ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Октавіо Пас. У кількох словах
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Октавіо Пас. У кількох словах
Переклав Василь Білоцерківський
Віршів не можна пояснити – лише зрозуміти.
Вірші – це ритм, який став словом, а не просто, як у пісеньці, покладені на ритм слова чи словесний ритм будь-якого вислову, включно з прозою.
Ритм живе відмінністю і подібністю: цей звук не той, але мовби такий самий.
Ритм – уже метафора, решта йде за нею. Скажу інакше: зміна – це повторення, а час – позачасовість.
У ліриці, в епосі або у драмі поезія – завжди послідовність і повторення, мить і обряд. Гепенінг – теж поезія (вистава) і обряд (свято). Але в ньому немає одного і головного – ритму, перевтіленої миті. Ми дедалі знову повторюємо п’ятистопні рядки Ґонґори й фінальні односкладовики з «Альтасара» Уйдобро; дедалі знову Сванн слухає сонату Вентея, Аґамемнон приносить у жертву Іфіґенію, Сехисмундо розуміє, що пробудження – теж сон. Гепенінг є одноразовим.
Своєю чергою, будь-яка мить розчиняється в безликій послідовності митей. Ми зберігаємо її, перетворюючи на ритм. Гепенінг трохи відкриває іншу можливість – неповторної миті. Тому вона остання, а сам гепенінг – алегорія смерті.
Римський цирк – знамення і спростування гепенінгу. Знамення – оскільки за законами справжнього гепенінгу тут дійові особи приречені на смерть, а спростування – тому, що представити дійсно останню мить можна лише ціною загибелі всього людського роду. Єдина справді неповторна мить – кінець світу.
Поміж римським цирком і сучасним гепенінгом я би поставив бій биків. Ризик – і стиль.
Поема з одного складу може бути не простішою від «Божественної комедії» або «Втраченого раю». Сутра «Сатасагашріка» викладає вчення у ста тисячах строф; «Ексаксарі» – у єдиному звуку «а». У ньому вся мова зі своїми смислами й заразом – останнє знищення смислу і мови, і світу.
Зрозуміти вірш означає передусім почути його.
Слова входять через слух, змінюються перед очима, тануть при вдивлянні. Будь-яке прочитання віршів закінчується тишею.
Читати вірші означає слухати очима, слухати – читати слухом.
У Сполучених Штатах стало модним виконувати свої вірші перед публікою. Мало вдала затія – настільки ми розгубили мистецтво слухати вірші; окрім того, нинішні поети – майстри письмової мови й тому погані виконавці власних почуттів. І все-таки майбутнє – за усною поезією. Співпраця говорячих і мислячих машин із публікою, яка складається з поетів, стане мистецтвом слухати й сполучати вислови. А хіба не йому віддаються щоразу, коли читають книжку віршів?
Читаючи або слухаючи вірші, не послуговуються нюхом, смаком чи дотиком. Усі ці почуття пробуджують мислені образи. А щоби пережити вірш, його потрібно зрозуміти, але щоби зрозуміти – треба почути, побачити, охопити зором, себто перетворити на відзвук, привид, ніщо. Розуміння – це зусилля чистого духу.
Художник Марсель Дюшан казав: якщо тримірний предмет кидає двомірну тінь, пошукаймо чотиримірний, чия тінь – ми самі. А я шукаю одномірного предмета, який зовсім не кидає тіні.
Кожен читач – той самий поет, кожен вірш – будь-що інше.
Ані хвилини не стоячи на місці, поезія нікуди не поспішає.
У розмові кожна фраза випереджає наступну: цей ланцюг має початок і кінець. У віршах перша фраза містить останню, як остання – першу. Поезія – єдиний спосіб протистояти лінійному часові, так званому поступу.
Мораль письменника не в темах і не в думках, а в поводженні сам на сам із мовою.
Техніка в поезії – це мораль, оскільки вона – не маніпуляція, а пристрасть і аскеза.
Віршомаз говорить про себе і, зазвичай, від особи інших. Поет, звертаючись до себе, говорить з іншими.
Протилежність «замкненого» і «відкритого» відносна в мистецтві. Герметичні вірші теж потребують вторгнення читача, інакше хто їх розгадає? А «відкриті» неможливі без якоїсь, хай мінімальної, структури – відправної точки або, як висловлюються буддисти, «опори» для думки. У першому випадку вірші відкриваються читачеві, у другому – читач їх допроваджує і замикає.
Чиста сторінка або сторінка з самими розділовими знаками – це клітка без пташки. У достеменно відкритому творі дверцята замкнені: розчинивши їх, читач випускає на волю птаха вірша.
Відкриваючи вірші в пошуках цього, виявляємо те – і завжди інше.
Вірші відкриті або закриті, вони завжди передбачають вихід зі сцени поета, який написав їх, і народження поета, який їх читає.
Поезія – це споконвічна боротьба з запрограмованим смислом. Вона має дві крайнощі: або вірш усотує всі можливі смисли й стає знаком чого завгодно, або він узагалі заперечує те, що мова має будь-який смисл. У наш час першим шляхом пішов Малларме, другий обрали дадаїсти. Мова по той бік мови – або руйнування мови її власними засобами.
Дадаїсти зазнали краху, бачачи звитягу поета в руйнуванні мови. Сюрреалізм, навпаки, утвердив верховенство мови над поетом. А сьогодні молоді поети прагнуть знищити відмінність між творцем і читачем, знайшовши точку зустрічі мовця зі слухачем. Саме ця точка становить центр мови – не діалогу між «я» і «ти», не «я», помноженого на два, але багатоголосого монологу, вихідної неузгодженості, іншої згоди. Здійснюється пророцтво Лотреамона: поезія буде справою всіх.
З розкладом середньовічного католицизму мистецтво відокремилося од суспільства. Невдовзі воно стало індивідуальною релігією, замкненим культом у межах тої чи тої секти. Народилося поняття «твір мистецтва», а з ним – ідея «естетичного споглядання»: Кант і так далі. Доба, яка сьогодні народжується, рано чи пізно скінчить із так званими творами й розчинить споглядання в дії. Не нове мистецтво, а нова обрядовість, свято – винайдення взірця пристрасті, який стане початком нового впорядкування часу, простору і мови.
Виконати заповіт Ніцше, довести його заперечення до кінця. Там нас очікує споглядання – розутілення мови, повна прозорість.
Що пропонує буддизм? Кінець зв’язків, знищення діалектики – тишу, в якій не розкладання, а розв’язання мови.
Вірш повинен провокувати читача, змушуючи його вслухатися – і чутися.
Вірші народжуються з розпачу перед безсиллям слова, аби врешті схилитися перед усесиллям тиші.
Не уявляю собі поета, який у своєму житті не зазнав спокуси знищити мову і створити іншу, не відчув чарівної влади безглуздя і ще більш моторошного могуття несказаного глузду.
Вірші пробиваються з розколини між воланням і німотою, смислом усіх смислів і втратою всілякої осмисленості. Про що говорить оця ниточка слів, які ллються? Про те, що вона не сказала нічого, чого не сказали до неї німота і волання. І відразу звук і тиша уриваються. Тендітна звитяга під загрозою марних, незначущих слів і тиші, яка означає порожнечу.
Вірити в безсмертя віршів – те саме, що вірити в безсмертя мови. Змирімося з очевидним: будь-яка мова рано чи пізно втрачає значення. Але, можливо, це втрата – знак якогось нового значення? Змирімося з очевидним…
Звитяга слова: вірш нагадує оголені жіночі постаті, що символізує в німецькому живописі звитягу смерті. Живі й величні пам’ятники розпаду тіла.
Поезія і математика – два полюси мови. За їх межами – порожнеча, царина несказаного. Поміж ними – розлога, але строго окреслена царина мовлення.
Закоханий у тишу поет має лише один порятунок – мовити.
Слово спирається на тишу, яка передує мовленню, – це знамення мови. Тиша, яка йде за мовленням, спочиває в лоні слова, – і це тиша тайнопису. Вірш – місток поміж одною і другою тишею, між потягом до мовлення і тишею, якою живі і потяг, і мовлення.
По той бік новацій і переспівів.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію