ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
БЕЗСОННЯ ( другий вінок) корона сонетів —" Світоч душі"
ДРУГИЙ ВІНОК
БЕЗСОННЯ
І (ІІ)
Птахи кружляють вальси у блакиті,
Та вечір гасить сонце вусібіч.
Спливають марень образи розмиті,
Скидаю втому – жовтий шалик з пліч.
Болить душа, немов колінця збиті,
Миттєво затужила… В чому ж річ?
Дим кіптяви вгорі брудним лахміттям
Простори миє, а шептуха ніч
На шабаш кличе чаклунів, русалок,
Наяд, горгон* у затишні гаї.
Здалося те, а чи насправді сталось –
Горить багаття, світ посоловів.
Містичним видивом залоскотало,
Витьохкують рулади солов’ї.
______________
Горгони* – крилаті жінки-чудовиська
ІІ (ІІ)
Витьохкують рулади солов’ї
І дзьобиками стукають у двері.
А я читаю східні рубаї
Глибинного Хайяма при торшері.
Кватирку зачинила, щоб твої
Думки не спурхнули на серця стукіт.
Нам, любий, так далеко взагалі
До зустрічі, і близько до розлуки.
Не визбираєш, як би не хотів,
З чужого столу легуміни* крихти.
У ріднім домі скнієш в самоті,
З чужим я сію борошно крізь сито.
Дитинний день займеться в наготі,
А нам з тобою всесвіт підкорити.
______________
Легуміна* – солодка випічка
ІІІ (ІІ)
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Настоювати міцності вино,
В чужих садах саджати маргаритки,
Й безжалісно зривати все одно.
А після виправдовувати збитки
І здобувати золоте руно.
Любов так щедро роздає кредити,
А повертає болю порохно.
Та, що поробиш, чи у тому винні,
Що коровай весільний на столі?
Не відірвеш від нього четвертину.
Не розділити – цвілий, зачерствів.
На гойдалці хитають тополину
Нічне свавілля, хвижі степові.
ІV (ІІ)
Нічне свавілля, хвижі степові
До крові стерли пальці, шаленіють.
Мабуть, мої сандалі замалі,
Намуляли... знімають... чудасія...
Летить мушва на сяйво ліхтарів –
Обпалить крила заповітна мрія.
В кривому люстрі Сальвадор Далі
Світ животворить, хтось не розуміє.
Чи манівцями я пройду свій шлях
У туфлях на свою стопу пошитих?
Не кожному натхнення по зубах –
Підбори не підковами підбиті.
Змарніла, шкутильгаю, в п’ятах цвях,
Пегас не креше зорі з-під копита.
V (ІІ)
Пегас не креше зорі з-під копита,
Хандра пасе крилатого коня.
Дорвалася жагою до корита –
Галактики упитися з горня.
Накрапує негода сумовито,
Чумацький шлях у хмарах закуняв.
Мій сон за діаманти не купити,
Тож лізе у макітру чортівня.
Пливе опінія* аеропланом,
Безсоння скликало рудих шулік,
Закутало у ночі темний саван,
А місяць відпустив з душі джмелів.
Висить на вішалці старим тюрбаном –
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
______________
Опінія* – думка
VІ (ІІ)
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі,
Та щедро розсипає срібний щебінь.
Печальних далей сходи гвинтові
Троюдять* тишу від землі до неба.
Я підіймаюся – хиткі щаблі.
Де б не бувала, не ходила де б я,
Ніде не бачила, як у пітьмі
Частує ніч амброзією Геба.
Чимало пройдено кривих доріг,
Сліз відчаю і радощів пролито.
Та все одно врожай чи недорід –
Збирає всесвіт податкове мито.
У хмаровинні чадом дим поліг,
Туманом сивим небосхил прошито.
______________
Троюдити* – ятрити
VІІ (ІІ)
Туманом сивим небосхил прошито,
Не сплю, а плавлю мізки повсякчас.
Мені б забутися у сні, аби ж то, –
Спить безпробудно Муза і Пегас.
Здається, що давно із ними квита.
(Не збуджую фанфарами Парнас).
Лиш гадку попелом розпорошити –
Все божевільно думаю про нас.
Прокручую в уяві каруселі,
Не йдеш з моїх думок узагалі.
В альтанці нашій солов’їні трелі
Замовкли в мареві, міраж поліг.
В безлюдній неприкаяній пустелі
Пливуть у вічність білі кораблі.
VІІІ (ІІ)
Пливуть у вічність білі кораблі,
Хоча нема ніде для них причалу.
Напевно, загубили якорі –
Собі на горе, світу на поталу,
І підкорились небу повелінь,
Його мінливості та звичкам сталим.
Тож скупчують у оболок глибінь
Краплини потойбічної печалі.
Сльозини десь проллють сирим дощем,
Як я в подушку самоту щоночі.
Яке ж моє призначення? Плющем
Тебе оповивати в снах жіночих?
Вгамовувати аритмії щем?
Я пригорну до себе сині очі.
ІX (ІІ)
Я пригорну до себе сині очі,
Подеколи барвінками цвітуть.
Дай Боже, щоб ніхто їх не зурочив,
Щоб не зазнали горя каламуть.
Вони для мене – перли найдорожчі,
Глибин вулканових найвища суть.
У радості – сосною животочать,
У смутку – розливаються, мов ртуть.
Дивлюся, надивитися не можу –
В озерах Шацьких – повені жерло́*.
А чи сховаюся, Пречистий Боже,
Рудою білкою в його дупло?
В очах я втіху, сонечко знаходжу –
Блищать і випромінюють тепло.
______________
Жерло* – отвір
X (ІІ)
Блищать і випромінюють тепло,
Коли навпроти у пустій кав’ярні
Жагою кави губи обпекло –
П’ємо гірку снагу із порцеляни.
Іще не зачиняється метро,
Маестро грає на фортепіано,
І любо відзеркалює трюмо
Твоїх очей зворушливе сопрано.
У погляді моїм – самі скарби,
Кисільні ріки, береги молочні.
Що хочеш з ними, серденько, роби –
Не розминемося, мов незнайомці,
Хоч до нестями, страти залюби!
Сльоза ятрить в зеленій поволоці.
XІ (ІІ)
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,
Ревнивість ріже серце без ножа.
Снага не тільки гострий камінь точить,
Страшніше леза – зрада і олжа.
Можливо, я у кожнім чистім кроці
Вбачаю те, що іншу проводжав.
Смітинка так в чужім помітна оці,
В своєму – ні колоди, лиш іржа.
А ти береш мою долоню в руки:
"То що ж тобі в голівоньку збрело?
Кохана, ти – моя солодка мука".
Ламаєш гострих сумнівів свердло.
Тремчу в твоїх обіймах від розпуки,
З повік блаженство літеплом стекло.
ХІІ (ІІ)
З повік блаженство літеплом стекло,
Обм’якла воском на твоїм рамені.
Огранюєш, мов скульптора стило,
Вже бісики в моїх очах зелених.
По шкірі кігтиками зашкребло,
Забилися метелики у венах.
І світиться неоновим табло:
"Тебе люблю, люблю, як вальс Шопена!"
Прощаємось в облозі сумоти,
Як холодом сирим війнуло зночі.
Ліпи мене, мій скульпторе, ліпи!
Окрім тебе, мій живописцю, хто ще,
Очистить сонцесяйне від лушпи?
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
ХІІІ (ІІ)
Мольфар зірницю, зливу напророчив –
У небі величезні лантухи.
Душа щемить, ховає очі вовчі,
Ми кутаєм її у кожухи.
Здійнявся фен – паливода грімкоче,
Зірвав обручку з теплої руки.
Рятуй, Всевишній, нас помилуй, Отче...
Прощаємося, ніби на віки.
І знову я сама в своїй кімнаті...
Розпеченим залізом запекло.
Здійняли галас думи пелехаті.
Кричу: "Ти, щастя, де?! Алло... алло..."
На паперті я сумом розіп’ята.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
ХІV (ІІ)
Впади, коханий, сонцем на чоло,
Сріблилась діадемою в волоссі.
Тепер від мене щастя утекло,
Настали знову будні безголосі.
Не вмію я гадати на таро,
Себе жаліти не навчилась досі,
Хоч безліч раз мене життя сікло
Дощами лютими в холодну осінь.
А ще попереду і ожеледь тверда,
І хуртовини злиднями спожиті.
А ти для мене, як свята вода,
Допоки весни золотом розшиті
І сакура розквітла молода,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Магістрал (ІІ)
Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують рулади солов’ї.
А нам з тобою сутінки творити,
Нічне свавілля, хвижі степові.
Пегас не креше зорі з-під копита,
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.
Я пригорну до себе сині очі –
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,
З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БЕЗСОННЯ ( другий вінок) корона сонетів —" Світоч душі"
"Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,
Його стрічаю я, вперед простяг рамена,
I хвиля над чолом розбилась, клекотить...
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала,
Збудилась серед вод і в забуття запала."
( Адам Міцкевич)
ДРУГИЙ ВІНОК
БЕЗСОННЯ
І (ІІ)
Птахи кружляють вальси у блакиті,
Та вечір гасить сонце вусібіч.
Спливають марень образи розмиті,
Скидаю втому – жовтий шалик з пліч.
Болить душа, немов колінця збиті,
Миттєво затужила… В чому ж річ?
Дим кіптяви вгорі брудним лахміттям
Простори миє, а шептуха ніч
На шабаш кличе чаклунів, русалок,
Наяд, горгон* у затишні гаї.
Здалося те, а чи насправді сталось –
Горить багаття, світ посоловів.
Містичним видивом залоскотало,
Витьохкують рулади солов’ї.
______________
Горгони* – крилаті жінки-чудовиська
ІІ (ІІ)
Витьохкують рулади солов’ї
І дзьобиками стукають у двері.
А я читаю східні рубаї
Глибинного Хайяма при торшері.
Кватирку зачинила, щоб твої
Думки не спурхнули на серця стукіт.
Нам, любий, так далеко взагалі
До зустрічі, і близько до розлуки.
Не визбираєш, як би не хотів,
З чужого столу легуміни* крихти.
У ріднім домі скнієш в самоті,
З чужим я сію борошно крізь сито.
Дитинний день займеться в наготі,
А нам з тобою всесвіт підкорити.
______________
Легуміна* – солодка випічка
ІІІ (ІІ)
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Настоювати міцності вино,
В чужих садах саджати маргаритки,
Й безжалісно зривати все одно.
А після виправдовувати збитки
І здобувати золоте руно.
Любов так щедро роздає кредити,
А повертає болю порохно.
Та, що поробиш, чи у тому винні,
Що коровай весільний на столі?
Не відірвеш від нього четвертину.
Не розділити – цвілий, зачерствів.
На гойдалці хитають тополину
Нічне свавілля, хвижі степові.
ІV (ІІ)
Нічне свавілля, хвижі степові
До крові стерли пальці, шаленіють.
Мабуть, мої сандалі замалі,
Намуляли... знімають... чудасія...
Летить мушва на сяйво ліхтарів –
Обпалить крила заповітна мрія.
В кривому люстрі Сальвадор Далі
Світ животворить, хтось не розуміє.
Чи манівцями я пройду свій шлях
У туфлях на свою стопу пошитих?
Не кожному натхнення по зубах –
Підбори не підковами підбиті.
Змарніла, шкутильгаю, в п’ятах цвях,
Пегас не креше зорі з-під копита.
V (ІІ)
Пегас не креше зорі з-під копита,
Хандра пасе крилатого коня.
Дорвалася жагою до корита –
Галактики упитися з горня.
Накрапує негода сумовито,
Чумацький шлях у хмарах закуняв.
Мій сон за діаманти не купити,
Тож лізе у макітру чортівня.
Пливе опінія* аеропланом,
Безсоння скликало рудих шулік,
Закутало у ночі темний саван,
А місяць відпустив з душі джмелів.
Висить на вішалці старим тюрбаном –
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
______________
Опінія* – думка
VІ (ІІ)
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі,
Та щедро розсипає срібний щебінь.
Печальних далей сходи гвинтові
Троюдять* тишу від землі до неба.
Я підіймаюся – хиткі щаблі.
Де б не бувала, не ходила де б я,
Ніде не бачила, як у пітьмі
Частує ніч амброзією Геба.
Чимало пройдено кривих доріг,
Сліз відчаю і радощів пролито.
Та все одно врожай чи недорід –
Збирає всесвіт податкове мито.
У хмаровинні чадом дим поліг,
Туманом сивим небосхил прошито.
______________
Троюдити* – ятрити
VІІ (ІІ)
Туманом сивим небосхил прошито,
Не сплю, а плавлю мізки повсякчас.
Мені б забутися у сні, аби ж то, –
Спить безпробудно Муза і Пегас.
Здається, що давно із ними квита.
(Не збуджую фанфарами Парнас).
Лиш гадку попелом розпорошити –
Все божевільно думаю про нас.
Прокручую в уяві каруселі,
Не йдеш з моїх думок узагалі.
В альтанці нашій солов’їні трелі
Замовкли в мареві, міраж поліг.
В безлюдній неприкаяній пустелі
Пливуть у вічність білі кораблі.
VІІІ (ІІ)
Пливуть у вічність білі кораблі,
Хоча нема ніде для них причалу.
Напевно, загубили якорі –
Собі на горе, світу на поталу,
І підкорились небу повелінь,
Його мінливості та звичкам сталим.
Тож скупчують у оболок глибінь
Краплини потойбічної печалі.
Сльозини десь проллють сирим дощем,
Як я в подушку самоту щоночі.
Яке ж моє призначення? Плющем
Тебе оповивати в снах жіночих?
Вгамовувати аритмії щем?
Я пригорну до себе сині очі.
ІX (ІІ)
Я пригорну до себе сині очі,
Подеколи барвінками цвітуть.
Дай Боже, щоб ніхто їх не зурочив,
Щоб не зазнали горя каламуть.
Вони для мене – перли найдорожчі,
Глибин вулканових найвища суть.
У радості – сосною животочать,
У смутку – розливаються, мов ртуть.
Дивлюся, надивитися не можу –
В озерах Шацьких – повені жерло́*.
А чи сховаюся, Пречистий Боже,
Рудою білкою в його дупло?
В очах я втіху, сонечко знаходжу –
Блищать і випромінюють тепло.
______________
Жерло* – отвір
X (ІІ)
Блищать і випромінюють тепло,
Коли навпроти у пустій кав’ярні
Жагою кави губи обпекло –
П’ємо гірку снагу із порцеляни.
Іще не зачиняється метро,
Маестро грає на фортепіано,
І любо відзеркалює трюмо
Твоїх очей зворушливе сопрано.
У погляді моїм – самі скарби,
Кисільні ріки, береги молочні.
Що хочеш з ними, серденько, роби –
Не розминемося, мов незнайомці,
Хоч до нестями, страти залюби!
Сльоза ятрить в зеленій поволоці.
XІ (ІІ)
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,
Ревнивість ріже серце без ножа.
Снага не тільки гострий камінь точить,
Страшніше леза – зрада і олжа.
Можливо, я у кожнім чистім кроці
Вбачаю те, що іншу проводжав.
Смітинка так в чужім помітна оці,
В своєму – ні колоди, лиш іржа.
А ти береш мою долоню в руки:
"То що ж тобі в голівоньку збрело?
Кохана, ти – моя солодка мука".
Ламаєш гострих сумнівів свердло.
Тремчу в твоїх обіймах від розпуки,
З повік блаженство літеплом стекло.
ХІІ (ІІ)
З повік блаженство літеплом стекло,
Обм’якла воском на твоїм рамені.
Огранюєш, мов скульптора стило,
Вже бісики в моїх очах зелених.
По шкірі кігтиками зашкребло,
Забилися метелики у венах.
І світиться неоновим табло:
"Тебе люблю, люблю, як вальс Шопена!"
Прощаємось в облозі сумоти,
Як холодом сирим війнуло зночі.
Ліпи мене, мій скульпторе, ліпи!
Окрім тебе, мій живописцю, хто ще,
Очистить сонцесяйне від лушпи?
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
ХІІІ (ІІ)
Мольфар зірницю, зливу напророчив –
У небі величезні лантухи.
Душа щемить, ховає очі вовчі,
Ми кутаєм її у кожухи.
Здійнявся фен – паливода грімкоче,
Зірвав обручку з теплої руки.
Рятуй, Всевишній, нас помилуй, Отче...
Прощаємося, ніби на віки.
І знову я сама в своїй кімнаті...
Розпеченим залізом запекло.
Здійняли галас думи пелехаті.
Кричу: "Ти, щастя, де?! Алло... алло..."
На паперті я сумом розіп’ята.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
ХІV (ІІ)
Впади, коханий, сонцем на чоло,
Сріблилась діадемою в волоссі.
Тепер від мене щастя утекло,
Настали знову будні безголосі.
Не вмію я гадати на таро,
Себе жаліти не навчилась досі,
Хоч безліч раз мене життя сікло
Дощами лютими в холодну осінь.
А ще попереду і ожеледь тверда,
І хуртовини злиднями спожиті.
А ти для мене, як свята вода,
Допоки весни золотом розшиті
І сакура розквітла молода,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Магістрал (ІІ)
Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують рулади солов’ї.
А нам з тобою сутінки творити,
Нічне свавілля, хвижі степові.
Пегас не креше зорі з-під копита,
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.
Я пригорну до себе сині очі –
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,
З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ЯБЛУКО СПОКУСИ - третій вінок ( корона сонетів — " СВІТОЧ ДУШІ))"
• Перейти на сторінку •
"Курличуть весни - перший вінок"
• Перейти на сторінку •
"Курличуть весни - перший вінок"
Про публікацію