Сидить Маринка із малою Ніколь і Яном на березі річки Вовчої, Голівки дитячі до свого тепла тулилить... Жовто-зелена, вереснева трава до тіла прилипає. Вже не, як шовк, а кострубата, до осені жовтизною вряджена, — противна. Березовий гайок поряд. У ньому — кози сірі пасуться, корови бурі і плямисті зустрічаються. Метрів за двадцять один від одного сонні рибалки сидять. У кожного своя кладка. Село ж…
Сидять... Кожен своє обмірковує. Рибалки, як рибу побільшу впіймати, Марина, як дітей на ноги поставити, Ніколь, як до школи завтра іти, Ян за Настею, однокласницею, сумує.
Дивляться на ту воду каламутну, бо куди ж іти? У будинку — запій. Баба Леся у школі вчителює. То нагримала б, а на Маринку брат із батьком не дуже зважають. Мальви високі коло дому пом’яті, троянда вита і та, здається, свої пальці вколоти боїться об їх матюки. На той бік вулиці перекидається. Куди там уже Маринці з дітьми?
Як і в кожної людини, що від горілки клятої залежить, спочатку — веселі, привітні та балакучі. Це ще витримати можна, а потім — стадія люті та озвіріння.. Б’ють, а потім і самі не пам’ятають кого. Тільки баба Леся і могла їх зупинити. Полається- полається, а тоді ж сама і грошей на похмелитися дасть, бо, як не дасть, то, нависне над матір’ю Руслан, як скеля величезна:
— Грошей дай, бо вб’ю!
Леся гроші ховала у старій хаті, аж у грубці, під сьомою цеглиною від стіни, справа, щоб не пропили усе. Запій починався ні з того, ні з сього. Оце тобі місяць ходять чисті, як сльоза —то по господарству, то до саду, то до теплиці. Тільки під носом запахне — пішли у загул на три тижня! І ніякі ліки не допомагають — ні кодування, ні знахарок замовляння! Чого уже Леся не вигадувала? І так у кожній сім’ї, де горілка ненависна бал править.
— Мати міцна, сильна. Вмить їх приструнює. Аби ж і мені так навчитися ... — думала Маринка. — Як воно раніше батько мене любив, а тепер — ні ? Підкидав, аж до стелі, проказував:
— Пушинка ти моя!
Добре ж пам’ятає: мати — не така добра була. Все їй до школи. На мене кухню звалить, а доброго слова не казала. Може, думала? А я ж так довго чекала, щоб похвалила … А, Вовча-річка, брудна та замурзана дівка... Чого, там у Верховній раді нічого не зробить? Люди багаті будинки змурували, та й то покинули. Раніше чистили те дно, а тепер…
Згладились чогось, Малушкині скелі. Такі красиві вранці, що тільки картини з них писати. Як дощ пройде, або вода обмиє, наче Малушкині, щирі сльози на камені виступають.
Жила-була дівчина у селі. Гарна, як квітка-троянда, чиста помислами, як роса, ранкова, багата, як нива пшенична, самостійна, як небо блакитне. Став до неї козак свататися один та другий, та третій, а вона заміж не йде. А чого? Сам тільки Бог і відає. А любить вона свого брата зведеного, якого батько у прийми взяв, а потім— у козаки відправив. Від татар рідну землю боронити. Потай і зустрічалися...
— Загинув у битві славній… — казали. І батьки повірили, і односельчани. А вона не віри тому не йняла.
— Живий він… Живий—сонце, моє ясне! Прийде вранці, до скель холодних притулиться, а увечері притулиться до теплих і пісню заспіває.
Аж тут, почав батько за іншого Малушку сватати. Не схотіла. Кинулася у простір річки дикої з тих самих скель на, яких із милим стояла. А опісля повернувся козак. Взнав, де кохана його і, щоб не вікувати одному, пішов вслід до Малушки, у чорну каламуть омута, що під скелями був. Отаке то кохання справжнє… З того часу і прозвали так—Малушкині скелі.
Вода у Вовчий, наче й чиста, а ніхто не купається. Береги замулені.
Лізло все підряд у голову Маринці, а головне, що мала роботу. Дмитра згадала — у горлі клубок застряг. А плакати не можна. Поряд дві найрідніші стеблинки до матері туляться, як туляться сліпі кошенята до кішкиної цицьки.
— Скоро друга. Давайте вже додому йти — обізвалась до дітей Маринка.
У двір зайшли, аж у дворі сизі клуби диму із-за сараю. Швидко пожежну службу викликала. Дітям наказала стояти біля паркану, а сама чимдуж ж до літньої кухні, чи живі?
Руслан спав, Данько сидів на табуреті і тужно співав над новою, налитою чаркою.
— Чьорний во-о-ро-о-н, что ж ти вьйошся, над моєю го-ло-вой…
—Тату, та чи ви з глуздзу з'їхали? Горить щось! У дворі горить!
Данько не зважав. Сиві очі, які три дні тому були ще блакитними, безпомічно водили по кухні колами.
—Ви так мозги попропиваєте! — гукнула Маринка і бігом до баку, де вода. Набрала у відра і несла до сараю. Там і люди збіглися. Один поперед одного гасять старі дошки, щоб на гараж не перекинулося та на сусідські подвір’я. Кругом, ґвалт та лемент. Добре, що Маринка з дітьми додому повернулася, а то б згоріли, ні за цапову душу. Данько стоїть у старих, розтянутих підштаниках посеред двору і не зрозуміє, що воно на власному подвір’ї робиться, а Руслан, взагалі, не второпав у кого горить та побіг сусідських дітей рятувати… Скоро почулась і сирена пожежної. Біла, густа піна миттю обкутала увесь задній двір, наче білий сніг.
Пів години не минуло — баба Леся прийшла. Обвела поглядом захламищене битим шифером подвір’я на якому з віником греблася Маринка.
— Бодай би уже повиздихали, алкоголіки чортові,— сказала із серцем і пішла до хати. Ковтнула усіх хата, бо на те ж вона і хата, щоб родинне берегти.
Якби не та пожежа, Маринка б і не згадала старе пророцтво баби Параски. Вперше Маринка побачила її, коли захворіла на астму. Районні лікарі понавиписували купу різних препаратів і увесь комод був заставлений різноманітними пляшечками і балончиками. Маринка, аж синіла від неочікуваних приступів, які не давали повністю вдихнути благодатний кисень. В один, літній вечір Леся схопила доньку за плечі і злякано промовила:
—А ну швиденько заховайся у літній кухні.
Маринка одним оком із-за мережаної фіранки поглядала надвір.
Через хвіртку сунула стара, як світ, баба з костуром, а поряд терлися об ноги два чорних коти із блискучою шерстю і хижим поглядом. У баби було бліде обличчя із глибокими рівчаками зморшок, а на ньому два карих, як ніч ока. Данько, аж до повітки відступив, а Леся натягнула красиву усмішку і рушила до гості.
—Добрий день! А що це ви до нас? — заторохтіла підлещуючись.
Баба повагом і без усякого спіху прошкандибала, аж до хати, примружила око, мовила:
— А позичте мені сусіди два пустих відра.
— Відра? — розгубилася Леся.
— Даню, а у нас два пустих відра буде?
Данько набурмосився, як чорна хмара, і, хоч відер пустих було повно на подвір’ї, бо молоді Залізняки будували нову хату, розгублено промовив:
— Так нема у нас. Де пусті? У нас усі зайняті. Ідіть, ідіть, бабо з Богом.
— Шкода, що нема — здавалося,що стара абсолютно не засмутилася. Трохи потупцяла на місці, а потім протягнула Лесі якусь пляшечку із рідиною темно-малахітового кольору.
— На даси, Маринці, як стане погано, а то загубите дитину пігулками. Прийдеш із нею... Відшепчу.
Леся автоматично протягнула руку до пляшечки. Стара повільно повернулася і пошкутильгала до хвіртки.
Молоде подружжя стояло, як кам’яне посеред двору. Маринка вибігла із кухні.
—Мам, можна уже?
— Чого ти носишся? Могла б посидіти трохи! — доньці Леся. — А ти, Данечко, правильно зробив, що відер не дав. Таким тільки відра давати. Наворожить у них, а ти потім такими відрами воду до хати носи…
Данько спантеличено поглянув на пляшечку, взяв у Лесі, відкрутив горлечко і понюхав.
— Фу, гидотна!
Винувато почалапав до клуні, а Леся ще довго розказувала Маринці, що баба Параска — сильна, страшна відьма і, що просто так їй нічого давати не можна, бо щастя не буде. Але, коли наступного ранку донька , побіліла, як крейда, а жодні із виписаних ліків не допомагали, Леся, споглядаючи, як мала мучиться у судомах, хапаючи ротом повітря, не витримала і накапала темно-зеленої рідини у чайну ложечку. Змочила Маринці губи. На диво — дитині стало легше.
А скоро про ту болячку усі й забули, а тільки не повела Леся малої, щоб баба відшептала. Минулося — та й минулося.
Коли молода учителька котила повз Парасчин двір коляску з Русланом, а поряд поспішала старшенька Маринка, то завжди наполохано шепотіла:
—А ну скрутіть усі у карманах дулі і не дивиться туди!
Маринку завжди огортав дивний страх, але переборювала цікавість. І вона, потай від матері поглядала на подвір’я старої.
Воно було густо вкрито рясним килимом із петунії і матіоли, які увечері починала пахнути найкращими квітковими парфумами.
Одного разу на літніх канікулах, коли Маринка була вже першокласницею, Леся попросила доньку сходити по хліб.
Спочатку вийшла на вулицю, оглянула дорогу і сусідські двори.
— От стара зараза. По ній пори року і годинник звіряти можна! Уже сидить... — пробуркотіла невдоволено.— Глянь, доню, оцією дорогою іди. Обминай чортову відьму,—до дочки обізвалася і пішла до хати. Але Маринку чогось самі ноги понесли не в обхід, а прямком повз хату баби Параски. В помаранчевій, в білий горошок, кишеньці літнього сарафанчику, завбачливо скрутила маленьку дульку. Баба сиділа на підведеній смолою, лискучій призьбі і гріла кістки під ранковим сонцем. Поряд костур і два чорних коти від молока парного лапи умивають, а у палісаднику — Парасчин рай. Квітки до неба блакитного голівки яскраві витягують. Чого так Маринці до баби тягне, наче залізо магнітом, — не розуміла мала.
Завжди, як з матір’ю повз двір Маринка проходила, то здавалося, що баба, наче статуя скіфська, як мертва. Сидить — не поворухнеться. А тут поворухнулася. У Маринки, аж жижки затрусилися...
— Дитинко,—обізвалася баба, — чи не принесеш мені із магазину хліба?
Якби тоді Маринці знати, що таке, як земля з під ніг іде? Чи страх, чи радість у грудях, чи почуття власного торжества і над тим, і над другим. Млосно стало тілу. Яскраво-рожеве сонце світило в обличчя і тугі, як херсонські дині, бабині груди над обличчям пахли материнкою і гірким полином...
Далі — все змішалося у райдужних колах, що заблимали перед дитячячими очима. Глядь — аж, баба стала, як дівка молода! Обличчя, наче яблуко " Білий налив" блідим відсвічує, коси білі, наче у скандинавської красуні, що Маринка у книжці розумній бачила, сукня, як у нареченої. Синім фіолетом губи і очі зелені, сповнені яскравого блиску, сяють. Білі клуби диму мліли за граційними плечами... Сон, наче давуча змія обволік Маринкину голову......
Юлія Івченко. ( Далі буде).