, поки я усе не ковтала. Воно було таке противне, що я кривилася, наче від кислого лимону, але лимон був смачніший у тисячі разів.

— Шо ти кривишся, наче, я тобі гімна дала — сердилася баба і впихала у мене другу ложку.

Я була мала і противна… Не витримала і, як той верблюд, плюнула слиною бабі просто в обличчя. Баба мовчки витерлася фартухом, похитала головою і пробурчала:

—Як ви мені всі впеклися!

Звечора перед Спасом баба погнала діда збирати яблука, бо треба було святити до церкви. Дід зривав червонобокі сорти «Мантет», « Білий налив», «Паперівку», а баба командувала:

— Коль! Та, Коль! Кажу тобі — спілі бери! Потом комусь свячене яблуко кисле попаде — доля гірка буде! От шо ти там вошкаєшся? Оно ж де… Глянь! У куточку біля заборчику таке красивеньке лежить!
Дід мовчки рачкував під деревами, акуратно клав у кошика останнє солодке яблуко, як баба знову, наче настирлива муха починала свого:

—Коль, а винограду гілочки три-чотири зріж і слив-венгерок… Та куди ти поліз? Не на ту сторону! Оно по тій драбині, шо до Райкиного двору ближче!

Дід мовчки спльовував і ліз з одної драбини на іншу, бурмочучи під ніс, про те, що, чи не однаково з якої драбини ті сливи рвати, якщо деревина одна, а тоді хапав скоріш велосипед, мішки, косу і скоріш на Вовчу, аби баба не виносила йому мозок.

— Я по траву кролям! — тільки його і бачили!

— Уже здимів! — повертаючись із повним фартухом наламаної кукурудзи з городу, з прикрістю констатувала баба дідову відсутність.

Дід завжди тікав від баби, або читати книжки, або на роботу у ПМК, де працював інженером, або на річку. По дорозі заходив до маленького магазинчику, що був у молокозаводі, купляв собі із прихованих від баби грошей, чекушку і там пив, ловив рибу, косив і співав, щасливий, і добрий, відгороджений від усього «житейського» теплими променями серпневого сонця, високим, степовим деревієм, Петровими батогами, материнкою, і всим зеленим свілом. Додому повертався з двома туго набитими мішками трави і в хорошому настрої.

— Уже нажрався — сердилася баба і починала знову гризти діда, але той умів швидко замилювати очі:

— Аня, вот— рибкі наловіл! Кушать сєгодня будєм?

І хоч у сітці було на сковорідки дві дрібних карасів, краснопірки і верховодки, баба різко змінювалася в обличчі і ставала схожа на Божу матір із вологими, блакитними очима, яка була намальована на старій іконі та висіла під вишитими, вибитими рушниками у вітальні. Коли хтось із внуків балувався, баба, як у Довженківській "Зачарованій Десні», показувала на неї пальцем і казала:

— Бач! Он — Божа матір! А он — Боженька! Усе бачать, що ти тут витворяєш!
Вишня хилилась крислатими гілками , виспівували мелодійно цвіркуни і пахло политою матіолою, полином і загадковими квітами « Анютині вічка», які баба найбільше любила.
Як у неї був хороший настрій — ставила порцелянову вазочку з фіолетово-жовтим цвітом на середину круглого столу, який дід збив своїми руками . Торохтіла мисками і каструльками коло плити, потім поважно збирала вечерю. Не, як попало, а , щоб і ложечка, і виделочка, і масленичка, і заварничок , і чашечки з блюдцями, із помаранчевими пелюстками диковинних розписів.

Вона любила дивитися, як дід їсть. Підпирала голову рукою і тепло посміхалася, як посміхається перше проміння сонця літньому ранку. У-па-си Бог, щоб дід сам собі насипав борщу, чи похапцем схопив котлету! У баби усе було, як у санаторії — по годинах і по хвилинах: сніданок, обід, вечеря. І всі були задоволені і ситі, враховуючи пістрявих курей, галасливих гусей, кролів, підсвинка Ваську і чорношерсту, красивезну кішку із зеленими очима — Стеллу.

Було Спаса. Баба прокинулася до сходу сонця, зібрала у кошик стиглі яблука, сливи-венгерки, виноград, жовтобокі груші і той ненависний мед, який вона купила у найкращого пасічника — дядька Івана, як потім говорила, за бешені гроші, і пішла до церкви. З усієї нашої родини туди носило тільки бабу, бо діду — не до того, мати моя— вчителька, а батько — нехрист. Так його баба позаочі і називала…
Всі сиділи голодні і з нетерпінням чекали тих свячених яблук, як чекають у лікарні діти потрібного укола. Гризнуть для порядку, аби не лаяла, наїстися смаженої яєчні і втекти на вулицю до банди дітвори, якої тоді було так рясно на вулиці Богдана Хмельницького, як бур’янів на сьогоднішніх городах.

Повернулася красива, як писана торба, і натхненна. На обличчі висвічувався свіжий рум’янець, білі коси було загорнуто у охайний пучок на потилиці.

Боже, яка баба була вродлива! Це тільки зараз я розумію, що її світлинами треба було прикрашати обгортки модних журналів. А вона працювала звичайним поваром у сільській столовій.
Наливала мед у тарілочку, різала червонобокі яблука і казала:

—Тепер перед тим, як їсти загадай, Юлечко, бажання і воно збудиться!
Я неохоче крутила у руках свячене яблуко, а ще страшніше було вмочати у мед... Прийшлось. І коли солодка, тягуча медово-яблучна рідина розтеклася по язиці, я відчула божественний смак…
У той день баба не вбивала мух, а навпаки, підіймала пофарбовану під батик марлю з дверей, бо будь-яка комаха на Яблучний Спас приносить достаток і благополуччя, пекла духмяні пиріжки із яблуками, бо не гріх, а тоді щедро частувала сусідів.

Зараз я шкодую, що продали бабину охайну хату, бо, може, колись і переїхала на вулицю Богдана Хмельницького 12, подалі від мегаполісної метушні. Писала б собі вірші, вирощувала квіти і няньчила онуків, як колись няньчила мене моя золота баба Аня. Та приглядала за батьковим садом, який, аж бризкає чудовими, новими сортами яблук.

Зараз я люблю мед, а коли гризу свячене яблуко здається, що всі проблеми зникають, бо я згадую свою бабу і на душі стає світло і радісно. Я знаю, що її бажання на Яблучний Спас, коли мені було п’ять років збулося, бо я вижила…Зараз у мене в холодильнику стоїть перекручене алоє з медом від застуди про всяк випадок.

Зараз мені захотілося взяти із вази найкраще свячене яблуко і з’їсти його з квітковим медом, бо все у цьому житті змінюється, і я свято вірю, що добро завжди перемагає зло, як вірила моя баба Аня.
«Анютині вічка» ніжно моргають мені фіолетово-жовтою загадковістю. На душі так приємно і мило, а може, то кучерявий ангел наді мною, якого послала баба?

Із Спасом Яблучним! Нехай життя буде солодким і соковитим, як стигле яблучко, Із першим поцілунком золотої Осені, яка вже сміливо відпускає своїх гнідих коней по раменах нашого сьогодення… Хай всім будеться!
Юлія Івченко. 19. 08. 2021.