ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина І (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина І (V)
І.
Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…
________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний
Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…
________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію