Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Пабло Неруда. Чотири есеї
Довгими годинами дня або ночі корисно дивитися на речі у спочинку – на колеса, які протягли кам’яними дорогами купи плодів або каміння, на мішки з вугіллям, на діжки, кошики, держаки рубанків. Їх чіпали люди, а самі вони торкалися землі, і, дивлячись на них, змучений лірик отримує потрібний урок. Потерті, подряпані, попсовані руками, ці зворушливі, а то й сумні речі вчать нас шанобливо ставитися до світу, який він є.
У них видно нечистоту людини – тіснота, робота, зношеність, сліди стоп і пальців. Людський дух просотав їх наскрізь і щільно оповив.
Нехай наші вірші, потерті робочою рукою, теж пропахнуть потом і димом, сечею і лілеєю, неначе обкатано їх у сотнях законних і незаконних ремесел.
Вірші, нечисті, як одяг, як тіло, вірші в масних плямах і ганебних патьоках, у зморшках, у знахідках, у снах, у безсоннях і клопотах, у словах любові й злоби, у сварках і примиреннях, загадках, політичних поглядах, відмовах і податках.
Підкоряючись священному заповітові хвали, і наказам п’яти почуттів, і жаданню правди, і жаданню тіла, і океанському прибоєві, нічого не виключаючи й нічого не приймаючи за своєю волею, ми вдираємося в запалі кохання в саму глибину речей, і так народяться вірші в голубиних слідах пальців, покусані, підмерзлі, інколи попсовані потом або довгим уживанням, вони врешті досягли ніжної гладкості робочого приладдя, твердої ніжності дошок, обструганих гордим рубанком. Квітка, вода, зерно так само ніжні, і жорсткі, і прекрасні на дотик.
І не забудемо суму, банального і чуттєвого смутку – чудного, нечистого плоду забутого стану, породженого дешевим і полум’яним чтивом. Без місячного світла, лебедя, заходу сонця – вірші не створити. Хто боїться несмаку, отримує холод.
Теми
Невблаганно велетенська статуя тягне залізні пальці до стежки ночі. Дикі пісні, діти серця, поспішають у її владу. У нічній синяві небес виблискує Полярна зоря, біліє левкой планет, пролітають тіні.
І простір підступає до нас у своїй стривоженій величі, незнаний жалюгідним синам розсудливості й міри. Коли блискучий хвіст велетенського світляка розсипається полум’яним попелом, відходять до сну люди земних знань – поважні географи, службовці й адвокати.
Лише мисливець у хащах лісу, причавлений металом небес і обсипаний несамовитими зірками, урочисто піднімає руку в шкіряній рукавиці та вдаряє нею в груди – туди, де серце.
Де серце, там і ми. Тільки звідти, зачувши стукіт, виходить пісня, керована чорною ніччю й осінньою порожнечею.
Як лава, як пітьма, як тваринний дрож, як плутане калатання дзвонів, поезія живиться страхом, скорботою, сердечним болем. А там, у морі, завжди знайдеться декорація – ліс або небо, які навіюють забуття і спокій. Поет творить один, його рука тремтить, він убраний у жалобу.
Поведінка і поезія
Коли час добиває нас влучними блискавками буднів і ми дедалі менше маємо розумних дій, сліпої віри, а натхнення веселковим плювком падає на землю, тоді починаємо міркувати про те, чи не стати нам гіршими.
Минає час, і сумно бачимо, як люди зубами, пазурами, корисливістю чіпляються за життя. бачимо, як у дім поезії впиваються зуби, і пазурі, і хиже гілля злоби.
Під гнітом років, або просто через лінощі, бідніє серце поета чи богемне кокетування його опановує, і світові постає не чиста і гірка пісня, що виникла раніше з бурхливих морських глибин, а жалюгідна тварина, яка вартує жалюгідний скарб своєї зверхності.
Час легкий, як попіл чи повітря, і швидкий, як вода. Камінь, поточений мулом чи скорботою, розквітає гуркотанням моря, а маленька троянда йде в ніжну могилу пелюсток. Час змиває й подовжує, лікує, розкриває.
То що залишиться від нашої гнилизни, від дрібних неправд, від брудного холоду чвари? Нічого. У домі поезії залишається тільки те, що написано кров’ю, і всотується прямо в кров.
Ґуставо-Адольфо Беккер
(1836–1936)
…там падають краплі
з вічним звучанням…
Вогненні пальці жимолості кидають у сутінь жмені вологого диму, мокрого снігу, квітів, просотаних дощем.
О прекрасний голосе, ніжне поранене серце!
Які сплітаєш сіті? Які чорні голуби вилітають з твого волосся? Які бджоли в крапельках роси кишать в глибинах твого тіла?
О янголе осяйний, попільний віночку асфоделя!
Збліднули старі штори, змовкло в пітьмі довгих годин бідне серце арфи. Муки кохання впиваються в душу пазурами злоби й гніву. Але сльози не висохли. Під іменами речей. Під буденними справами струменіє річка солоної крові.
О скорботні шати, духмяний дзвоне!
А там, серед звичайних предметів, стоїть твій пам’ятник, обмитий потоками дощів і сліз, твій пам’ятник-привид, чиї очі видзьобали морські птахи, твій пам’ятник, кущ обпаленого блискавкою жасмину.
О сумовите сонце! О велителю дощу!
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Чотири есеї
Переклав Василь Білоцерківський
Про нечисту поезію
Довгими годинами дня або ночі корисно дивитися на речі у спочинку – на колеса, які протягли кам’яними дорогами купи плодів або каміння, на мішки з вугіллям, на діжки, кошики, держаки рубанків. Їх чіпали люди, а самі вони торкалися землі, і, дивлячись на них, змучений лірик отримує потрібний урок. Потерті, подряпані, попсовані руками, ці зворушливі, а то й сумні речі вчать нас шанобливо ставитися до світу, який він є.
У них видно нечистоту людини – тіснота, робота, зношеність, сліди стоп і пальців. Людський дух просотав їх наскрізь і щільно оповив.
Нехай наші вірші, потерті робочою рукою, теж пропахнуть потом і димом, сечею і лілеєю, неначе обкатано їх у сотнях законних і незаконних ремесел.
Вірші, нечисті, як одяг, як тіло, вірші в масних плямах і ганебних патьоках, у зморшках, у знахідках, у снах, у безсоннях і клопотах, у словах любові й злоби, у сварках і примиреннях, загадках, політичних поглядах, відмовах і податках.
Підкоряючись священному заповітові хвали, і наказам п’яти почуттів, і жаданню правди, і жаданню тіла, і океанському прибоєві, нічого не виключаючи й нічого не приймаючи за своєю волею, ми вдираємося в запалі кохання в саму глибину речей, і так народяться вірші в голубиних слідах пальців, покусані, підмерзлі, інколи попсовані потом або довгим уживанням, вони врешті досягли ніжної гладкості робочого приладдя, твердої ніжності дошок, обструганих гордим рубанком. Квітка, вода, зерно так само ніжні, і жорсткі, і прекрасні на дотик.
І не забудемо суму, банального і чуттєвого смутку – чудного, нечистого плоду забутого стану, породженого дешевим і полум’яним чтивом. Без місячного світла, лебедя, заходу сонця – вірші не створити. Хто боїться несмаку, отримує холод.
Теми
Невблаганно велетенська статуя тягне залізні пальці до стежки ночі. Дикі пісні, діти серця, поспішають у її владу. У нічній синяві небес виблискує Полярна зоря, біліє левкой планет, пролітають тіні.
І простір підступає до нас у своїй стривоженій величі, незнаний жалюгідним синам розсудливості й міри. Коли блискучий хвіст велетенського світляка розсипається полум’яним попелом, відходять до сну люди земних знань – поважні географи, службовці й адвокати.
Лише мисливець у хащах лісу, причавлений металом небес і обсипаний несамовитими зірками, урочисто піднімає руку в шкіряній рукавиці та вдаряє нею в груди – туди, де серце.
Де серце, там і ми. Тільки звідти, зачувши стукіт, виходить пісня, керована чорною ніччю й осінньою порожнечею.
Як лава, як пітьма, як тваринний дрож, як плутане калатання дзвонів, поезія живиться страхом, скорботою, сердечним болем. А там, у морі, завжди знайдеться декорація – ліс або небо, які навіюють забуття і спокій. Поет творить один, його рука тремтить, він убраний у жалобу.
Поведінка і поезія
Коли час добиває нас влучними блискавками буднів і ми дедалі менше маємо розумних дій, сліпої віри, а натхнення веселковим плювком падає на землю, тоді починаємо міркувати про те, чи не стати нам гіршими.
Минає час, і сумно бачимо, як люди зубами, пазурами, корисливістю чіпляються за життя. бачимо, як у дім поезії впиваються зуби, і пазурі, і хиже гілля злоби.
Під гнітом років, або просто через лінощі, бідніє серце поета чи богемне кокетування його опановує, і світові постає не чиста і гірка пісня, що виникла раніше з бурхливих морських глибин, а жалюгідна тварина, яка вартує жалюгідний скарб своєї зверхності.
Час легкий, як попіл чи повітря, і швидкий, як вода. Камінь, поточений мулом чи скорботою, розквітає гуркотанням моря, а маленька троянда йде в ніжну могилу пелюсток. Час змиває й подовжує, лікує, розкриває.
То що залишиться від нашої гнилизни, від дрібних неправд, від брудного холоду чвари? Нічого. У домі поезії залишається тільки те, що написано кров’ю, і всотується прямо в кров.
Ґуставо-Адольфо Беккер
(1836–1936)
…там падають краплі
з вічним звучанням…
Вогненні пальці жимолості кидають у сутінь жмені вологого диму, мокрого снігу, квітів, просотаних дощем.
О прекрасний голосе, ніжне поранене серце!
Які сплітаєш сіті? Які чорні голуби вилітають з твого волосся? Які бджоли в крапельках роси кишать в глибинах твого тіла?
О янголе осяйний, попільний віночку асфоделя!
Збліднули старі штори, змовкло в пітьмі довгих годин бідне серце арфи. Муки кохання впиваються в душу пазурами злоби й гніву. Але сльози не висохли. Під іменами речей. Під буденними справами струменіє річка солоної крові.
О скорботні шати, духмяний дзвоне!
А там, серед звичайних предметів, стоїть твій пам’ятник, обмитий потоками дощів і сліз, твій пам’ятник-привид, чиї очі видзьобали морські птахи, твій пам’ятник, кущ обпаленого блискавкою жасмину.
О сумовите сонце! О велителю дощу!
Ці есеї Неруда вперше опублікував у часописі «Caballo verde para la poesía» («Зелений кінь для поезії»), який видавав у Мадриді в 1935–1936 рр. вкупі з Мануелем Альтолаґірре.
Есей «Про нечисту поезію» скерований у полемічному плані проти шанувальників «чистої поезії», які виступали за відірваність поетичної творчості од буденного, реального життя.
«Ґуставо-Адольфо Беккер», як видно з дат у заголовку, написано до сторіччя народин провідного іспанського романтичного поета.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пабло Неруда. Континент надії"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Вступ до поетики Анхеля Кручаґи [1] "
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Вступ до поетики Анхеля Кручаґи [1] "
Про публікацію
