Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Октавіо Пас. У кількох словах
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Октавіо Пас. У кількох словах
Переклав Василь Білоцерківський
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
