Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Пабло Неруда. Чотири есеї
Довгими годинами дня або ночі корисно дивитися на речі у спочинку – на колеса, які протягли кам’яними дорогами купи плодів або каміння, на мішки з вугіллям, на діжки, кошики, держаки рубанків. Їх чіпали люди, а самі вони торкалися землі, і, дивлячись на них, змучений лірик отримує потрібний урок. Потерті, подряпані, попсовані руками, ці зворушливі, а то й сумні речі вчать нас шанобливо ставитися до світу, який він є.
У них видно нечистоту людини – тіснота, робота, зношеність, сліди стоп і пальців. Людський дух просотав їх наскрізь і щільно оповив.
Нехай наші вірші, потерті робочою рукою, теж пропахнуть потом і димом, сечею і лілеєю, неначе обкатано їх у сотнях законних і незаконних ремесел.
Вірші, нечисті, як одяг, як тіло, вірші в масних плямах і ганебних патьоках, у зморшках, у знахідках, у снах, у безсоннях і клопотах, у словах любові й злоби, у сварках і примиреннях, загадках, політичних поглядах, відмовах і податках.
Підкоряючись священному заповітові хвали, і наказам п’яти почуттів, і жаданню правди, і жаданню тіла, і океанському прибоєві, нічого не виключаючи й нічого не приймаючи за своєю волею, ми вдираємося в запалі кохання в саму глибину речей, і так народяться вірші в голубиних слідах пальців, покусані, підмерзлі, інколи попсовані потом або довгим уживанням, вони врешті досягли ніжної гладкості робочого приладдя, твердої ніжності дошок, обструганих гордим рубанком. Квітка, вода, зерно так само ніжні, і жорсткі, і прекрасні на дотик.
І не забудемо суму, банального і чуттєвого смутку – чудного, нечистого плоду забутого стану, породженого дешевим і полум’яним чтивом. Без місячного світла, лебедя, заходу сонця – вірші не створити. Хто боїться несмаку, отримує холод.
Теми
Невблаганно велетенська статуя тягне залізні пальці до стежки ночі. Дикі пісні, діти серця, поспішають у її владу. У нічній синяві небес виблискує Полярна зоря, біліє левкой планет, пролітають тіні.
І простір підступає до нас у своїй стривоженій величі, незнаний жалюгідним синам розсудливості й міри. Коли блискучий хвіст велетенського світляка розсипається полум’яним попелом, відходять до сну люди земних знань – поважні географи, службовці й адвокати.
Лише мисливець у хащах лісу, причавлений металом небес і обсипаний несамовитими зірками, урочисто піднімає руку в шкіряній рукавиці та вдаряє нею в груди – туди, де серце.
Де серце, там і ми. Тільки звідти, зачувши стукіт, виходить пісня, керована чорною ніччю й осінньою порожнечею.
Як лава, як пітьма, як тваринний дрож, як плутане калатання дзвонів, поезія живиться страхом, скорботою, сердечним болем. А там, у морі, завжди знайдеться декорація – ліс або небо, які навіюють забуття і спокій. Поет творить один, його рука тремтить, він убраний у жалобу.
Поведінка і поезія
Коли час добиває нас влучними блискавками буднів і ми дедалі менше маємо розумних дій, сліпої віри, а натхнення веселковим плювком падає на землю, тоді починаємо міркувати про те, чи не стати нам гіршими.
Минає час, і сумно бачимо, як люди зубами, пазурами, корисливістю чіпляються за життя. бачимо, як у дім поезії впиваються зуби, і пазурі, і хиже гілля злоби.
Під гнітом років, або просто через лінощі, бідніє серце поета чи богемне кокетування його опановує, і світові постає не чиста і гірка пісня, що виникла раніше з бурхливих морських глибин, а жалюгідна тварина, яка вартує жалюгідний скарб своєї зверхності.
Час легкий, як попіл чи повітря, і швидкий, як вода. Камінь, поточений мулом чи скорботою, розквітає гуркотанням моря, а маленька троянда йде в ніжну могилу пелюсток. Час змиває й подовжує, лікує, розкриває.
То що залишиться від нашої гнилизни, від дрібних неправд, від брудного холоду чвари? Нічого. У домі поезії залишається тільки те, що написано кров’ю, і всотується прямо в кров.
Ґуставо-Адольфо Беккер
(1836–1936)
…там падають краплі
з вічним звучанням…
Вогненні пальці жимолості кидають у сутінь жмені вологого диму, мокрого снігу, квітів, просотаних дощем.
О прекрасний голосе, ніжне поранене серце!
Які сплітаєш сіті? Які чорні голуби вилітають з твого волосся? Які бджоли в крапельках роси кишать в глибинах твого тіла?
О янголе осяйний, попільний віночку асфоделя!
Збліднули старі штори, змовкло в пітьмі довгих годин бідне серце арфи. Муки кохання впиваються в душу пазурами злоби й гніву. Але сльози не висохли. Під іменами речей. Під буденними справами струменіє річка солоної крові.
О скорботні шати, духмяний дзвоне!
А там, серед звичайних предметів, стоїть твій пам’ятник, обмитий потоками дощів і сліз, твій пам’ятник-привид, чиї очі видзьобали морські птахи, твій пам’ятник, кущ обпаленого блискавкою жасмину.
О сумовите сонце! О велителю дощу!
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Чотири есеї
Переклав Василь Білоцерківський
Про нечисту поезію
Довгими годинами дня або ночі корисно дивитися на речі у спочинку – на колеса, які протягли кам’яними дорогами купи плодів або каміння, на мішки з вугіллям, на діжки, кошики, держаки рубанків. Їх чіпали люди, а самі вони торкалися землі, і, дивлячись на них, змучений лірик отримує потрібний урок. Потерті, подряпані, попсовані руками, ці зворушливі, а то й сумні речі вчать нас шанобливо ставитися до світу, який він є.
У них видно нечистоту людини – тіснота, робота, зношеність, сліди стоп і пальців. Людський дух просотав їх наскрізь і щільно оповив.
Нехай наші вірші, потерті робочою рукою, теж пропахнуть потом і димом, сечею і лілеєю, неначе обкатано їх у сотнях законних і незаконних ремесел.
Вірші, нечисті, як одяг, як тіло, вірші в масних плямах і ганебних патьоках, у зморшках, у знахідках, у снах, у безсоннях і клопотах, у словах любові й злоби, у сварках і примиреннях, загадках, політичних поглядах, відмовах і податках.
Підкоряючись священному заповітові хвали, і наказам п’яти почуттів, і жаданню правди, і жаданню тіла, і океанському прибоєві, нічого не виключаючи й нічого не приймаючи за своєю волею, ми вдираємося в запалі кохання в саму глибину речей, і так народяться вірші в голубиних слідах пальців, покусані, підмерзлі, інколи попсовані потом або довгим уживанням, вони врешті досягли ніжної гладкості робочого приладдя, твердої ніжності дошок, обструганих гордим рубанком. Квітка, вода, зерно так само ніжні, і жорсткі, і прекрасні на дотик.
І не забудемо суму, банального і чуттєвого смутку – чудного, нечистого плоду забутого стану, породженого дешевим і полум’яним чтивом. Без місячного світла, лебедя, заходу сонця – вірші не створити. Хто боїться несмаку, отримує холод.
Теми
Невблаганно велетенська статуя тягне залізні пальці до стежки ночі. Дикі пісні, діти серця, поспішають у її владу. У нічній синяві небес виблискує Полярна зоря, біліє левкой планет, пролітають тіні.
І простір підступає до нас у своїй стривоженій величі, незнаний жалюгідним синам розсудливості й міри. Коли блискучий хвіст велетенського світляка розсипається полум’яним попелом, відходять до сну люди земних знань – поважні географи, службовці й адвокати.
Лише мисливець у хащах лісу, причавлений металом небес і обсипаний несамовитими зірками, урочисто піднімає руку в шкіряній рукавиці та вдаряє нею в груди – туди, де серце.
Де серце, там і ми. Тільки звідти, зачувши стукіт, виходить пісня, керована чорною ніччю й осінньою порожнечею.
Як лава, як пітьма, як тваринний дрож, як плутане калатання дзвонів, поезія живиться страхом, скорботою, сердечним болем. А там, у морі, завжди знайдеться декорація – ліс або небо, які навіюють забуття і спокій. Поет творить один, його рука тремтить, він убраний у жалобу.
Поведінка і поезія
Коли час добиває нас влучними блискавками буднів і ми дедалі менше маємо розумних дій, сліпої віри, а натхнення веселковим плювком падає на землю, тоді починаємо міркувати про те, чи не стати нам гіршими.
Минає час, і сумно бачимо, як люди зубами, пазурами, корисливістю чіпляються за життя. бачимо, як у дім поезії впиваються зуби, і пазурі, і хиже гілля злоби.
Під гнітом років, або просто через лінощі, бідніє серце поета чи богемне кокетування його опановує, і світові постає не чиста і гірка пісня, що виникла раніше з бурхливих морських глибин, а жалюгідна тварина, яка вартує жалюгідний скарб своєї зверхності.
Час легкий, як попіл чи повітря, і швидкий, як вода. Камінь, поточений мулом чи скорботою, розквітає гуркотанням моря, а маленька троянда йде в ніжну могилу пелюсток. Час змиває й подовжує, лікує, розкриває.
То що залишиться від нашої гнилизни, від дрібних неправд, від брудного холоду чвари? Нічого. У домі поезії залишається тільки те, що написано кров’ю, і всотується прямо в кров.
Ґуставо-Адольфо Беккер
(1836–1936)
…там падають краплі
з вічним звучанням…
Вогненні пальці жимолості кидають у сутінь жмені вологого диму, мокрого снігу, квітів, просотаних дощем.
О прекрасний голосе, ніжне поранене серце!
Які сплітаєш сіті? Які чорні голуби вилітають з твого волосся? Які бджоли в крапельках роси кишать в глибинах твого тіла?
О янголе осяйний, попільний віночку асфоделя!
Збліднули старі штори, змовкло в пітьмі довгих годин бідне серце арфи. Муки кохання впиваються в душу пазурами злоби й гніву. Але сльози не висохли. Під іменами речей. Під буденними справами струменіє річка солоної крові.
О скорботні шати, духмяний дзвоне!
А там, серед звичайних предметів, стоїть твій пам’ятник, обмитий потоками дощів і сліз, твій пам’ятник-привид, чиї очі видзьобали морські птахи, твій пам’ятник, кущ обпаленого блискавкою жасмину.
О сумовите сонце! О велителю дощу!
Ці есеї Неруда вперше опублікував у часописі «Caballo verde para la poesía» («Зелений кінь для поезії»), який видавав у Мадриді в 1935–1936 рр. вкупі з Мануелем Альтолаґірре.
Есей «Про нечисту поезію» скерований у полемічному плані проти шанувальників «чистої поезії», які виступали за відірваність поетичної творчості од буденного, реального життя.
«Ґуставо-Адольфо Беккер», як видно з дат у заголовку, написано до сторіччя народин провідного іспанського романтичного поета.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пабло Неруда. Континент надії"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Вступ до поетики Анхеля Кручаґи [1] "
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Вступ до поетики Анхеля Кручаґи [1] "
Про публікацію
