Переклав Василь Білоцерківський

Про нечисту поезію

Довгими годинами дня або ночі корисно дивитися на речі у спочинку – на колеса, які протягли кам’яними дорогами купи плодів або каміння, на мішки з вугіллям, на діжки, кошики, держаки рубанків. Їх чіпали люди, а самі вони торкалися землі, і, дивлячись на них, змучений лірик отримує потрібний урок. Потерті, подряпані, попсовані руками, ці зворушливі, а то й сумні речі вчать нас шанобливо ставитися до світу, який він є.
У них видно нечистоту людини – тіснота, робота, зношеність, сліди стоп і пальців. Людський дух просотав їх наскрізь і щільно оповив.
Нехай наші вірші, потерті робочою рукою, теж пропахнуть потом і димом, сечею і лілеєю, неначе обкатано їх у сотнях законних і незаконних ремесел.
Вірші, нечисті, як одяг, як тіло, вірші в масних плямах і ганебних патьоках, у зморшках, у знахідках, у снах, у безсоннях і клопотах, у словах любові й злоби, у сварках і примиреннях, загадках, політичних поглядах, відмовах і податках.
Підкоряючись священному заповітові хвали, і наказам п’яти почуттів, і жаданню правди, і жаданню тіла, і океанському прибоєві, нічого не виключаючи й нічого не приймаючи за своєю волею, ми вдираємося в запалі кохання в саму глибину речей, і так народяться вірші в голубиних слідах пальців, покусані, підмерзлі, інколи попсовані потом або довгим уживанням, вони врешті досягли ніжної гладкості робочого приладдя, твердої ніжності дошок, обструганих гордим рубанком. Квітка, вода, зерно так само ніжні, і жорсткі, і прекрасні на дотик.
І не забудемо суму, банального і чуттєвого смутку – чудного, нечистого плоду забутого стану, породженого дешевим і полум’яним чтивом. Без місячного світла, лебедя, заходу сонця – вірші не створити. Хто боїться несмаку, отримує холод.



Теми

Невблаганно велетенська статуя тягне залізні пальці до стежки ночі. Дикі пісні, діти серця, поспішають у її владу. У нічній синяві небес виблискує Полярна зоря, біліє левкой планет, пролітають тіні.
І простір підступає до нас у своїй стривоженій величі, незнаний жалюгідним синам розсудливості й міри. Коли блискучий хвіст велетенського світляка розсипається полум’яним попелом, відходять до сну люди земних знань – поважні географи, службовці й адвокати.
Лише мисливець у хащах лісу, причавлений металом небес і обсипаний несамовитими зірками, урочисто піднімає руку в шкіряній рукавиці та вдаряє нею в груди – туди, де серце.
Де серце, там і ми. Тільки звідти, зачувши стукіт, виходить пісня, керована чорною ніччю й осінньою порожнечею.
Як лава, як пітьма, як тваринний дрож, як плутане калатання дзвонів, поезія живиться страхом, скорботою, сердечним болем. А там, у морі, завжди знайдеться декорація – ліс або небо, які навіюють забуття і спокій. Поет творить один, його рука тремтить, він убраний у жалобу.



Поведінка і поезія

Коли час добиває нас влучними блискавками буднів і ми дедалі менше маємо розумних дій, сліпої віри, а натхнення веселковим плювком падає на землю, тоді починаємо міркувати про те, чи не стати нам гіршими.
Минає час, і сумно бачимо, як люди зубами, пазурами, корисливістю чіпляються за життя. бачимо, як у дім поезії впиваються зуби, і пазурі, і хиже гілля злоби.
Під гнітом років, або просто через лінощі, бідніє серце поета чи богемне кокетування його опановує, і світові постає не чиста і гірка пісня, що виникла раніше з бурхливих морських глибин, а жалюгідна тварина, яка вартує жалюгідний скарб своєї зверхності.
Час легкий, як попіл чи повітря, і швидкий, як вода. Камінь, поточений мулом чи скорботою, розквітає гуркотанням моря, а маленька троянда йде в ніжну могилу пелюсток. Час змиває й подовжує, лікує, розкриває.
То що залишиться від нашої гнилизни, від дрібних неправд, від брудного холоду чвари? Нічого. У домі поезії залишається тільки те, що написано кров’ю, і всотується прямо в кров.



Ґуставо-Адольфо Беккер
(1836–1936)

…там падають краплі
з вічним звучанням…

Вогненні пальці жимолості кидають у сутінь жмені вологого диму, мокрого снігу, квітів, просотаних дощем.
О прекрасний голосе, ніжне поранене серце!
Які сплітаєш сіті? Які чорні голуби вилітають з твого волосся? Які бджоли в крапельках роси кишать в глибинах твого тіла?
О янголе осяйний, попільний віночку асфоделя!
Збліднули старі штори, змовкло в пітьмі довгих годин бідне серце арфи. Муки кохання впиваються в душу пазурами злоби й гніву. Але сльози не висохли. Під іменами речей. Під буденними справами струменіє річка солоної крові.
О скорботні шати, духмяний дзвоне!
А там, серед звичайних предметів, стоїть твій пам’ятник, обмитий потоками дощів і сліз, твій пам’ятник-привид, чиї очі видзьобали морські птахи, твій пам’ятник, кущ обпаленого блискавкою жасмину.
О сумовите сонце! О велителю дощу!

Ці есеї Неруда вперше опублікував у часописі «Caballo verde para la poesía» («Зелений кінь для поезії»), який видавав у Мадриді в 1935–1936 рр. вкупі з Мануелем Альтолаґірре.
Есей «Про нечисту поезію» скерований у полемічному плані проти шанувальників «чистої поезії», які виступали за відірваність поетичної творчості од буденного, реального життя.
«Ґуставо-Адольфо Беккер», як видно з дат у заголовку, написано до сторіччя народин провідного іспанського романтичного поета.