Переклав Василь Білоцерківський

Слова поета – оскільки вони слова – завжди і його, і чужі. З одного боку, вони належать історії – певному народові, певному стану його мови, а тому датовані. З другого, вони – до будь-якої дати: сам початок початків. Якби не збіглися численні обставини, звані Грецією, ані «Іліада», ані «Одіссея» не виникли б; але скільки б історичної реальності залишилося від Греції без них? Кожен вірш зітканий з досконалості точно датованих слів і заразом передує будь-якій даті: це первородна дія, яка дає початок самій історії соціуму й індивіда, вираження певного суспільства й одночасно його підвалина, умова існування. Без загальноприйнятих речень не буває віршів; без поетичного слова немає самого суспільства, держави, Церкви й будь-якої іншої людської спілки. Слово поета історичне у двох взаємодоповнювальних, нерозривних і непримиренних сенсах: воно породжене суспільством і одночасно – вихідна умова самого суспільства.
Саме мова, яка живить вірші, врешті є історією, сукупністю імен, посилань і зносок, кожна з яких прив’язана до вузького історичного простору і за сенсом вичерпується центральною дійовою особою історії – людиною або групою людей. Заразом усе це сплетіння слів, речей, обставин і дійових осіб, які утворюють тканину історії, має своє джерело – слово, що народжує його у світ і обдаровує сенсом. Це джерело – не в історії, не в минулому: воно завжди в теперішньому і невідступно вимагає втілення. Те, що оповідає Гомер, не належить датованому минулому, та й минулому взагалі. Це щось тимчасове, котре, одначе, скажімо так, плине поверх часу в непозбувній жазі теперішнього. Вічно на початку і завжди в нескінченному становленні, воно знову здійснюється щоразу, тільки-но вимовляємо давні гекзаметри. Історія – місце втілення поетичного слова.
Вірші пов’язують першотворчий досвід з усіма наступними вчинками й навичками, які набувають пов’язаності й сенсу лише у співвіднесенні з цим першим досвідом, освяченим поезією. І неважливо, чи мова йде про епос, лірику або драму. У кожному разі, хронологічний час – загальноприйняте слово, соціальні або особисті обставини – докорінно трансформується. Вихоплені з суцільного потоку, ці деталі – вже не просто ланка в ланцюгу, одна з багатьох однакових митей, які минули раніше й очікують попереду; вони – початок іншого. Вірш замовленою рискою відділяє обрану мить од потоку часу. «Тут і зараз» стають точкою початку – пристрасті, геройства, богоявлення, миттєвого удару при вигляді однісінького дерева чи гладенького, мов шліфований мармур, чола Діани. Ця мить позначена особливим світлом. Вона освячена поезією в найліпшому сенсі слова «освячення». На відміну од аксіом математики, законів фізики або понять філософії, вірш не відходить од досвіду: час у ньому залишається живим, в усій незнищенній повноті й заразом – здатності дедалі знову воскресати в іншому вигляді, відроджуватися, осяваючи новим світлом нові миті, новий досвід. Кохані Сафо і вона сама неповторні й належать історії, але її вірші живі донині; вони – відтинок часу, що його влада ритму може перевтілювати нескінченно. Відтинок – невдале слово: це викінчений і самодостатній, неповторний і архетипічний світ, який існує не в минулому або майбутньому, але у вічно теперішньому. Саме ця здатність жити теперішнім вихоплює поезію з потоку часу, але й міцно прив’язує її до історії.
Оскільки вірш завжди в теперішньому, він існує лише «тут і зараз», силою свого буття серед людей. Аби залишитися в теперішньому, вірш повинен здійснитися серед нас, утілюючись у історії. Як будь-яке творіння людини, поезія – дитина історії, плід часу і місця. Але заразом вона долає межі історії, укорінюючись у часі, який передує історичному, – на початку початків. До історії, але не поза нею. Саме до – як архетипічна, недатована реальність, абсолютний початок, цілокупний і самодостатній час. І власне в середині цієї історії, більше того – історії як такої, оскільки вона жива, лише дедалі знову втілюючи, відроджуючи, відтворюючи цю мить поетичного причастя. Відірваний од історії – од людей як її джерела, сутності й мети – вірш не має сили ані бути зачатим, ані бути втіленим. Але без поезії немає історії – ані її джерела, ані початку.
Тому вірші історичні у двох сенсах: як плід соціальних обставин і як творча стихія, що долає межі історії, але заради здійснення повинна знову втілитися в історичному, відтворившись у конкретних обставинах людини. Звідси особливе ставлення віршів до часу. Вірш – це вічно теперішній, так би мовити, невиявлений теперішній час, нездатний здійснитися інакше, як стаючи певним теперішнім у певному «тут і зараз». Вірш – взірець архетипічного часу, а отже, часу, втіленого в неповторному досвіді народу, групи, гуртка. Саме це здатність утілюватися в людських обставинах робить його витоком, джерелом: вірш поїть молодильною водою нескінченної миті, яка є і найвіддаленіше минуле, і найбезпосередніше майбутнє. Але звідси й внутрішній конфлікт, драма історичності вірша як творчої стихії. Особливими, не схожими на інші роботи людських рук робить вірші здатність перетворювати час без зведення його до абстракції. Але це саме змушує їх заради повноти здійснення дедалі знову повертатися в потік часу.
Для зовнішнього погляду немає жодної тріщини у взаєминах поезії з історією: вірші – діти соціуму. Навіть коли поезія, як нині, посварена з суспільством і вигнана за його межі, вірші не поривають з історією. Історичним свідченням залишається їхня неприкаяність. У розколотому суспільстві й не може бути іншої поезії, ніж наша. З другого боку, держава і Церкви віками вербували собі на службу голос поета. Найчастіше – навіть не вдаючись до насильства. Поети ототожнювали себе з певним суспільством, без вагань освячуючи словом дії, навички й інституції доби. Сан-Хуан де ла Крус, безсумнівно, гадав, що служить – і справді служив – вірі своїми віршами, але хіба можна звести невичерпне диво його лірики до тих віроповчальних пояснень, які він дає в коментарях? Басьо не написав би ані рядка, якби не жив у Японії XVII сторіччя, але чи обов’язково вірити в рецепти дзен-буддистського осяяння, аби загубитися в завмерлому на віки бутоні трьох рядків його хайку? Двозначність віршів пов’язана не з історією, якщо розуміти її як єдину і цілісну реальність, яка охоплює все створене; вона – у двоїстій природі поезії. Тут конфлікт не в історії, а всередині самого вірша: за ним – двоплановість творчої стихії, яка прагне і перетворити історичний час на архетипічний, і втілити цей архетип у заданих історичних обставинах.
У цій двоїстості – достеменна і парадоксальна сутність поезії. Спосіб її існування в історії внутрішньо драматичний. Це завжди ствердження заперечуваного – мінливості й неповторності часу.
Поезія – не почуття, а мова. Або ліпше сказати: мова визначає почуття в поезії. Але будь-яка мова – це мова про щось. Поетична – не виняток. Поет говорить про себе і свій світ, навіть говорячи про чужий: нічні образи створено з уламків денних образів, перетворених за їхніми законами. Поет не пориває з історією, навіть спростовуючи або цураючись її. Найбільш заповітний, найбільш особистісний досвід перетворюється на загальновизнане, історичне слово. У той самий час – і тими самими словами – поет говорить інше. Відкриває людині людину. У цьому одкровенні – останній сенс усіляких віршів; про нього рідко говорять напряму, але саме ним жива поетична мова. Образи й ритми так чи інакше втілюють це одкровення, усе вкупі відсилаючи вже не до того, про що прямо говорять слова, а до того, що перед будь-якими словами саме слугує опорою всілякому слову в поезії, – до останнього призначення людини, цієї сили, яка дедалі знову штовхає її вперед, до ще не бачених земель, які, варто їх торкнутися, відразу перетворюються на порох, аби відродитися, згинути й безконечно відроджуватися знову. Але одкровення поета завжди втілене у віршах, у їх кожному точному і єдиному слові. Інакше поетичне причастя неможливе: аби слова говорили про «інше», утілене в усьому вірші, вони мусять говорити про дане.
Внутрішня роздвоєність вірша – його природна властивість, а не просто розлом. Вірші стають цілим тільки при повному злитті протилежностей. Не два різні світи борються в них – вони перебувають у боротьбі з собою. Цим і живі. Але звідси ж, від неперервної внутрішньої ворожнечі, яка зовні має вигляд найвищої єдності, суцільного і відшліфованого моноліту, випливає так звана суспільна ненадійність поезії. Складаючи свою жертву на спільний вівтар і всім серцем поділяючи вірування доби, поет усе-таки залишається осторонь, вічний розкольник, чия вроджена доля – говорити не те, говорячи буквально те саме, що й будь-хто навкруги. За недовірою поетові держави й Церкви стоїть не лише їхня природна жага єдиновладдя. Підозріла сама сутність поетичної мови. І навіть не те, що поет каже прямо, а те, що має на увазі сама мова, її гранична і неусувна двоїстість, яка завжди надає поетовим словам смаку свободи. Постійні докори поетам – безтурботним, розсіяним, відсутнім, не від цього світу – пов’язані саме з цією обставиною. Поетичне слово справді не належить цьому світові до кінця: воно завжди виводить його за межі, до інших земель, інших небес, іншої правди. Поезія спростовує закон історичного тяжіння, ніколи цілковито не належачи історії. Жоден образ не зводиться до раз і назавжди визначеного сенсу. Він може означати абсолютно протилежне. Або і це й інше. Чи ще більше: це означатиме інше.
Але ж двоїсте не лише поетичне слово, але й сама природа людини – істоти тимчасової й заразом завжди скерованої до абсолюту. Цей-бо конфлікт породжує історію. Людина не вичерпується вбогою послідовністю годин, простим відбуванням життєвого терміну. Якби ми звели сутність історії лише до заміщення однієї миті, однієї людини, однієї культури будь-якими іншими, то світ би перетворився на одноманітну масу, а історія злилася б із природою. Справді, при всіх тонких відмінностях сосна дорівнює сосні, а собака – собаці. В історії все навпаки: скільки б не мали вони спільного, один історичний момент не дорівнює іншому моментові. І сама людина робить мить миттю, а час часом, зливаючись із ними й перетворюючи кожну мить на єдину і неперевершену. Матерія історії – учинок, героїчний крок, сплав особливих митей, оскільки людина створює з кожного світу самодостатню сутність, відокремлюючи цим учорашній день од сьогоднішнього. Кожної миті людина хоче втілитися цілковито, будь-яка її мить – рукотворний пам’ятник мимолітній вічності. Подолати тимчасовість свого існування людина може тільки в один спосіб – по тім’я зайшовши у стихію часу. Звитяга над часом – у злитті з ним. Не досягаючи вічності, людина творить єдину і неповторну мить, започатковуючи цим історію. Доля змушує людину бути іншою, і лише так вона може справді стати собою, неначе міфічний грифон із ХХХІ пісні «Чистилища», який «стояв без зміни, // Але у відбитті щораз мінявся» [1].
У досвіді поезії людині відкривається її доля, завдання безнастанного долання себе, без чого не здійснити призначеної їй свободи. Свобода становить внутрішній потяг усього живого, постійний вихід за власні межі, і це завжди потяг до чогось – скерованість до тої чи тої цінності, того чи того досвіду. Така й поезія, утілений час. Її відмітна риса – мова, а будь-яка мова – це мова про щось. Про що? По-перше, про те, що належить історії й підвладне датуванню, що й має на увазі поет, говорячи про кохання до Ґалатеї, облогу Трої, смерть Гамлета, смак вина в сутінках або відтінок хмари над морем. Поет завжди освячує історичний досвід – особистий, суспільний, той і той заразом. Але, ведучи мову про миті, почуття, події й героїв, поет також говорить про інше – про творене в цю секунду, про те, що відбувається з нами й у нас. Говорить про самі вірші, акт їх побудови, отримання імені. Більше того, ми маємо відтворити, відновити його вірш, знову назвавши те, що назвав він, і тим самим збагнувши самих себе. Найменше маю на увазі те, буцімто поет створює вірші з віршів або, говорячи про щось, раптово повертає на балаканину про власну мову. Ні, відтворюючи його слова, ми ще раз відновлюємо те, що з ним сталося, і цим здійснюємо свободу – свою автентичну долю. Ми теж зливаємося з миттю, аби подолати її вже відмінними, теж робимося іншими, аби стати собою. Читач відтворює закарбований досвід. Звісно, не буквально, але в цьому й цінність. Можливо, читач не до кінця зрозуміє написане: вірші можуть бути створені багато років або сторіч тому, а розмовна мова за цей час змінилася, або ж вони були складені в далеких країнах, іншою мовою. Але все це врешті не так важливо. Якщо поетичне причащання справді відбудеться, якщо, хочу сказати, прочитані вірші не перестали бути одкровенням, а читач не втратив здатності входити в їхнє магнітне поле, акт відновлення не може не здійснитися. І як при всілякому відтворенні, вірші читача не будуть просто уламком із того, що написав поет. Не дублюючи сказаного про предмет, вони повторюють сам акт творчості. Читач відтворює мить, яку пережив поет, і цим ізнову створює себе.
Вірш ніколи не закінчений, його обов’язково повинен доповнити, пережити кожен новий читач. Новизна великих поетів минулого – у їхньому вмінні стати іншими, не поступаючись собою. Про що б не говорив поет (про троянду, смерть, захід сонця, облогу фортеці, про стяги), усе повертається до читача головним, найбільш прихованою підвалиною поезії й коренем поетичного слова – одкровенням нашої долі, прийняттям її на себе. Це одкровення – не у знанні й не у знаннях, тут корисніша філософія. А перед нами повернення до сутності, яку відкриває в нас поет. Поезія не судить, залишаючись незбагненною і самодостатньою, тому й не переходить в абстракцію. Вона не збоку пояснює нам нашу долю, але дає пережити досвід, у якому та самá проявляється або виказується. Поетичне висловлювання завжди конкретне. І досвід, який дарує поезія авторові або читачу, не навчає свободи й не повідомляє про неї: це сама свобода, що відкривається заради того, аби ми досягли мети й здійснилися на мить. Нескінченне розмаїття віршів за всю історію людства пов’язане власне з конкретністю кожного поетичного досвіду. Він – завжди досвід наявного. Але при всьому розмаїтті перед нами єдність, оскільки в будь-якій даності відкривається наша людська доля. Доля – не зливатися з жодним утіленням та існувати лише через перевтілення в інакше…

[1] Переклад Максима Стріхи.