М’які дотики першого сонця трепетливо осідають на дитячому тілі. Куди не глянь — зеленіють живими паростками добра віти дерев і різнобарвних півоній, якими густо обсаджено наш новий будинок. Післяобідній курячий дощ неочікувано вмиває глиняні, іще незабетоновані стежинки у нашому дворі. Біжу із лялькою-грузинкою, що одягнута у біло-ніжні, напівпрозорі шати. Я добре пам’ятаю, що цю красу придбав мені тато у « Дитячому світі» в Дніпропетровську.
Вийшло так, що я народилася двічі. Перший — як і всі нормальні діти у пологовому будинку, другий — коли відійшла від наркозу у реанімації Московської лікарні. Люди у білих халатах, наче сполохані пташки, метушилися поряд. Якась жінка нахилилася наді мною і промовила:

— Что дєтка? Нікаво нє узнайош? А етова маладова чєловєка?

Боже, як то було приємно серед усього того гамузу, де змішувалися запахи ліків, постійної тривоги, невідомої мови і медичного одягу, побачити тата. Він широко і добродушно усміхався. Важка, мускулиста, з теплим, мідним відливом літа рука лежала на спеціальній подушці. Для того, щоб мій організм переніс важку операцію у мене брали "погану" кров і вливали татові. За певний відрізок часу його організм мав випрацювати сильні кров’яні тільця, які переможуть мою хворобу, а тоді вже переливали кров мені… Якось так… Подивилася тоді на нього, мала, п’ятирічна і перелякана, і стало спокійно…

— То—тато! Я— впізнала! Тато — тут! Тато — мене рятує…

Може, і не треба було б? Але він тоді зробив власний вибір… І ми летимо уже разом назад із Москви, де мені зробили тяжку операцію на легенях на крутому літаку, ночуємо у якійсь дуже перспективному готелі, а вдосвіта він бере мене на руки і тихенько говорить:

—Донечко, прокидайся… Пора вставати…

Я відчуваю його теплий, шепіт, що нагадує медовий запах степу, бабу, що насипає мені червоний борщ , який завжди скидався на людську кров, і який я вперто не хотіла їсти , мелодійний спів цвіркунів у світло- фіолетовій , пахучій матіолі.
А потім мені стає дуже соромно, коли рука знаходить під собою неприємне відчуття вогкості на простирадлі… Батько тоді не лаяв. Швиденько згріб піді мною постіль, схопив на міцні, смугляві, м’язисті руки та й гайда...
Тато будує дім. Його високі, білі стіни уже височать на зеленому подвір’ї. Я сиджу у купі вологого піску, а поряд — галаслива дітвора, що збіглася із сусідських дворів.Ніжна прохолода вечора, смачний запах свіжовипеченого печива і гупання тугих, дозрілих абрикос об землю — усе говорить про спокій і достаток у молодій родині.

— Тільки треба вавато! — сварю на батька пальчиком, щоб він кинув іще піску.

Дивлюся — сусідський хлопчик, Сашко, ламає мої піщані, казкові замки і на їх місці заходиться будувати своє. Серджуся. З усього розмаху розбиваю йому голову вуглом кельми. Отака була противна... А тато Сашка на руки і до лікарні. Вижив Сашко. Нічого не сталося йому, а от стривожене батькове обличчя запам’яталося на усе життя... І очі — блакитні, і стурбовані, наче у них утопився увесь навколишній світ, очі — вічної боротьби, свободи і безмежної батьківської турботи.

У тій клятій болячці усі методи боротьби виправдовувалися. Ще до лікарні хтось нашепотів батькові, що добре допомогає при легеневих захворюваннях— помічний собачий жир. Я добре пам’ятаю бабиного собаку — Полкана. Чорно-жовтий, здоровезний, закутаний у густу шерсть, гавкав так, що на четвертій вулиці від нас добре було чути. Тітка Ольга, мамина сестра, що працювала тоді ще медсестрою у ЦРЛ, повернулася додому і за звичкою погукала собаку. У нього лапки із будки виглядають, і морда набік повернута, наче спить. Ольга до голови, а голова — у руках… Я того не бачила… Та кажуть баба, мама і Ольга цілий вечір пили валер’янку. Тато ж довго варив собаче м’ясо, і потихеньку давав мені. Як зараз пам’ятаю… Після довгих віднікувань татко поклав здоровенний шматок у тарілку і мило попросив віднести, хоч мамі. Я і понесла… Звідки ж мені знати чиє то м’ясо? Мама вискнула і зачиналися у кабінеті…

Перед школою тато вчив нас читати. Різнокольоровий конструктор із кислотних букв і цифр розкидав по підлозі і пропонув скласти слово. Слова він обирав чогось завжди складні, не " МАМА", "ТАТО", " БАБА" , а серйозні. Примруживши весело око, питався:

—А ну, доцю, читай слово!

—ХЛ.... ХЛІ... ХЛІБ!!!

— А це?—ворошив пласмасовими літерами.


— МО… МОЛО… МОЛОК… МОЛОКО! —нарешті вимучувала я

— Так, хто оце перше прочитає, той іде мультики дивитися!

— КО…. Р… О… В.. А…—пихкали ми з братом, та слово не давалося.

— По складах, по складах читайте!

— КОРОВА! — вигукую я. І ми один поперед одного бігли до телевізора, хоч я першою прочитала слово, а брат лише повторив… З того часу я вже знала, що усе йому в цьому житті сходитиме з рук. Мені ж—ніколи.
На татові завжди була відповідальність за математику і англійську. Першу—я перестала любити після того, як Таміла Іванівна, перша моя вчителька, змазала по обличчю мене зошитом при усьому класі, другу — після того, як моя улюблена вчителька англійського, Тамара Іванівна, виїхала за кордон…
Але оте усюдисуще татове:
— Скільки буде сім помножити на вісім?— під гойдалкою, у самий розпал канікул завжди згадується з усмішкою.

Тато у нас жартівливий. Таких ще пошукати! Хто змовницьки підморгував за обіднім столом до дітей, так, що уся запрограмована мамою серйозність, зникала умить? Варто було йому повести бровою і ми пирхали борщем від сміху. Борщ і вареники із сиром — найулюбленіша його їжа. Пухкі, великі,і щедро здобрені вершковим маслом і сметаною вареники із сиром він наколює виделкою і їсть замість хліба. Я раніше думала, що так всі їдять, аж зчасом зрозуміла, що то, як казала мати, андеграунд нашого тата. А з курки він завжди вибирав собі біле м’ясо… Боже, яка ж я дурна була, коли вірила, що йому воно найбільше смакує. То ж він, коли ділив курку — нам найсмачніші шматочки віддавав… Казав:

—Синочку —ніжки, щоб на ногах стояв упевнено, донечці—крильця, щоб летіла далеко…

Звичайно, я протестувала… Чого б ото летіти далеко, якщо я з батькового дому не хочу?

У восьмому класі мати дозволяла мені ходити на вечори до школи, але строго-настрого забороняла на дискотеку. Влітку вона поїхала до табору відпочинку з дітьми, а я підлестилася до батька свіжими пиріжками із вишнею, і змоталася на дорослу дискотеку. Тато, навіть не перечив. Сказав потім матері:

— Чого ти її на прив’язі тримаєш? Якщо борщ, вареники і пиріжки готувати уміє, то вже не втримаєш. Хай гуляє. Хіба сама такою не була?

Тато і корова—то особлива тема… Попри усю міць переконань інтелігентної родини, що тримати худобу у дворі, то вже, геть, неправильно, у дев’яностих корову, таки, завели. Мати неділю одягала білу хустинку, брала нову дійницю, і прогулялася до стійла, де стояло оте чудо-юдо — Красуля, а потім материн інтерес до доярства потихеньку зник. З коровою дружив батько: доїв, заготовляв їй сіно і силос, годував, зустрічав, або проводжав на випас, відкривав ворота, а я, приїхавши із міста, ховалася від мукального нашестя у веранді. Коров було чути ще за десять дворів, коли вони рогами несли до заходу розчервоніле, красиве сонце.

—Корови йдуть, ховайся!—попереджала матір.
Мене здувало з подвір’я. По акуратному, зацементованому крутому схилу , рясно обсадженого помаранчевими і білими лілеями, сортовим виноградом, рожево-фіолетовими айстрами і червоними сальвіями відбивали копитами руда, здоровенна корова із теличкою. Було таке враження, що бетон під їх копитами тріскається за одну мить… Батько задоволено зустрічав корів і довго щось їм мугикав.

Він і зараз обожнює співати, не тільки замолоду, тому я колись, уже дорослою, подарувала йому гітару-семиструнку. Розповідав, що коли був у стентському загоні в Новосибірску, то там проходив фестиваль пісні.

— Усі ото, як попало… А ми—хлопці, дівчата—з України! Та на все горло:

Червону руту—не шукай вечорами,
Ти у мене, єдина, тільки ти, повір,
Бо твоя врода—то є чистая вода,
То є бистрая вода—бистрих гір!

Ту любов до усього витончено-українського пішла від батька і закарбувалася у генах. За столом, коли зустрічалася рідня — обов’язково лунала народна пісня. Колись зустрічали Новий рік у чотирьох — тато, мама, брат Роман і я. Ми були уже студентами, але те свято, тільки у чотирьох — не забуду ніколи. Тато не любить одягатися у нове до свята, а того разу на ньому була блакитна сорочка під колір очей і нові брюки. Стіл, як у всіх до Нового року, аж ломився наїдками. А ми співали і співали. Дарма, що у нас з татом слух кращий… Співали, аж до чотирьох ранку:" А льон цвіте — синьо, синьо, а мати жде — додому сина…" А потім танцювали. Тато вчив мене вальсу. Мабуть, тоді гарно вивчив, бо й на моєму весіллі у Києві ми з ним найкрасивіше вальсували…

Зараз він посадив яблуневий сад і живе так, як і жив завжди, любить свою Батьківщину, дружину, дітей, внуків і ненавидить несправжніх людей. Я люблю тебе, таточку! З Днем Народження тебе! Хай Бог дає тобі іще сто років щасливого життя. Твоя доня.
.