ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2025.07.01 08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.

Борис Костиря
2025.06.30 21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Козак Дума
2025.06.30 10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі

Богдан Манюк
2025.06.30 09:12
Частина друга Жовч і кров 1930 рік Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в

Тетяна Левицька
2025.06.30 08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.

На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —

Віктор Кучерук
2025.06.30 05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.

Володимир Бойко
2025.06.29 23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.

Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,

Юрій Левченко
2025.06.29 23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,

Борис Костиря
2025.06.29 22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

С М
2025.06.29 17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке

Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке

Євген Федчук
2025.06.29 14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і

Іван Потьомкін
2025.06.29 12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн

Юрій Гундарєв
2025.06.29 11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі

Віктор Кучерук
2025.06.29 06:19
Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.

Борис Костиря
2025.06.28 21:48
Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань

Марія Дем'янюк
2025.06.28 20:06
В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Івченко (1978) / Проза

 ТАТО.
М’які дотики першого сонця трепетливо осідають на дитячому тілі. Куди не глянь — зеленіють живими паростками добра віти дерев і різнобарвних півоній, якими густо обсаджено наш новий будинок. Післяобідній курячий дощ неочікувано вмиває глиняні, іще незабетоновані стежинки у нашому дворі. Біжу із лялькою-грузинкою, що одягнута у біло-ніжні, напівпрозорі шати. Я добре пам’ятаю, що цю красу придбав мені тато у « Дитячому світі» в Дніпропетровську.
Вийшло так, що я народилася двічі. Перший — як і всі нормальні діти у пологовому будинку, другий — коли відійшла від наркозу у реанімації Московської лікарні. Люди у білих халатах, наче сполохані пташки, метушилися поряд. Якась жінка нахилилася наді мною і промовила:

— Что дєтка? Нікаво нє узнайош? А етова маладова чєловєка?

Боже, як то було приємно серед усього того гамузу, де змішувалися запахи ліків, постійної тривоги, невідомої мови і медичного одягу, побачити тата. Він широко і добродушно усміхався. Важка, мускулиста, з теплим, мідним відливом літа рука лежала на спеціальній подушці. Для того, щоб мій організм переніс важку операцію у мене брали "погану" кров і вливали татові. За певний відрізок часу його організм мав випрацювати сильні кров’яні тільця, які переможуть мою хворобу, а тоді вже переливали кров мені… Якось так… Подивилася тоді на нього, мала, п’ятирічна і перелякана, і стало спокійно…

— То—тато! Я— впізнала! Тато — тут! Тато — мене рятує…

Може, і не треба було б? Але він тоді зробив власний вибір… І ми летимо уже разом назад із Москви, де мені зробили тяжку операцію на легенях на крутому літаку, ночуємо у якійсь дуже перспективному готелі, а вдосвіта він бере мене на руки і тихенько говорить:

—Донечко, прокидайся… Пора вставати…

Я відчуваю його теплий, шепіт, що нагадує медовий запах степу, бабу, що насипає мені червоний борщ , який завжди скидався на людську кров, і який я вперто не хотіла їсти , мелодійний спів цвіркунів у світло- фіолетовій , пахучій матіолі.
А потім мені стає дуже соромно, коли рука знаходить під собою неприємне відчуття вогкості на простирадлі… Батько тоді не лаяв. Швиденько згріб піді мною постіль, схопив на міцні, смугляві, м’язисті руки та й гайда...
Тато будує дім. Його високі, білі стіни уже височать на зеленому подвір’ї. Я сиджу у купі вологого піску, а поряд — галаслива дітвора, що збіглася із сусідських дворів.Ніжна прохолода вечора, смачний запах свіжовипеченого печива і гупання тугих, дозрілих абрикос об землю — усе говорить про спокій і достаток у молодій родині.

— Тільки треба вавато! — сварю на батька пальчиком, щоб він кинув іще піску.

Дивлюся — сусідський хлопчик, Сашко, ламає мої піщані, казкові замки і на їх місці заходиться будувати своє. Серджуся. З усього розмаху розбиваю йому голову вуглом кельми. Отака була противна... А тато Сашка на руки і до лікарні. Вижив Сашко. Нічого не сталося йому, а от стривожене батькове обличчя запам’яталося на усе життя... І очі — блакитні, і стурбовані, наче у них утопився увесь навколишній світ, очі — вічної боротьби, свободи і безмежної батьківської турботи.

У тій клятій болячці усі методи боротьби виправдовувалися. Ще до лікарні хтось нашепотів батькові, що добре допомогає при легеневих захворюваннях— помічний собачий жир. Я добре пам’ятаю бабиного собаку — Полкана. Чорно-жовтий, здоровезний, закутаний у густу шерсть, гавкав так, що на четвертій вулиці від нас добре було чути. Тітка Ольга, мамина сестра, що працювала тоді ще медсестрою у ЦРЛ, повернулася додому і за звичкою погукала собаку. У нього лапки із будки виглядають, і морда набік повернута, наче спить. Ольга до голови, а голова — у руках… Я того не бачила… Та кажуть баба, мама і Ольга цілий вечір пили валер’янку. Тато ж довго варив собаче м’ясо, і потихеньку давав мені. Як зараз пам’ятаю… Після довгих віднікувань татко поклав здоровенний шматок у тарілку і мило попросив віднести, хоч мамі. Я і понесла… Звідки ж мені знати чиє то м’ясо? Мама вискнула і зачиналися у кабінеті…

Перед школою тато вчив нас читати. Різнокольоровий конструктор із кислотних букв і цифр розкидав по підлозі і пропонув скласти слово. Слова він обирав чогось завжди складні, не " МАМА", "ТАТО", " БАБА" , а серйозні. Примруживши весело око, питався:

—А ну, доцю, читай слово!

—ХЛ.... ХЛІ... ХЛІБ!!!

— А це?—ворошив пласмасовими літерами.


— МО… МОЛО… МОЛОК… МОЛОКО! —нарешті вимучувала я

— Так, хто оце перше прочитає, той іде мультики дивитися!

— КО…. Р… О… В.. А…—пихкали ми з братом, та слово не давалося.

— По складах, по складах читайте!

— КОРОВА! — вигукую я. І ми один поперед одного бігли до телевізора, хоч я першою прочитала слово, а брат лише повторив… З того часу я вже знала, що усе йому в цьому житті сходитиме з рук. Мені ж—ніколи.
На татові завжди була відповідальність за математику і англійську. Першу—я перестала любити після того, як Таміла Іванівна, перша моя вчителька, змазала по обличчю мене зошитом при усьому класі, другу — після того, як моя улюблена вчителька англійського, Тамара Іванівна, виїхала за кордон…
Але оте усюдисуще татове:
— Скільки буде сім помножити на вісім?— під гойдалкою, у самий розпал канікул завжди згадується з усмішкою.

Тато у нас жартівливий. Таких ще пошукати! Хто змовницьки підморгував за обіднім столом до дітей, так, що уся запрограмована мамою серйозність, зникала умить? Варто було йому повести бровою і ми пирхали борщем від сміху. Борщ і вареники із сиром — найулюбленіша його їжа. Пухкі, великі,і щедро здобрені вершковим маслом і сметаною вареники із сиром він наколює виделкою і їсть замість хліба. Я раніше думала, що так всі їдять, аж зчасом зрозуміла, що то, як казала мати, андеграунд нашого тата. А з курки він завжди вибирав собі біле м’ясо… Боже, яка ж я дурна була, коли вірила, що йому воно найбільше смакує. То ж він, коли ділив курку — нам найсмачніші шматочки віддавав… Казав:

—Синочку —ніжки, щоб на ногах стояв упевнено, донечці—крильця, щоб летіла далеко…

Звичайно, я протестувала… Чого б ото летіти далеко, якщо я з батькового дому не хочу?

У восьмому класі мати дозволяла мені ходити на вечори до школи, але строго-настрого забороняла на дискотеку. Влітку вона поїхала до табору відпочинку з дітьми, а я підлестилася до батька свіжими пиріжками із вишнею, і змоталася на дорослу дискотеку. Тато, навіть не перечив. Сказав потім матері:

— Чого ти її на прив’язі тримаєш? Якщо борщ, вареники і пиріжки готувати уміє, то вже не втримаєш. Хай гуляє. Хіба сама такою не була?

Тато і корова—то особлива тема… Попри усю міць переконань інтелігентної родини, що тримати худобу у дворі, то вже, геть, неправильно, у дев’яностих корову, таки, завели. Мати неділю одягала білу хустинку, брала нову дійницю, і прогулялася до стійла, де стояло оте чудо-юдо — Красуля, а потім материн інтерес до доярства потихеньку зник. З коровою дружив батько: доїв, заготовляв їй сіно і силос, годував, зустрічав, або проводжав на випас, відкривав ворота, а я, приїхавши із міста, ховалася від мукального нашестя у веранді. Коров було чути ще за десять дворів, коли вони рогами несли до заходу розчервоніле, красиве сонце.

—Корови йдуть, ховайся!—попереджала матір.
Мене здувало з подвір’я. По акуратному, зацементованому крутому схилу , рясно обсадженого помаранчевими і білими лілеями, сортовим виноградом, рожево-фіолетовими айстрами і червоними сальвіями відбивали копитами руда, здоровенна корова із теличкою. Було таке враження, що бетон під їх копитами тріскається за одну мить… Батько задоволено зустрічав корів і довго щось їм мугикав.

Він і зараз обожнює співати, не тільки замолоду, тому я колись, уже дорослою, подарувала йому гітару-семиструнку. Розповідав, що коли був у стентському загоні в Новосибірску, то там проходив фестиваль пісні.

— Усі ото, як попало… А ми—хлопці, дівчата—з України! Та на все горло:

Червону руту—не шукай вечорами,
Ти у мене, єдина, тільки ти, повір,
Бо твоя врода—то є чистая вода,
То є бистрая вода—бистрих гір!

Ту любов до усього витончено-українського пішла від батька і закарбувалася у генах. За столом, коли зустрічалася рідня — обов’язково лунала народна пісня. Колись зустрічали Новий рік у чотирьох — тато, мама, брат Роман і я. Ми були уже студентами, але те свято, тільки у чотирьох — не забуду ніколи. Тато не любить одягатися у нове до свята, а того разу на ньому була блакитна сорочка під колір очей і нові брюки. Стіл, як у всіх до Нового року, аж ломився наїдками. А ми співали і співали. Дарма, що у нас з татом слух кращий… Співали, аж до чотирьох ранку:" А льон цвіте — синьо, синьо, а мати жде — додому сина…" А потім танцювали. Тато вчив мене вальсу. Мабуть, тоді гарно вивчив, бо й на моєму весіллі у Києві ми з ним найкрасивіше вальсували…

Зараз він посадив яблуневий сад і живе так, як і жив завжди, любить свою Батьківщину, дружину, дітей, внуків і ненавидить несправжніх людей. Я люблю тебе, таточку! З Днем Народження тебе! Хай Бог дає тобі іще сто років щасливого життя. Твоя доня.
.
















      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-09-10 00:40:01
Переглядів сторінки твору 377
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.164 / 5.67)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.164 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.813
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2023.05.20 18:47
Автор у цю хвилину відсутній