Переклав Василь Білоцерківський

Поезію порівнюють з містикою й еротикою. Схожість очевидна, спинюся на безперечних відмінностях. Перше і найголовніше – сенс або, ліпше сказати, предмет: те, що повідомляє поезія. У підґрунті містичного досвіду – без винятку атеїстичних шкіл на подобу первинного буддизму або джайнізму – уявлення про замежове добро; предмет поезії – передусім мова. При всіх своїх віруваннях і переконаннях поет має справу зі словами, а не з речами, що їх позначають слова. Не хочу сказати, що світ поезії беззмістовний і сенс у ньому – не головне. Маю на увазі інше: у поезії сенс нерозлучний зі словом, власне він – це слово, тоді як у буденній мові, без винятку мови містика, слова лише відсилають до сенсу, а сам він лежить за межами мови. Поет черпає досвід у мові; або – інакше кажучи – у поезії будь-якому досвідові задає тон мова. Такий поетичний побут будь-якої доби, але тільки романтики вперше заговорили про незнану в світі традицій «самосвідомість поета». Старі поети, як і сучасні, йшли за словом, але передусім вони йшли за сенсом. Герметичний Ґонґора і думати не гадав про критику сенсу; герметизм Джойса і Малларме – це насамперед критика і навіть ліквідація змісту. Сучасна поезія невіддільна од критики мови, а та, своєю чергою, – найбільш рішуча і різка форма критики самої дійсності. На місце божеств або інших зовнішніх сутностей явищ у ній стає слово. Вірші не потребують стороннього предмета чи приводу: підвалина слова – інше слово. Проблема сенсу вірша прояснюється, оскільки сенс тут не поза віршами, а в них самих, не в тому, про що повідомляють слова, а в тому, що вони сполучаються одне з одним. Неможливо читати Ґонґору, як Малларме, а Донна – як Рембо. Складність Ґонґори зовнішня: вона у граматиці, лексиці, міфології. Ґонґора не темний, він – ускладнений. Так, він має чудернацький синтаксис, глибоко приховані міфологічні й історичні натяки, двоїться значення кожної фрази, а часто і кожного слова; але варто подолати ці кострубатості й головоломки, і матимете сенс у руках. Дещо подібний Донн – поет не менш складний і навіть більш непроникний за Ґонґору. Складність Донна – у лексиці, а вкупі з нею – в інтелектуальній грі й теологічних алюзіях. Підберіть ключ і відімкнете дароносицю вірша. Невипадкове порівняння: у найліпших віршах Донна обов’язково прихована двоїстість – фізичний, інтелектуальний або релігійний парадокс. Обидва поети відсилають за межі вірша – до природи, суспільства, мистецтва, міфу, теології. Поетові йдеться про те, що є поза віршами, – око Поліфема, білошкірість Ґалатеї, жах смерті, зустріч із коханою. Рембо, принаймні в головних речах, розуміє поезію цілковито інакше. Для нього вона – передусім критика навколишнього світу і (поставте лапки) «цінностей», які підтримують і засвідчують його, а заразом – спроба утвердити іншу дійсність, нове братерство людей, нову любов, нову людину. «Алхімія слова» – ось що є поезія. Малларме йде, мабуть, ще далі. Його творчість – якщо доречно називати при цьому лічені знаки на лічених сторінках, які вціліли від небувалої мандрівки й корабельної аварії, – вже не критика і не заперечення дійсності. Це самий спід буття. Для Малларме слово – зворотний бік яви, не спростування, а ідея, чистий знак, який вже нічого не позначає і не співвідноситься ні з буттям, ані з небуттям. «Театр духу» – Твір або Слово – не двійник реальності, він сам автентична реальність. У Рембо і Малларме мова ніби згортається і не визирає назовні, вона – більше не символ і не посилання на зовнішній світ, фізичний або надчуттєвий. Для Ґонґори стіл – це «сосна з чотирма кутами», для Донна Трійця – «кістка мудрецям і молоко вірянам». Сучасний поет, ідучи за Рембо, звертається не до світу, а до Слова, на якому стоїть світ:
Вічносте – це ти
Під моїм віконцем
Граєш в золоті
Хвилею і сонцем?
Тяжкість сучасної поезії не в її темряві – Рембо набагато простіший за Ґонґору або Донна, – а у вимозі повної самовіддачі й так само повної зібраності, як у містиці чи любові. Якби це слово не було до решти позбавлене сенсу, я сказав би, що тут тяжкість не інтелектуального, а морального порядку. Перед нами проба (нехай тимчасового, як в акті філософської думки) знищення зовнішнього світу. Інакше кажучи, новітня поезія – це намагання знищити будь-який заданий сенс, оскільки вона сама хоче стати останнім призначенням життя і людини. Руйнування слів і сенсів, царство безсловесності, але заразом – слово в пошуках Слова. Хтось зниже плечима на таке «шаленство». І все-таки вже понад сторіччя розумні самітники віддають перевагу цьому шаленому заняттю над найвищими й найбагатшими дарами видимого світу.