ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2021.12.08 15:02
На цьому світі оминай папуг,
аби у рай не завела недуга
або тебе не охопила туга,
коли плює у душу щирий друг,
а ти не оминув такого друга.

***
Гаряче слово – це огниво!

Олена Побийголод
2021.12.08 11:38
Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать

Петро Скоропис
2021.12.08 11:32
Як славно затемна добі
повіритися у судьбі,
аби не ритись у собі,
удаючи, що спиш;
забути клопоти пусті,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
зашурхотить сміліш.

Олександр Сушко
2021.12.08 10:07
На долоні враннішня жура,
У багряній млі окрайчик неба.
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

Без дитини жінка - нежива,
Світлу радість смутою убито.
А у мене сива голова,

Тетяна Левицька
2021.12.08 09:48
ДВАНАДЦЯТИЙ ВІНОК

ЩАСТЯ НИТЬ


І (XII)

Квітує ніжність в малиновім слові.

Володимир Бойко
2021.12.07 23:59
Правила писані для правильних. Закони – для тих, що у законі. Усім іншим залишаються підзаконні акти. Колись плітки розносили язикаті баби, а нині – блогери. Чесність і продажність – не синоніми. На шустера ніякий гондон не налазить. Олігархи

Юлія Івченко
2021.12.07 18:29
наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн ста

Олександр Сушко
2021.12.07 15:21
Цілу ніч розмовляв з митрополитом. Ми з ним друзі з дитинства. Разом сиділи десять років за однією партою у школі. І хоч він людина вельми зайнята - час від часу навідується до моєї хати на курячих ніжках, оскільки моя дружина - берегиня, заслужений на

Муза Нічия
2021.12.07 14:00
О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті

Ігор Деркач
2021.12.07 13:54
Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,

Іван Потьомкін
2021.12.07 13:11
Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку
Не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,

Тетяна Левицька
2021.12.07 10:28
Щасливий квиток випадає нечасто,
Та кожен очікує кращої долі.
Я скучила, Боже, за спокоєм, щастям,
Весняним цвітінням рожевих магнолій.

Зима збудувала колючі споруди,
Скляні ожеледиці стелить під ноги.
По вулицях сірим, такі ж сірі люди,

Ігор Герасименко
2021.12.07 10:21
Я просувався з весняними планами
вуличками напрямки.
Йшов усміхаючись, доки не глянули
юнки тривожні – бруньки.

Я просувався з вітрильними римами.
Мимо не зможу пройти:
боляче, бо на світанку отримали

Микола Соболь
2021.12.07 06:01
Де орієнтири? Де ті маяки?
У столиці дядько, в полі – будяки…

Без вини ніхто вам не наллє вина,
кажуть, що на кашу краще бузина.

Не шукай задаром відповіді: хто –
помість Миколая прийде дід Піхто…

Юрій Лазірко
2021.12.07 03:14
був Іван
нема Івана
скільки спогадів
у ямі
скільки висновків
основ
на Покрову він пішов
не прощаючись

Юрій Лазірко
2021.12.07 03:13
з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Калюжний
2021.11.15

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 По той бік Золотої Липи

Частина перша
13.

Зеновій Гречаник прокинувся задовго до світанку в холодному поту. Наснилося жахіття. Нібито йде берегом Золотої Липи, а вода в ріці почорніла — не каламутна, як буває після грози, не піниста над вирвами, а таки геть чорна. Хвилі б'ються об пологий берег чимраз дужче, з шумом і бризками — ось-ось ударять у груди. Злякався і хотів од річки відбігти, та не може: тримає його, дужого чоловіка, стрімка чорнота. Закричав у передчутті лихого і нараз опинився в течії. Понесла течія, закрутила, захлинається в чорній воді, випльовує її, а очима шукає, за що зачепитися б, аби на дно не піти. Аж тут вихопив зором дерев'яний міст із постатями без облич на ньому. «Вхоплюся за опору моста, — гадає. — Доберу сил і наверх підіймуся. Ті, безликі, руки подадуть, бо як не врятувати чоловіка, що у халепу втрапив».
За мить уже й біля опори. Притиснувся до неї щодуху і ледь не зомлів: увесь міст нараз накренився й на голову посипався... Прокинувся, а тріск і шум води й надалі у вухах. Таке відчуття, ніби сон відлетів не одразу, а віддаляється поволі, сотаючи з клубочка серця ниточку життя... Згадав про молитву і ревно прошептав її. Тоді й заспокоївся трохи. Лежав на бамбетлі та й очікував світанку, а світанок наче зумисне запізнювався. І не лише сей — усі його теперішні світанки повільні, як воли, неспокійні, як пси на ланцюгу, і мстиві, мов гадюка, якій наступили на хвіст. Сни і безсоння зробили їх такими. Хіба міг се передбачити іще тоді, коли надумали із шлюбною всиновити підкинуте немовля. Господи, він так полюбив синочка, подарованого Провидінням, як гадалося купу літ... Його Текля була безплідною, ніяка знахарка допомогти не могла, а тут в осінню пору плакучий згорток під ворітьми! Жили на той час із Теклею у старій ліпленці за Комарівкою, найближчі сусіди ген де — не догукаєшся до них, отож свідків появи первістка у згортку не буде. Оголосили сусідам та й усьому селу про щастя породіллі Теклі, огрядної, повновидої жінки — не дуже й допитувалися знайомці, коли і як плідного живота виплекала вона. Виріс їхній син. Разом із ним Теклю поховали, замучену болячкою; разом, здавалося, в одному напрямку мандригалять, бо ж поріднили їх спільні хата і шмат хліба, казки і пісні, будні та свята, доброзичливці та недруги... Все ж таки лишень здавалося так, бо грає в синові теперечки чужа кров. Ох, як грає! Викаже син-приймак гріхи свої батькові необачним кроком. Як не тепер, то в четвер — так мудрує народ у приказці, а йому, Зеновію, теж потрібно мудрувати, як би не проґавити зникнення сина з дому вночі або ж на світанку, а не проґавивши, — услід за сином, що приведе до спільників. Тільки коли се буде? Як не тепер, то в четвер... Сьогодні четвертий день тижня. За цісарської влади кожного четвертого базарували в Підгайцях господарі, з позарання вози з обійстів виїжджали, а за москалів ніхто носа не висуне з хати о такій порі. Ніхто, крім... його сина-приймака. Зеновій стрепенувся: у великій кімнаті скрип дерев'яного ліжка, шурхіт одягу, обережні кроки...
Скрадатися літньому за молодим важко. Якби ж то ноги були хутчіші та серце не поривалося з грудей вискочити, міг би літній триматися від молодого на розумній відстані, а так, дихаючи йому у спину, мусить на удачу слизьку покладатися: тут сніп кукурудзянки у пригоді стане, там яблуня при дорозі... Та й усеньке розлоге і куце, розкішною природою дароване, за одне з чоловіком, що заповзявся блудного сина рятувати.
За селом обидва путники зайшли в ліс поблизу Говди й зупинилися. Молодий поглянув на годинник, а потім нахилився над вузликом, витягнутим з-за пазухи. Зеновій пильно вдивлявся у знайому спину. Та спина була колись зовсім крихітною, відтак тендітною, верткою юначою і врешті зміцніла на очах дбайливих доброзичливців. Пригортали ту спину до себе і він, Зеновій, і Текля, сподівалися обіпертися на неї в старості, коли знемога верх над ними візьме. А поза тим щось лихе брало верх над сином. Зеновію раптом захотілося назвати сина-приймака якось лагідно. «Може, й винен у блуканнях хлопця на життєвій стезі, — мислив понуро. — Який уже день у голові моїй сидить, і сяк, і так називаю, а ймення його наче забув. Ще коли на руках носив, крихітного, надумав назвати Богданком, бо ж з-за воріт: не інакше, як Бог вказав якійсь нещасній жінці, де й кому зоставити немовля... Так і назвали б, якби не згадала Текля про свого батька, якому таланило в житті неабияк на багатство та добрих приятелів. Уперлася шлюбна, мов кріт у каменюку, — буде Карпом, як батько її, і — баста! Відтоді не часто звертався до малого по імені, бо що то за звертання — Карпику! Риб'яче якесь звертання. І дорослого сина Карпом рідко кликав, ніби вислизувало з його мови батьківської се ім'я. Ох, — зітхнув Зеновій, — дурне надумав. Хіба в імені справа? Мало уваги приділяли з Теклею вихованцеві. За безконечною працею по господарству не зміцнили душу хитку...».
Легкий вітерець зашелестів листвою, і двоє у лісі підвели голови. За хвилю на їхніх очах кілька дзвінкоголосих шпаків накинулися на яструбка, що вперше полював, мабуть. Наляканий яструбок відпустив схоплене ним раніше шпаченя і полетів понад верховіттям геть. Зеновій уявив Карпа беззахисним шпаченям у кігтях сильнішого зверхника. Чи не проти власної волі йде Карпо, адже не досвічений зовсім? Може, спокусився на якусь дрібничку чужу, чим і пов'язав себе з розбишаками. Добрати відваги зграйки пташиної, якою щойно був захоплений, та й вирвати сина у розбишак!
Двоє знову зрушили з місця і за чверть години зупинилися коло занедбаного лісового куріня. Карпо увійшов у курінь, а Зеновій присів за столітнім дубом неподалік, та коли почув шарудіння кроків за сімдесят, позадкував і приліг за густими кущами. Донеслося шарудіння й до вух Карпа, бо з'явився у проході сплетеного з лози сховку і гукнув.
— Хто там?
— Свої, — у відповідь.
Підійшли троє. Зеновій бачив їх уперше. Найближче до нього стояв дебелий чоловік із жаб'ячим виразом обличчя. Важко було не помітити й напівзігнутих рук та неспокійних ніг дебелого. «Велика ропуха, здатна в будь-яку мить стрибнути на слабшу істоту, — спало на гадку Зеновію. — А сі дрібніші якісь лискучі, — перевів погляд на двох інших — лисого та короткостриженого, — слимак і ящір. Але чому вони усі тут? Затіяли розбій... Усе з'ясується.».
За хвилю під курінем повели розмову.
— Чому покликав, Карпе? — ворухнулось жаб'яче на обличчі дебелого.
— Є справа... остання... — Карпо окинув поглядом спільників.
Остання? — гигикнув слимак. — Хіба зупинишся, зверхнику?
— Не знаю...
— І нам се не потрібно! — виплюнув ящір.
Нараз плечі Карпа здригнулися, наче їх торкнувся мороз. Він зайшов у курінь і повернув звідти з пляшкою. Троє навпроти зраділи — випивка! Проте частувальник не поспішав.
— Усе має здатність до зворотного, — витончив. — Інакше світ западеться.
— Чули, здається, філософію сю! — заледве не плигнула ропуха. — Маємо стати монахами, аби у зворотний бік від того, що робимо?
Слимак і ящір зареготали, але з цікавості втихомирилися.
— Ну і коли монахами станемо?
— Завершимо останню справу, тоді й збагнете мою філософію, — розпрямив плечі Карпо. — Не всі пригортаються до святості, та кажен мусить зупинитися на певній межі... Ковтнути печучого і зупинитися...
— Давай уже ту пекучу! — вихопила пляшку з рук Карпа ропуха і, надпивши, передала її лискучим.
Зеновію здавили груди емоції: його син зверхником у розбишак, навчає і пригощає. Але те, що сталося згодом, заледве не розірвало хворобливі груди. Троє під куренем упали на діл, захрипіли в агонії та знерухоміли. Зіновій звівся на ноги і, знемагаючи, пішов до сина. Тепер перед його очима були не жаба, слимак і ящір, тепер під ногами лежали мертві люди, нехай заблудлі, злочинні, але люди. А скільки безневинних душ загубив виплеканий ним виродок?! Як із сим жити? Від напруги Зеновію потемніло в очах, забракло повітря і спалахнуло обличчя. Похитнувся й відчув удар невидимої хвилі. Через усе життя прожите понесла та хвиля з шаленою швидкістю і підняла в небо. А десь унизу вибухнув розпачливий голос сина.
— Батьку, ви самі свою смерть знайшли!

14.

Тимка Широкого повезли з Бережан додому опівночі. Застогнав од болю, коли фіра заторохтіла бруківкою поблизу міської ратуші. Мадярська стійка коло високих дверей, почувши той стогін, мимоволі зсутулилася та відвернулася. Далебі, уявили вартові, що й вони можуть опинитися в подібній ситуації після якогось кривавого бою. Тимко, щоправда, хутко змовк, аби зайвий раз не хвилювати батька та Романа Чигіля, яким доручив своє споночіле майбутнє. Проте двоє на лаві їздового занепокоїлися, чи добре простелили пораненому на возі, а кмітливий Чигіль одразу надумав хоч трохи розвіяти біль друга вітерцем розмови, доречної на безлюдді. Тому невдовзі озвався бадьоро.
— Не пустимо, Тимку, москаля в Бережани. Не змете стрілецькі куріні з Лисоні!
Поранений, слухаючи, спохмурнів.
— Не можу допомогти хлопцям, нещасний.
— Щасливіший од багатьох, сину, — заперечив Семен. — Ще можеш одужати, а десятки стрільців сира земля забрала.
— Знаю про загибель хорунжих Соколовського та Максимишина, підхорунжих Романишина і Мальованого, — наступав на свою знемогу Тимко. — Кого ж іще смертонька скосила?
— З наших спільних знайомців, друже, — Алексевича, — знову загомонів Роман Чигіль. — Урятував Алексевич отамана Лисняка, а сам — у засвіт!
— Як се сталося? — одночасно запитали і поранений, і його батько.
— Був наш знайомець тоді при курінній управі, — пригадував розвідник. — Управа, звісно, віддалена від передової. Отаман Лисняк познімав стрілецькі стійки і кинув їх у бій, що не варто було робити. Сим скористався Зотов: зі своїми лазутчиками захопив нашого зверхника та ще двох старшин у полон. Важко поранений Алексевич, якого, либонь, вважали москалі мертвим, доповз до найближчої стрілецької чоти і, вже помираючи, спровадив ту чоту на пошуки полонених.
— Вбиває ворог полонених, якщо не має змоги довести до своїх, — видихнув Тимко.
— У Зотова так не заведено, — замислився Чигіль. — У іх благородія свій кодекс честі.
— Що у того москаля своє? — по-селянськи щиро здивувався Семен.
— Ну... — Чигілю завдало клопоту втовкмачити Семенові, про що йдеться. — Хоче зостатися шляхетним на війні Зотов.
— Ага, шляхетності тої — хоч у копицю складай, якщо на чужу землю завойовником прийшов, — насупився найстарший на фірі.
Тимко слухав попутників, дивлячись у небо: часто між життям і смертю уявляв, як полине його душа у височінь, коли Бог забере її. Летітиме й летітиме вона, а поряд сотні чи ба — тисячі душ, що десь там докупи зіб'ються. Як хочеться, аби зустрілися тоді неспоганені й дужі, як у сотника Андрія Мельника. Але хіба можна про се мріяти? Нехай кожна неспоганена й дужа душа якнайдовше тримається тіла стрілецького, бо тільки тоді пощезнуть з української землі усі зайди, навіть вправні такі, як Зотов. Тимко жадав ще раз зіткнутися із Зотовим та його лазутчиками і врешті припинити їхні зухвалі вилазки. Радився, бувало, з Романом Чигілем, яких стрільців до сеї акції долучити. Звичайно, то були б стрільці пильні, цупкі та рішучі, як Андрій Мельник. Не сумнівався Тимко, що й сотник, не зважаючи на старшинський чин, подався б у стежу, якій до снаги вполювати Зотова. Але чомусь мовчить про сотника Чигіль. Так хвалив його мудрість і відвагу, коли у шпиталь приходив, а сьогодні — ні пари з вуст.
— Друже Романе, — б'ється об спину Чигіля хрипливий голос пораненого, — як там велет наш воює?
— Мельник, Тимку?
— Та він, друже.
— Не хотів казати тобі...
— Невже... О, Боже!..
— У полоні сей відчайдух. Кілька разів на Лисоні з рук у руки позиції переходили. Викидала сотня Мельника москалів з окопів під лісом, а вони, кляті, здалеку били по мельниківцях з гармат і більшим числом повертали. Востаннє так наперла викинута москальня, що й полк не стримав би її. Сотник Мельник затримався під час відступу — контуженого стрільця на плечах виносив. Отут і накинулася на нього сарана зі Сходу...
— Дуже шкода! — схвильовано прошептав Тимко. — Дуже! Навколо такого чоловіка вояки гуртуються. Мов нічні мандрівці на світло ідуть...
— Йому, вдумливому од ґгунту до колоска, краще видно світло майбутнього попереду, — теж розхвилювався Роман Чигіль. — Здається, Мельник міг би повести українців до свободи, оминаючи манівці та пастки...
— Які пастки? — повів бровою Семен, що пильно стежив за нічною дорогою і кіньми.
— Ті, що з неволі не відпускають, вуйку Семене, — висловив Чигіль давно зроджену розумом думку. — Перша пастка — се, коли українець сприймає австрійське, мадярське, польське, або ж москальське, як своє, чи доречніше буде сказати, поступається своїм перед чужим з остраху або ж за ланцюжок вигоди якоїсь ухопившись. Гине тоді у серці українця коріння його родоводу, і бачить він за собою не буйний сад, що з того коріння виростав, а сухі гілляки, які обрубати не гріх. І рубає такий чортів син інколи зухваліше, ніж зайда чужоземний — усе українське з плином часу рубає!
— Правдиво мовиш, — погодився Семен.
— А друга пастка, вуйку, не менш небезпечна, — витер спітніле чоло Чигіль. — То розбрат у нашому народі, бо ж на двох козаків три гетьмани, бо ж часто одне до лісу, а друге до біса, бо один сорочку останню віддав би ближньому, а другому своя сорочка ближе до тіла.
— Так є! Так є! — кивав головою Семен.
— Якщо згаданих мною пасток позбудемося, — продовжив Чигіль, — то всі решта — політичні й тактичні пастки наших ворогів оминемо!
Семенові, що на відміну від пораненого Тимка слухав попутника дуже уважно, хотілося продовження розмови — хоч до ранку. «Розумний сей молодик, — міркував, махаючи батогом над огирем. — Добре, що таких молодиків наша поневолена земля зроджує. Над будяччям ворожим файними ружами вони. Ніякі вітри не зламають тих руж, лишень розсіють насіння їхнє повсюди, з якого український квітучий простір постане. Але коли се буде? Наразі, якщо проїдуть стрілецькі позиції на лінії фронту, повезе немічного сина простором небезпечним і сповненим несподіванок.».
Уже кілька хвилин троє на фірі не подавали голосу: наблизились до стрілецької стійки, про яку заздалегідь повідомив Чигіль. Він і повів розмову з хлопцями у мундирах, що зупинили фіру, а ті покликали хорунжого Чичкевича, під чиїм началом воювали. Чичкевич одразу впізнав Чигіля і наказав стійці пропустити фіру до старшинського бліндажу. За півгодини попутників перевдягнули в москальські мундири і чотою провели на фланг стрілецької оборони. Хорунжий Чичкевич наказав чоті підняти воза з пораненим на руки і видолинком винести за межі стрілецьких позицій. Так уникнули торохтіння, а Семен подбав, аби коні, яких вів услід за возом, не зрадили іржанням. Попутники попрощалися із стрільцями, запрягли коней і поволі поїхали на шум хвиль Золотої Липи, що на певний час унеможливила повномасштабний наступ москалів. Якби не поранений, можна було б уплав у безпечному місці подолати річку, а згодом прошмигнути повз ворога стежками, як, власне, і зробив Семен, добираючись до Бережан з Рудник, але з Тимком се неможливо, тому й їдуть фірою в москальських мундирах, бо зустріч із москалями — неминуча.
Чигіль укотре нагадав про легенду, яку мають ворожій стійці оповісти. Семен навіть повторив її пошепки, хоча знав, що розмовлятиме із зустрічними розвідник, бо сей здібний хлопець добре володіє, мабуть, мовами всіх загарбників і краще орієнтується в будь-якій ситуації. Тиждень тому на прохання Тимка навідався таємно в Рудники й оповів, як поверне батькові сина. «Ніяких коней до Бережан не провадити — одберуть москалі, — мовив. — А на зворотний шлях знайдуться у стрільців дужі коні, яких не шкода чоловікові, що ревно допомагав сотням стрілецьким.».
Тепер ось тими дужими й доправлять бідного Тимка у рідний терен. Дай, Боже, доправити без випробувань... Ні, таки не судилося: всі троє на возі оглянулися на цокіт кінських копит позаду — наздоганяють верхівці!
Семен за порадою Чигіля уповільнив хід коней, якими правив, а вже за якусь хвилину шлях попутникам перегородили шість верхівців у козацьких мундирах царської армії.
— Кто такіє і аткуда?
— Дівізіонная разведка, гаспада, — освітив себе і попутників трофейним ліхтариком Чигіль.
— Докумєнти! — простянкув руку до Романа Чигіля осавул.
— Какіє докумєнти в развєдкє, братец?
З іншого боку воза над Тимком нахилився козак у шапці-кубанці.
— Ранєнний?
— Да, тяжєло ранєнний, — поспішив із відповіддю Чигіль. — Возлє хутора нарвалісь на украінскіх стрєльцов. Єлє отбілісь. Потом у мєстних тєлєгу отобралі, штоби ранєнного в госпіталь побистрєє. Уміраєт!
Верхівці один за одним об'їхати довкола воза, кидаючи прискіпливі погляди на затриманих.
— Осавул, — знову озвався Чигіль, — а дал би ти нам сопровождєніє, єслі самнєваєшься. І нам лутшє так: с тваімі арламі ранєнний бистрєє к врачу пападьот.
Після короткої мовчанки і роздумів осавула почули його наказ двом козакам роззброїти невідомих і доправити фіру з ними в штаб.
Фіра знову заскрипіла ямистою дорогою. Двоє верхівців гойдалися в сідлах позаду і стежили за затриманими. Якби вони уздріли обличчя розвідника, то їх насторожила б його зосередженість. Але битий вовк стрілецької розвідки не оглядався, усі його думки були про варту моста, по якому ось-ось ударять підковами коні: чи не передадуть козаки затриманих подорожніх сій варті?
Перед мостом один із козаків супроводу оминув фіру і пошепки перекинувся кількома фразами із старшиною варти: далебі, розмовляли про наказ осавула. За хвилю старшина підійшов до фіри і встромив багнет у солому, на якій лежав Тимко. Потім ще кілька разів орудував багнетом під пораненим: намагався знайти щось підозріле. Врешті дозволив проїзд.
За мостом плечистий козак із супроводу, якому, мабуть, надокучило сідло, гарикнув на Семена Широкого.
— Нє спі на тєлєгє, кучєр!
Інший, опецькуватий, з округленими донизу вусами зареготав і завів бесіду з плечистим про якусь давно знайому їм хтиву даму, що, не дочекавшись коханця в центрі Чити, спокусилася кучером... Козаки сипали відбірною лайкою й загадували, коли і як матимуть змогу опинитися в ліжку хтивої. До їхньої бесіди мимоволі дослухалися Семен і Тимко Широкі, а Роман Чигіль скористався нагодою розглянутися довкруж: за поворотом роздоріжжя з двома рукавами, як мовлять старі селяни; рукав, що буде ліворуч, — до ворожих позицій, а протилежний простягнувся до лісу. Пора діяти...
Розвідник шепнув Тимкові.
— Стогни. Щодуху!
Гучний стогін Тимка стривожив Семена, він зупинив коней, зістрибнув з воза і нахилився над сином. За хвилю над возом височіли й верхівці. Кремезний подався тулубом донизу, і в ту ж мить знепритомнів од різкого удару Чигіля. Опецькуватий, що гарцював на коні поряд, потягнувся за шаблею і навіть встиг її вихопити, але Чигіль був уже в нього за спиною у сідлі.
Якби Семен на власні очі не бачив, як два дужі козаки, мов снопи, упали на долівку від ударів куди дрібнішого від них парубка, то ніколи в таку оказію не повірив би. Він і тепер стояв непорушно і кліпав очима, поки отой хвацький парубок не наказав зв'язати непритомних.
— Не забудьте зброю, — радив Тимко. — І коней козацьких до воза прив'яжіть, бо, може, знадобляться іще...
До лісу мчали галопом, лісом обережно, а на новому роздоріжжі заспівали.

Не впіймати вітер в полі,
не схопити на роздоллі...





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-10-23 19:09:27
Переглядів сторінки твору 44
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.764
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАН
Автор востаннє на сайті 2021.12.05 21:10
Автор у цю хвилину відсутній