Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Октавіо Пас. У кількох словах
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Октавіо Пас. У кількох словах
Переклав Василь Білоцерківський
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
