Переклав Василь Білоцерківський

Латинська Америка дуже любить слово «надія». Нам подобається, коли нас називають «континентом надії». Кандидати в депутати й президенти привласнюють титул «кандидатів надії».
Насправді ця надія перетворюється на обітниці майбутнього раю, неокреслену обіцянку платежу, який дедалі відтягується. Його відкладають на наступну виборчу кампанію, на наступний рік або вік. Коли недавно відбулася кубинська революція, мільйони латиноамериканців отямилися, наче від шоку. Вони не вірили своїм вухам. Такого не було в літописах континенту, який жив у розпачі, скерувавши думки на надію.
Зовсім несподівано Фідель Кастро, у минулому нікому не відомий кубинець, ухопив надію за волосся чи за ноги, не давши їй відлетіти, й усадовив до свого столу, інакше кажучи – до столу в домівці народів Америки [1].


Вози й грязюка

Поклавши руку на серце, можемо сказати, що відтоді ми значно просунулися на шляху втілення надії. Але наші душі неспокійні. Могутній сусід хоче розчавити Кубу вкупі з усіма надіями. Мільйони латиноамериканців щодня читають газети, щовечора слухають радіо. І полегшено зітхають. Куба тримається. Ще один день. Ще один рік. Нашій надії не відрубали голови.
У країні, де я виріс, часто йде дощ і віють вітри. У дитинстві навпроти мого будинку вулиця перетворювалася на драглисту річку. Дивитися на застряглі у грязюці вози було моєю улюбленою розвагою. Дарма воли напружували сили. Віз борсався, наче кволий корабель у морі, та колеса, зроблені з цільного шматка дерева, дедалі глибше занурювалися в чорну зимову рідоту. Аби дістатися школи – часто в подертих черевиках, – я, наче акробат, перестрибував з каменя на камінь, боячись загрузнути в грязюці, як віз.
Моє місто змінилося – принаймні настільки, що цю вулицю нині забрукували. Нею все так само тягнуться вози з пшеницею, з мішками картоплі, з вівцями. Вони застрягають уже не навпроти мого колишнього будинку, а трохи далі, на іншій вулиці, навпроти інших будинків, де, можливо, дитина, схожа на мене – хлопчика, дивиться на них з вікна, жваво цікавлячись.
До війни 1914 року ми, мільйони людей, які говорили іспанською та іншими мовами Південної Америки, сподівалися, що ХХ сторіччя, котре тоді ще бігало в коротеньких штанцях, скінчить із возами й грязюкою.
Правдою виявилося тільки те, що ми продовжуємо сподіватися. Завжди йшла війна, яка заважала забрукувати вулиці, відкрити школи, побудувати нові лікарні; у Європі сумлінно вели стрілянину німці й французи, болгари й турки, австрійці й росіяни.


Без усілякого ентузіазму

В Америці, аби не відстати од Європи, убивали одне одного болівійці й параґвайці, перуанці й еквадорці, чилійці й болівійці. У Центральній Америці висаджувалися північноамериканські моряки й, довго не роздумуючи, стріляли в мексиканців і нікараґуанців, убивали колумбійців або кубинців – без усілякого ентузіазму, але цілком успішно.
Тимчасом неозорий Американський континент ріс і розвивався. Ми розібралися в тому, що маємо і чого не маємо.
Ми довідалися, що можемо дати іншим і в чому самі відчуваємо потребу. Ми мали великі багатства. Нафту, нітрат, пшеницю, срібло, шерсть. Ми потребували того, чого й нині конче потребуємо. Нам були потрібні одяг, будинки, меблі, букварі, ліки, культура, верстати, промислові підприємства, гавані, летовища, дороги, автівки.
Мій співвітчизник, сеньйор Ернан Санта-Крус, який відає в ООН питаннями рільництва і продовольства, днями повідомив, що зі ста дев’яноста двох мільйонів громадян Латинської Америки вісімдесят мільйонів неписьменних; чотирнадцять мільйонів дітей шкільного віку не вчаться через брак учителів і шкільних споруд; сто мільйонів чоловік потерпають від недоїдання. Зате північноамериканські монополії з 1956 по 1961 рік отримали прибуток у три мільярди чотириста сімдесят дев’ять мільйонів доларів.
Ці сухі цифри невтішні, і з ними тяжко змиритися. Вони пахнуть потом і містять присмак крові. Але як покласти їх під сукно і забути? Вони такі жахливі, що сукно лусне. Ліпше прямо поглянути в обличчя фактам. Наші книжки здаються жорсткими й гіркими. Але це тому, що вони відбивають страшну дійсність.
На світовий ринок вийшла наша продукція. Але ви вже чули, щó отримали ми, а що – інші. Знаєте, що ми отримали? Замість задоволення наших потреб ми отримали старі військові посудини, літаки, аби наші народи скидали бомби на голови одне одному, третьорозрядні танки понуро-декоративного стилю і кулемети, з яких у Першу світову війну жорстокі уряди розстрілювали свої добрі народи.


Шкода і збитки

У Європі розпочалася Друга світова війна, і наші правителі наново виявили, що не можуть брукувати драглисті вулиці містечок Американського континенту, адже вулиці Європи знову були залиті кров’ю й охоплені полум’ям. Людське життя в період між двома світовими війнами залишило глибокий відбиток на культурі цього часу. «Холодна війна», потоптавши справедливість, розділила народи. Художні твори істотно змінилися. З одного боку, гуманізм, можливо, не сягнув свого попереднього розквіту. Одначе багато серед наших книжок, тісно пов’язаних із цієї добою, були уривчасті, обмежені й жовчні. Ми перебільшували доброту наших друзів чи злобу наших ворогів. Нерідко ми кидалися в обійми фальшивих друзів або вигадували неіснуючих ворогів. З другого боку, перебільшеним також було прагнення герметизму, абстракції чи збоченості – заради бажання не дотримуватися жодної засади й стояти віддалік політичних пристрастей. Від такого становища серйозно постраждала художня творчість нашого часу, і лише вельми небагато людей можуть похвалитися тим, що уникнули подібних витрат.
Ця рана також розкрилася в Латинській Америці. Широкі маси дедалі більше віддалялися од культури й творчості, адже творці культури повсюдно не мали змоги пробитися до мас. Сила-силенна неписьменних, жорстокість деспотичних урядів, нестача книжок і видавництв, відсутність шкіл і вчителів – усе це збільшувало дистанцію між народами й діячами культури. Таке становище породило нові покоління, які ввійшли в життя в понуру добу песимізму, жадаючи якнайшвидше вирвати з життя його найбільш заборонені плоди. Якщо поглянути проти світла на цю частину людського суспільства, то вона гацає несамовитий ритуальний танець на чорно-червоному тлі спалахів атомної агонії.


Голубка Пікассо літає

Тривкий мир або надійний передих негайно зцілить від оцих хвороб наші молоді народи, які навпомацки борються за існування і незалежність. Для них цей мир означатиме новий приплив енергії й достаток. Універсальне роззброєння прожене геть з очей зброю, що купами іржавіє в портах Південної Америки або стоїть напоготові для братовбивчої війни. Перспективи культурного розвитку будуть так само розлогі, як територія нашого велетенського континенту.
Достеменні проблеми, старі й нові, конфлікти й способи їх подолання буде розглянуто у книжках і на трибунах. Продукти харчування і книжки проникнуть в усі куточки неписьменної й голодної Америки. І тоді знову відродиться щедрий гуманізм, який не може вічно жити, займаючись лише нагальними потребами, похмурим убогим життям і космічним жахом перед можливістю тотальної війни.
Гадаю, тепер наші спільні думки про мир стали надбанням більшої частини людства. коли кілька років тому вперше розправила крила голубка Пікассо, ми не сподівалися, що колись вона долетить до далекої Африки чи спекотних Карибських островів. Нині вона відома всьому людству, і ми зібралися тут, аби не уривався її мелодійний політ. Людина досліджує космос, і в цьому дослідженні її супроводжують найдавніші мрії людства, грізна енергія знову відкритих сил, які розвиваються. Здається, ми подужали переконати навіть найбільш розлючених у тому, що війна неможлива і необхідний розсудливий мир. Це інша давня мрія людства, яку невтомно втілюють у життя всі люди доброї волі й великі народи, представлені на нашому конгресі. Ми – посланці нового континенту, справжнього континенту людської надії, який закликає всіх людей жити й працювати в мирі.


[1] Тут і далі Неруда розвиває міркування в дусі власних виразно лівих політичних поглядів.

Промова, виголошена з трибуни Всесвітнього конгресу за універсальне роззброєння і мир, який відбувався в Москві 9–14 липня 1962 р. Конгрес відбувся як гучна пропагандистська акція СРСР, що намагався себе міжнародно позиціонувати мирною державою в пору загострення його відносин з США і напередодні Карибської кризи.
Першодрук – того року в часописі «Principios» (Сантьяґо) (№ 91).