Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
2025.12.15
21:19
Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
2025.12.15
20:55
Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
2025.12.15
20:27
Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
2025.12.15
19:55
Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
2025.12.15
19:00
Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
2025.12.15
14:41
цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
2025.12.15
11:12
Кришталики снігу вкривають подвір’я.
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
2025.12.15
08:16
Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
2025.12.15
07:40
Попри снігу і дощу,
Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
В мінус зоощадженням…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
В мінус зоощадженням…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
exegi monumentum
– Никогда не думал, – догнал меня во время вечерней прогулки один из знакомых, – чтобы стихи так быстро становились действительностью во сне...
Не прекращая ходьбы, мы начали подниматься по крутой лестнице, преодолев последнюю ступеньку, отдышались немного, и только после этого мой спутник продолжил свой рассказ.
– Прочитал мне приятель стихотворение о том, что, дескать, каждому хотя бы раз в жизни нужно представить себя на пьедестале.
– Зачем? - не удержался я.
– А затем, по мнению автора, чтобы после этого делать все, чтобы тебе и в самом деле полагался памятник.
– А знаешь, в этом что-то есть.
– Вот и я подумал так же.
– Но при чем тут сон? Неужто и в самом деле ты стал памятником? – бросил я и еле удержался от смеха, представив своего спутника, немолодого уже и лысого толстяка, на пьедестале.
– Вот именно.
– Но как ты чувствовал себя, вдыхая воздух славы?
– Не спрашивай...
Он сделал паузу, как бы приводя свои эмоции в равновесие, а затем продолжал:
– Стою, значит, я, бронзовый, эдак метров под пять. Какой там текст внизу, прочитать, понятное дело, не могу. Но вижу, что молодожены возлагают цветы к моему подножью. Группы туристов останавливаются и экскурсовод что-то повествует о моей необычной жизни. Хоть и не все долетает до ушей, но даже от услышанного становится как-то неловко. Особенно, когда туристы время от времени посматривают вверх, как бы сверяя слова экскурсовода с моим образом.
Все бы ничего, если бы солнце не касалось лысины. Недотепа скульптор забыл, что я в любую погоду привык одевать кепку. Не обошла меня и гроза всех памятников – голуби. Что эти посланцы Ноя только не вытворяют на моей верхотуре. Ну, скребут когтями – это еще ничего. В экстазе как-никак. Но когда под занавес оправляются, иногда засирая даже глаза, тут уж хочется взреветь. И все же нахожу утешение в том, что, слава Б-гу, стою в центре города, а не в горах, где парят орлы да ястребы.
Это днем. А ночью – не лучше.
То какой-то пьяница решил исправить малую нужду и, ухватясь за полу папарацки, начал поливать мои стопы будто из брандспойта.
То какие-то не то художники-авангардисты, не то недоучки маляры решили оставить свои автографы.
А то как-то заявляется троица подозрительных типов. Два становятся на “шухере”, посматривая по сторонам, а третий с набором инструментов устремляется к памятнику. Осмотрел меня с близкого расстояния. И в ночном безмолвии донеслось до моих ушей:
“Что-то уж больно соцреализмом попахивает от тебя, папаша. Ну, ничего. Приблизим пока что к Венере Милосской, а через недельку-другую с Б-ей помощью да при попустительстве стражей порядка поднимем чуток к раннему христианству – к Иоанну Крестителю, например”.
Вынимает этот новоявленный реставратор ножовку и примеряет, где бы получше ампутировать мои руки. ”Это как же, – проносится в моем побронзовевшем мозгу, – буду стоять сначала с культями, а потом и вовсе без головы? Да ни за что!”
Обливаюсь холодным потом, но все же пытаюсь поднять свои пока что целые тяжеленные ручища, чтобы опустить их на голову поганца. И, представь себе, удается. С грохотом он падает вниз, а его сподручники в ужасе улетучиваются. И громовым голосом, от которого задрожали близлежащие дома, кричу вдогонку убегающим:
– Так вам и надо, ворюги!
И тут уже не во сне, а в полудреме слышу, как кто-то толкает меня в бок.
– Ты с кем это воюешь, оглашенный? – кричит жена. – Мне же рано вставать, а ты орешь во всю ивановскую.
Не стал я ни оправдываться, ни пересказывать свой кошмарный сон. Но с тех пор перестал читать на ночь. Не только “ужастики”, но даже, казалось бы, безобидные стихи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
exegi monumentum
– Никогда не думал, – догнал меня во время вечерней прогулки один из знакомых, – чтобы стихи так быстро становились действительностью во сне...
Не прекращая ходьбы, мы начали подниматься по крутой лестнице, преодолев последнюю ступеньку, отдышались немного, и только после этого мой спутник продолжил свой рассказ.
– Прочитал мне приятель стихотворение о том, что, дескать, каждому хотя бы раз в жизни нужно представить себя на пьедестале.
– Зачем? - не удержался я.
– А затем, по мнению автора, чтобы после этого делать все, чтобы тебе и в самом деле полагался памятник.
– А знаешь, в этом что-то есть.
– Вот и я подумал так же.
– Но при чем тут сон? Неужто и в самом деле ты стал памятником? – бросил я и еле удержался от смеха, представив своего спутника, немолодого уже и лысого толстяка, на пьедестале.
– Вот именно.
– Но как ты чувствовал себя, вдыхая воздух славы?
– Не спрашивай...
Он сделал паузу, как бы приводя свои эмоции в равновесие, а затем продолжал:
– Стою, значит, я, бронзовый, эдак метров под пять. Какой там текст внизу, прочитать, понятное дело, не могу. Но вижу, что молодожены возлагают цветы к моему подножью. Группы туристов останавливаются и экскурсовод что-то повествует о моей необычной жизни. Хоть и не все долетает до ушей, но даже от услышанного становится как-то неловко. Особенно, когда туристы время от времени посматривают вверх, как бы сверяя слова экскурсовода с моим образом.
Все бы ничего, если бы солнце не касалось лысины. Недотепа скульптор забыл, что я в любую погоду привык одевать кепку. Не обошла меня и гроза всех памятников – голуби. Что эти посланцы Ноя только не вытворяют на моей верхотуре. Ну, скребут когтями – это еще ничего. В экстазе как-никак. Но когда под занавес оправляются, иногда засирая даже глаза, тут уж хочется взреветь. И все же нахожу утешение в том, что, слава Б-гу, стою в центре города, а не в горах, где парят орлы да ястребы.
Это днем. А ночью – не лучше.
То какой-то пьяница решил исправить малую нужду и, ухватясь за полу папарацки, начал поливать мои стопы будто из брандспойта.
То какие-то не то художники-авангардисты, не то недоучки маляры решили оставить свои автографы.
А то как-то заявляется троица подозрительных типов. Два становятся на “шухере”, посматривая по сторонам, а третий с набором инструментов устремляется к памятнику. Осмотрел меня с близкого расстояния. И в ночном безмолвии донеслось до моих ушей:
“Что-то уж больно соцреализмом попахивает от тебя, папаша. Ну, ничего. Приблизим пока что к Венере Милосской, а через недельку-другую с Б-ей помощью да при попустительстве стражей порядка поднимем чуток к раннему христианству – к Иоанну Крестителю, например”.
Вынимает этот новоявленный реставратор ножовку и примеряет, где бы получше ампутировать мои руки. ”Это как же, – проносится в моем побронзовевшем мозгу, – буду стоять сначала с культями, а потом и вовсе без головы? Да ни за что!”
Обливаюсь холодным потом, но все же пытаюсь поднять свои пока что целые тяжеленные ручища, чтобы опустить их на голову поганца. И, представь себе, удается. С грохотом он падает вниз, а его сподручники в ужасе улетучиваются. И громовым голосом, от которого задрожали близлежащие дома, кричу вдогонку убегающим:
– Так вам и надо, ворюги!
И тут уже не во сне, а в полудреме слышу, как кто-то толкает меня в бок.
– Ты с кем это воюешь, оглашенный? – кричит жена. – Мне же рано вставать, а ты орешь во всю ивановскую.
Не стал я ни оправдываться, ни пересказывать свой кошмарный сон. Но с тех пор перестал читать на ночь. Не только “ужастики”, но даже, казалось бы, безобидные стихи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
