Рукопис «Слова Мстислава Ізяславича» був знайдений у 1863 році в архівах православного жіночого Спасо-Єфросинівського монастиря в місті Полоцьку відомим на той час колекціонером, нумізматом, антикваром та знавцем старовини Інокентієм Опатою (1804 – 1882). Документ являв собою копію кінця XVII століття більш давнього рукопису, який по опосередкованим ознакам, мовним особливостям та стилістиці датували другою половиною XIV століття. Рукопис довгий час перебував в особистих колекціях І. Опати, не зберігся, пропав в часи громадянської війни, як і всі його колекції, але зберіглася копія копії яку зробив сам І. Опата для публікації документу в часописі «Київська старовина», що так і не було зроблено по незрозумілим причинам. Очевидно, рукопис не був написаний там і скопійований був не там – на час копіювання рукопису монастир належав ордену єзуїтів католицької церкви. І сумнівно, щоб там і тоді копіювали кириличні тексти. Як писав Казимир Брацлавський (1835 – 1890) текст потрапив в архів чи бібліотеку монастиря не пізніше 1690 року і текст був скопійований з оригіналу «південніше», тобто в одному з українських монастирів.

Щодо авторства документу думки істориків розходяться. Войцех Жолковський (1843 – 1902) вважав, що текст був написаний реальною історичною особою князівського роду – Мстиславом Ізяславичем, що на час написання тексту був військовим ватажком, командиром загону, що діяв у війську великого князя литовського і руського Ольгерда Гедиміновича (1296 – 1377) і брав участь у всіх його походах та битвах, належав до роду Ізяславичів Полоцьких. Але ніяких згадок про нього в історичних хроніках того часу ми не знаходимо, відповідно, не відомі ні деталі біографії автора ні роки його життя. Згідно альтернативної точки зору документ є фальсифікатом одного з ченців Києво-печерської лаври, що був прихильником Великого князівства Литовського і вороже ставився до Золотої Орди. Якщо припустити реальність військового ватажка Мстислава Ізяславича та його авторство тексту (чи авторство одного з воїнів його дружини), то, цілком можливо, що це реальна промова виголошена перед воїнами напередодні битви на Синіх Водах у 1362 році. Проте в тексті не вказано жодного історичного імені і жодного топоніму, тому це датування доволі гіпотетичне. Точно ми можемо судити тільки про час копіювання. Під текстом приписка: «Переписано скрипторієм Никифором (в миру Петром) Вишгородським в літо 7182».

Текст написаний староукраїнською мовою зі значними вкрапленнями старослов’янських архаїзмів, грецизмів та латинізмів – судячи по всьому автор тексту був освіченою для свого часу людиною і вживання латинських і грецьких слів вважав для себе нормальним.

Текст починається зі звертання «Братїє і дружино!», що, певно, лишалось в XIV столітті традиційним звертанням ватажка до воїнів. Далі автор говорить, що веде воїнів в похід за віру християнську проти «царства зла» - саме так він називає Золоту Орду – в тексті просто Орду, яку називає «темницею народів» і «темницею людей» - «затвор і поруб на люд», яка є «тать», тобто, державою, що живе грабіжництвом і злодійством, сіє на підвладних та сусідніх землях тільки горе, смерть, страждання, загрожує всьому світові, погрожує знищенням «християнському світу», тобто цивілізації. Автор розуміє під християнством цивілізацію взагалі. Золоту Орду автор називає дикістю, яка сіє навколо і несе світові тільки відсталість, бруд, бідність ширить навколо себе «царство тьми». Далі автор переходить на особу хана Золотої Орди, якого називає терміном «цар» або «цар поганський». Автор говорить, що влада його не від Бога, а від нечистого, що не «цар» він а «узурпатор». Тут ми зустрічаємо найдавніше використання в слов’янських джерелах цього терміну та ще й саме в такому розумінні. Судячи по всьому автор має на увазі хана Кільдібека. Його він називає «злим карликом» - він «зєл куц тать», що остаточно збожеволів – він «безумний луд», а його тіуни та баскаки наслідують його жорстоке безумство. Далі автор переходить в релігійну площину – говорить про те, що необхідно боронити істинне християнство, що церква яку хоче створити «цар зла» на підвладних землях, це «церква сатани» - «церква вельзевела», а не церква Христа. «Цар зла», на думку автора, порушив всі закони – і людські, і Божі, всі заповіді: творить собі жорстоких кумирів, яким приносить людські жертви, вбиває та окрадає як своїх підданих, так і навколишні народи, говорить тільки брехню – «лжу», він «блѧдословъ», людей перетворює на безсловесних рабів, катування використовує як страшну норму управління своєю державою, благословляє звірства власних вояків, прославляє катів - «спекуляторів». Автор говорить про те, що Орда і «скаредний цар зла» (якого він називає «паки Гог і Магог в одно лице», «людоїд» - «людоєдець», «андрофаг») руйнують християнські святині – «храми наші святі дали на глум», знищують книги – вони є ворогами Слова. Автор використовує термін «варвари», підкреслює, що ця війна – це не війна князів чи царів, це війна добра зі злом, Орда є втіленням зла, а він і воїни його дружини мусять боронити добро. І не за славу, не за військовою здобиччю, не за златом, не за свого князя вони йдуть вони в бій, а за волю – «воляту» та «слободу» і за саме життя людей – за «живот люду нашего».

З часу створення цього тексту пройшло як мінімум 660 років. Але текст дивує якоюсь свіжістю і яскравістю, цікавий світосприйманням людей Русі – таким відмінним від світобачення слуг Золотої Орди.