Ми з жінкою, звично, чаклували. Баба Гарбузиха сиділа зопрілим опеньком на дубовому стільці, закотивши очі під лоба. Хвороба у неї і справді була страшною: на носі вискочив чиряк. І такий болючий, що йой! А все тому, що її цюцько зі вдячності за індичу костомашку, яку всунула хазяйка в його пащу, облизав її шнопака. А вона не витерлася, пішла порати кабанів.
А дружина бубонить:
- На віск від усіх хвороб! Боже Свароже, і ти, Матінко Ладо! І ви, Боги Славні, на поміч мені станьте! Алатир ...
Задрижали вікна та двері у хаті, ляснула засувка у грубі, завив пес Рябко у буді, а кіт Жоржик стрибнув мені на руки і встромив голову під пахвину…
Не лякайтеся, дорогі читачі. Тут немає нічого особливого. Така процедура відбувається майже щодня. Чиряки на носі чи на сідницях після таких могутніх замовлянь розсмоктуються умить. Навіть чоловіки забувають усмоктувати оковиту! А це вже диво, яке ходіння по водах чи перетворення води у вино робить дитячими забавками.
Уляглися в ліжко. Ворушу жінку, підлещуюся. А вона:
- Ти думками не тут. Я ж відчуваю…
Першого березня 2014-го року пішов у військомат. Добровольцем…
На фронті не було берегинь. Ми не встигали навіть ховати своїх собратчиків,- так багато було трупів.
Я закам’янів. Зробився нечулою тетерею. Дві години відсидів за амбразурою - і в схрон. Попив чаю - і спати. За дві години – знову на чергування. І так щодня. Якщо пощастить. А якщо обстріли - очі відкриті постійно…
Це навіть утомою назвати неможливо. Якась гнітюча, липка безвихідь. І щодня вилазки на позиції.
Кажуть: «Лізь, шукай міни», - ти й лізеш.
А хто за тебе це зробить? Зеленський чи Порошенко? Навряд. В обох мільйонні рахунки в офшорах, там інші позиції.
У мене на ногах були не берці, а кеди, не маскхалат, а куплена в «Ашані» німецька роба працівника якогось військового складу. І дуже гарна. Якщо дивитися на неї в оптичний приціл, то, здається, наче це - кущик трави.
Воювали осьтак, місяців зо три. Допомоги було мінімум.
Перший залп російськими «Градами» упав за півкілометра від нас, перед позиціями. Потім була пауза, хвилин п'ять. А от друга…
Я очуняв у Київському військовому госпіталі. У неврології . Там лікарі бомбезні: витягують навіть трупи з домовин. Батько – голова неврології, син - заввідділенням. Сімейство Данчиних. Мабуть, теж мольфари, бо такі дива робили, що й Ісус Христос би здивувався. Мертвих оживляють. Десятками.
І я один з них…з мертвих. Які ожили.
А тепер строчу віршатка і оповідання. Ті, що в голові рояться. Як правило, дурниці усілякі.
Додому самотужки з госпіталя доїхати не зміг - привезла дружина на таксі. За тисячу гривень. Таксист сказав, що малувато до Тетерева. А жінка кинулася на водія, вчепилася в чуба і почала гризти. Таксист злякався і скинув сто гривень.
А позаминулого тижня я устав з ліжка і сказав:
- Не можу лежати. Уже все болить. Гірше кулі під дих.
- Гаразд,- відповіла дружина. - Бери кота Жоржика і йди ловити рибу.
Риби я наловив, це зрозуміло. І кіт наївся. Але, боюся, що знову почнеться війна, і мене відправлять бозна-куди. Можливо і на ті ж позиції, де я воював. І ніяка берегиня мене уже не спасе.
23.01.2022р.