
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Галина Кожушко (1957) /
Проза
Василько
Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!
Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби і діда.
Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».
Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?
Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви і літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.
А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.
Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді і видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.
Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…
…Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю і Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.
Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…
Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…
Контекст : Публікацією у Фейсбуці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Василько
" Ми вкупочці колись росли..."
Тарас Шевченко
Бувають такі періоди в житті, коли все стрімко змінюється: 13 лютого ти в Києві, з якого не виїжджала два роки через карантин, через день – ти в містечку на Прикарпатті, а через десять днів – добираєшся до Будапешту через Краків, бо прямий автобус не прибув на автостанцію, тому що почалася війна… І ось ти на вулиці Акацій, живеш у чужому місті, і тебе, здається, наче цвіт тих же акацій, оточує білий шум – абсолютно незнайома мова, яка вирує довкола незрозумілим шумовинням. Може тому і захотілося написати про щось незмінне, дороге з самого дитинства…Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!
Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби і діда.
Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».
Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?
Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви і літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.
А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.
Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді і видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.
Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…
…Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю і Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.
Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…
Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…
Це початок, тому що маю амбітні плани написати великий твір про свою родину. Не лише еміграція спонукає до цього - це давні нереалізовані задуми.
Контекст : Публікацією у Фейсбуці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію