ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Козак Дума
2022.12.08 20:00
Темніє… Знову ніч у гості.
Темніє – зорі в високості.
Темніє, люди по оселях.
Темніє – мла вкриває землю.

Євген Федчук
2022.12.08 16:24
Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
Старі діди усілись на осонні
Під хатою. Здавалось, напівсонні.
Розімлілий дехто й очі закривав.
Щоб не заснути часом, то вели
Розмови про діла давно минулі,
Коли вони ще молодими були
Й багато чого різного могли.

Олександр Сушко
2022.12.08 15:55
Кошлате мудромисліє нині стало основою людського розумування про природу, кохання, бога, війни та миру. Тобто усе, що не має практичного застосування у повсякденному житті покрите товстим шаром таємничості і такої заплутаної, що годі знайти здоровий ґл

Ольга Олеандра
2022.12.08 15:24
Ця зима вже ніколи не скінчиться
може бути і так
А, можливо, це все нісенітниця
чи знак
Замуроване сонце все ж вижило
хто зна
Назбираємо дров, буде паливо
смішна

Юрій Гундарєв
2022.12.08 11:53
Есть пять имён в женской поэзии:
Лина, Белла, Марина, Леся и
одно особо, осанно -
Анна.

Автор: Юрий Гундарев
2022 год

Володимир Бойко
2022.12.08 02:02
Останнім часом дедалі частіше звучить зловісно назва російського міста Енгельс. Саме на тамтешньому аеродромі базуються літаки стратегічної авіації, які завдають ракетних ударів по Україні. До початку великої війни переважна більшість українців навіть н

Віктор Кучерук
2022.12.08 00:51
Без амуніції та зброї,
Хоча не в мирному тилу, –
Бідою зроджені герої
Нам не дають упасти в млу.
Робота їхня має риси,
Що потребує теж відзнак,
Бо в час лихий не обійтися
Без комунальників ніяк.

Іван Потьомкін
2022.12.07 17:57
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од

Сергій Губерначук
2022.12.07 14:34
Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру

Вікторія Лимар
2022.12.07 13:28
У ложах вселенських складаються плани,
Щоб людство вести до нервового стану.
Перебіг подій це підтверджує знову,
Бо задуми, дійсно, на жаль, нездорові.

Багато вже років живмо в напрузі.
Сусіди давно вороги, а не друзі.
Претензії надто зухвалі, амб

Юрій Гундарєв
2022.12.07 11:58
Когда разбивается ваза,
можно её склеить.
И не заметишь сразу
тонкие швы на стекле.

Когда разбивается дружба,
то закрывается дверца…
Сразу не обнаружишь

Микола Соболь
2022.12.07 06:04
Зледеніле небо. Залізних стерв’ятників злети.
Матінка молиться в укритті над дитям.
Не снігом порошить, летять на країну ракети…
Хтось навіть не встиг, попрощатись із життям.
Упав убитим.

Янголи смерті збирають багаті покоси.
Там вимагають душі бе

Віктор Кучерук
2022.12.07 04:54
Згадались укотре солдату,
Й слізьми затуманили зір, –
Зруйнована батьківська хата,
Засіяний мотлохом двір.
Сліди безпощадної бійні
Там час швидкоплинний не стер, -
Вразливій душі неспокійно
Від видив отих дотепер.

Тетяна Левицька
2022.12.07 00:14
Крутила голови отим,
хто гарбузову кашу любить,
хто вабить перснем золотим,
і ніжністю лоскоче губи.
У кого статки в банку є,
чудовий хист, статура гарна,
кому зозуленька кує
на довгі літа щастя марно...

Софія Цимбалиста
2022.12.06 22:04
Так хочеться відчути знову,
хоч не надовго щось,
крім самоти.
Ще раз, один лиш раз,
аби хоч згадку щастя віднайти.
Не вистачить всіх слів,
щоб описати буревій
забутих почуттів.

Іван Потьомкін
2022.12.06 18:05
Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Жуакін-Марія Машаду ді Ассіз. Хитрощі одруженого молодика

Переклав Василь Білоцерківський

І
Котрийсь із поетів давнини сказав: немає нічого дивного в тому, що чоловік одного разу одружується, але великий мій подив викликає той, хто, овдовівши, одружується вдруге. У той час, про який ідеться в нашому оповіданні, Валентин Барбоза належав до першої зі згаданих категорій, але вкупі з поетом уже дивувався вдівцям, які зважилися на другий шлюб.
І зовсім не тому, що його дружина була гарпія чи фурія на подобу Сократової дружини; навпаки, Кларінья була слухняна, покірна і лагідна, мов голубка; жодного разу він не чув з її вуст осуду своїх слів або вчинків. То в чому ж була його біда? Це ви дізнаєтеся, якщо наберетеся терпіння і дочитаєте оповідання до кінця.
У дім Кларіньї ввів Валентина знайомий його батька, мешканець Ріо-де-Жанейро [1]. У ту пору молодому чоловіку виповнилося двадцять вісім років, він закінчив юридичний факультет, одначе був надто багатий, аби утруднюватися адвокатською практикою.
До того ж він був красень у найліпшому сенсі цього слова. На просторах Ріу-Ґранді [2] Валентин змужнів, зміцнів, у ньому не залишилося жодної розпещеності, властивої юному вікові. Він мав усе, чим можна було полонити дівоче серце: мужню вроду і бездоганні манери людини вищого світу. І все, чим можна було полонити батька родини: ім’я і багатство.
Кларінья була дівчина вельми приваблива, обдарована багатьма принадами й талантами. Струнка і тендітна, але не через хворобливу худорлявість, а завдяки вродженій делікатності статури, поетичної й чарівливої, вона належала до числа тих жінок, яких обожнюють здалеку, колінкуючи, адже дотик до них видається немислимим блюзнірством. Ясний погляд, гарненьке обличчя. А ще вона співала і грала на фортепіано так натхненно, що видавалася музою, яка зійшла на землю.
Коли Валентин побачив Кларінью вперше, вона щойно видужала од переміжної гарячки, яка протримала її в ліжку цілий місяць. Заледве наш герой побачив бліде личко й очі з пеленою, його душа здригнулася, а це доводить, що він не був колодою.
Кларінья не відчула особливого струсу; молодик їй сподобався, як і йому доти подобалося багато жінок; вона визнала, що він вродливий, але не спалахнула коханням до нього.
А Валентин не мав ані часу, ані душевних сил, аби зважено оцінити ситуацію. Дівчина перемогла його повністю, і він вирішив, що виражатиме їй своє захоплення знаками уваги, належними в таких випадках. Ніхто не зближується з людьми так швидко, як закоханий. Не вагаючись ані хвилини, Валентин прийняв люб’язне запрошення Кларіньїного батька, зайшов ще раз і скоро став найчастішим гостем у їхній оселі.
Валентин знав життя наполовину з книжок, наполовину за власними спостереженнями. Він читав «Мирну угоду з людьми» П’єра Ніколя і засвоїв два правила, які філософ із Пор-Руаяля поклав в основу своєї системи: не перешкоджати пристрастям і не суперечити судженням людей навкруги. Батько Кларіньї був завзятим шахістом і не менш завзятим консерватором – Валентин гудив лібералів і допомагав старому опрацьовувати стратегію короля і двох слонів у ендшпілі. Одна з тіток ненавиділа конституцію, тужила за менуетами на придворних балах і нескінченно лаяла оперу – Валентин нападав на оперний театр, щосили старався затанцювати кадриль і співав дитирамби абсолютній монархії. Зрештою, кузен Кларіньї виявився палким лібералом і любителем польки – Валентин виголошував, що у світі немає нічого ліпшого за польку і програму ліберальної партії.
Ця система допомогла йому здобути дружбу кожного й усякого і стати бажаним гостем у цьому домі.
Проте не минулося й без потішних сцен.
Наприклад, старий якось застав Валентина й Ернесто, небожа, за розмовою про політику – обидва оспівували свободу.
- Що це, ласкавий друже? Невже ви поділяєте погляди, яких через молодість і гарячкуватість дотримується Ернесто?
- Ох! – вигукнув Валентин.
- І, крий Боже, також належите до ліберальної партії?
- І так, і ні…
- Як то? – спитав Ернесто.
- Я хотів сказати: і ні, і так…
Тут Валентин узяв слово і вибухнув довгою промовою, причому повів її так вправно, що обидві сторони залишилися задоволені. Кажуть, з такими здібностями можна стати міністром.
Тітка теж неодноразово спостигала його у ворожому таборі, але Валентин незмінно збувався дешево.
Отак, потураючи пристрастям і погоджуючись із будь-яким судженням, хоча його неабияк обтяжували обов’язки, що звідси випливали, – грати в шахи зі старим і слухати нескінченні тітчині оповіді про минулі часи, – Валентин здобув собі тривке становище в домі Кларіньї. Його слово стало вирішальним для голови родини в усіх справах. Якщо Валентин не йшов не бал, тоді ніхто не йшов. Ті дні, коли він не навідував Кларіньїної родини, минали, можна сказати, геть погано.
Але зростала дружба – зростало й кохання, точніше, воно виростало з дружби. Щодня Валентин відкривав дедалі нові гарноти у предметі свого обожнювання. Дівчина ставилася до нього спокійно і рівно, як і в день знайомства, але була така люб’язна, така делікатна, така ласкава, що Валентин, прийнявши хмарку за Юнону, вирішив, що вона кохає його. Можливо, у цій прикрій омані трішки завинила й сама Кларінья. Чого вартує кинути погляд або сказати ласкаве слово, а як добре коли поширюється коло шанувальників!
Батько дівчини помітив захоплення Валентина і поставився до нього прихильно задовго до того, як молодик офіційно попросив у нього руки його дочки. Те саме сталося й з тіткою. Лише кузен, здогадавшись про Валентинові наміри, спротивився їм щиросердно.
Ну що тут приховувати! Я не з тих романістів, котрі насолоджуються муками читача і мордують його терпіння, немов орел – печінку Прометея, що знову за ніч відростає. Скажу прямо: Кларінья й Ернесто кохали одне одного.
Це кохання зародилося давно, років зо два тому. Що три місяці Ернесто просив у дядька Кларіньїної руки, а старий щоразу відмовляв під тим приводом, що не віддасть дочки молодикові, який не має ні печі, ні лави. Скільки не старався Ернесто, але не міг отримати якої-небудь пристойної посади; а все-таки, вичекавши три місяці, знову йшов на штурм і знову отримував відмову.
Востаннє, коли Ернесто звернувся з тим самим проханням, батько Кларіньї заявив, що більше не хоче про це чути, а як почує, то замкне перед небожем двері своєї домівки. Він заборонив доньці розмовляти з Ернесто, поділився цим клопотом із сестрою, а та скористалася нагодою й умовила його відмовитися од абонемента в оперу.
Ходити в дім до Кларіньї й не розмовляти з нею було жорстокою мукою для молодого Ернесто. Проте він змирився з дядьковою забороною без опору. Певний час потому заявив дядькові, що вилікувався од любовної недуги. Задля справедливості треба сказати, що Ернесто сам тоді не вірив у своє одужання. Дядько зняв сувору заборону, і все повернулося до вихідного стану; саме так – до вихідного, адже кохання, яке молодик уважав згаслим, розпалилося з новою силою, щойно він ізнову побачив кузину. А та й не думала забувати свого коханого, дарма що з ним не бачилася. Але під пильним наглядом Кларіньїного батька наші герої завжди перебували напоготові й кохали одне одного мовчки.
Ось яка була ситуація, коли в домівці з’явився Валентин.
Тут я хотів би звернути увагу читачів на те, як сумлінно і плавно веду оповідь і як мої герої подібні до персонажів інших романів: упертий старий, набридлива стара, що захоплено обожнює старовину; гарненька дівчина, закохана в кузена, котрого я подбав зробити бідним для більшої гостроти конфлікту; багатий і елегантний претендент на руку дівчини, кохання якого приймає батько, але сама вона відкидає; і ось закохані на краю прірви, їхнім заповітним сподіванням не суджено втілитися; дія розгортається на понурому тлі недовіри й підозр.
Після всього сказаного не думаю, аби бодай один із моїх читачів відмовився дочитати моє оповідання до кінця: нехай утертий початок, зате продовження буде вельми оригінальним. Одначе не годиться викладати все одним махом, отож дам читачеві час розпалити сигару і тоді вже перейду до другого розділу.

ІІ
Якщо ти, мій читачу, коли-небудь кохав, то зрозумієш, яким був розпач Ернесто, коли він побачив, що Валентин – його суперник. Передусім він поставив собі таке запитання:
- А чи вона теж не закохалася в нього?
І аби знайти відповідь на нього, Ернесто вирішив перевірити, що дівчина має в серці.
Тут були підстави засумувати. Внутрішній голос підказував молодикові, що Валентин багато в чому перевершує його й, отже, цілком може стати переможцем у їхньому суперництві. У такому душевному стані Ернесто почав обережно розпитувати Кларінью. Відповідаючи, вона заявила, що цілковито байдужа до Валентина. Чи була вона притому щиросердна чи трохи лукавила? Нехай мені читач вибачить, але ж ми знаємо, що вона не залишалася зовсім байдужою, бачачи, яке кохання збудила у Валентиновому серці. І Ернесто не один день мучився сумнівами.
Зрештою він усе-таки переконався, що Кларінья кохає його, як раніше, а Валентинові сподівання марні. Ернесто використав хитрощі: заявив, що, мовляв, накладе на себе руки.
Бідна дівчина ледве не заревіла. Тоді Ернесто, хоча був нестямно закоханий в кузину, але померти хотів не більше за вашого покірного слугу, попрохав її дати клятву, що вона ніколи не покохає того, іншого. Валентина заприсяглася. Ернесто ледве не ошалів від щастя і вперше за багато місяців скріпив їхнє кохання полум’яним і довгим, але цілковито безневинним цілунком.
Тимчасом Валентин поринав у оманливі надії. Будь-який знак уваги дівчини – звісно, продиктований лише кокетуванням – видавався бідолашному вірною запорукою щастя. Проте він ніяк не вмів вихопити нагоду для рішучого освідчення. Кларінья знала, у яких межах повинна триматися, і не переходила їх ані на крок.
Чимало днів минуло в цій таємній, невидимій боротьбі. І ось одного разу, не знаю чому, Валентинові спало на думку, що спочатку треба попросити руки Кларіньї в її батька. Гадаючи, що коханий, одночасно він уважав свою обраницю наївною і необізнаною в життєвих справах; отже, усе залежатиме від старого.
Кларіньїн батько, який вже давно чекав на жадане освідчення, озброєний доброзичливою усмішкою, наче мисливець, який приготував рушницю на ягуаровій стежці, тільки-но Валентин оголосив, що має честь просити руки його доньки, одразу відповів згодою і, блаженно сяючи, запевнив претендента у сприятливому фіналі сватання.
Та коли щасливий батько повідомив радісну новину доньці, та, на його великий подив, сказала «ні», не вагаючись ані хвилини. Вибухнув родинний скандал. Утрутилася тітка зі своїми повчаннями й усіляко рекомендувала Кларіньї прийняти пропозицію такого чудового молодика. Старий метав громи, уподівнившись до володаря Олімпу; а вбитий горем Ернесто виголосив рішучий протест, не пошкодувавши малоприємних епітетів на адресу очільника родини.
У результаті небожа знову виставили за двері й ухвалили непохитне, залізобетонне рішення: Кларінья вийде заміж за Валентина.
Коли наступного дня Валентин прийшов по відповідь, старий оголосив, що Кларінья погоджується стати його дружиною. Молодик одразу висловив законне бажання поговорити з нареченою, але та, як повідомив йому майбутній тесть, трохи занедужала. Єдиною причиною її недуги стали, звісно, бурхливі сцени, що розігралися по тому, як Валентин зробив пропозицію.
Старий покладався на лагідну вдачу Кларіньї й не схибив. Бідна дівчина була взірцевою донькою, шанувала батька, і його воля становила для неї непорушний закон. Коли минуло початкове сум’яття, вона мусила врешті підкоритися і прийняти Валентинову пропозицію.
Тут читач, який зібрався з’ясувати хитрощі одруженого молодика і досі дивувався, де є молодик і де є його хитрощі, напевне вигукне:
- Ну слава Богу! Ось нарешті одружений молодик.
А я, пропустивши опис шлюбної церемонії й медового місяця, відразу перейду до третього розділу.

ІІІ
Медовий місяць!
Цей початковий блаженний період мають усі молодята, але Валентин його не мав. Коли був нареченим, він приписував Кларіньїну стриманість природному сум’яттю дівчини на порозі посвячення в таїнство шлюбу; одначе, коли за кілька днів Кларінья нітрохи не змінила свого ставлення до нього, Валентин зрозумів, що де вода, там і верба.
Авторові цього оповідання не випадало потрапляти в таке становище, як і падати сторчма в холодну воду, але, напевне, відчуття в обох випадках вельми подібні між собою.
Валентин поміркував так:
- Якщо Кларінья не кохає мене, отже, вона кохає когось іншого; той інший, можливо, не вартує мене, та його безсумнівна перевага в тому, що він мене випередив. Але хто ж він?
З цієї хвилини Отеллові муки ввійшли у Валентинову душу і твердо в ній оселилися. Бути чи не бути коханим – ось яке запитання постало перед одруженим молодиком.
Кохати молоду, вродливу жінку, гідну обожнювання, назвати її своєю перед Богом і людьми всього тиждень тому, жити нею і для неї й одночасно відчувати серцем, що перед тобою лише холодне, нечуле тіло, але душа твоєї коханої поривається до когось іншого, а ти, палко закоханий, – не більш як предмет побуту, усього лише офіційний чоловік і володар, а в серці тієї, кого обожнюєш, немає ані краплини кохання до тебе, – ось у якому гіркому і тяжкому стані опинився Валентин.
Як людина розсудлива і мужня, він раціонально оцінив ситуацію. Було б нерозумно заплющувати очі на реальний стан справ – ліпше чесно визнати свою невдачу і пошукати виходу. Валентин не став витрачати часу на даремні припущення, а вирішив з’ясувати питання до кінця, довідатися всю правду.
Але як це зробити? Спитати Кларінью напряму означало б образити дружину підозрою на самому початку подружнього життя, а Валентин, які б не були законні його претензії на серце Кларіньї, не хотів принизити її навіть у власних очах. Залишалося одне – розпитати осторонь. Але як? Серед гостей, що відвідували його домівку, молодиків не було; найімовірніше, це кохання, якщо воно справді існувало, розпочалося в оселі Кларіньїного батька. Одначе спитати про це тестя було б нетактовністю. І Валентин, відмовившись копирсатися в минулому, заходився уважно вивчати теперішнє.
Стриманість Кларіньї поєднувалася з лагідністю і покорою, у ній не було відчутно безвихідного розпачу. Але ця обставина лише посилювала досаду Валентина, дошкуляла його самолюбству. Смирення його молодої дружина було подібне до відчуженості засудженого на смерть. У її самозреченні Валентину ввижався німий протест супроти його подружніх прав, кожен погляд Кларіньї видавався німим докором.
Раз надвечір…
Можливо, читачеві здалося дивним, що я не позначив місця, де відбувалися описувані події. Але я вчинив так зумисне: сказав те, що дія відбувалася в Ріо-де-Жанейро, а вулиці й будинки нехай читач обирає на свій розсуд.
Раз надвечір Валентин і Кларінья сиділи в саду. Якби кохання було взаємним, це була б найбільш підхожа година для райського блаженства; сонце неначе притримало на цей вечір свій найрозкішніший захід. Але молоде подружжя більше було схоже на двох знайомих, які випадково зустрілися в готелі; вона – завдяки стриманості, яка випливала з кохання до Ернесто, а його палкі почуття неабияк охолоджували прикрощі й ревнощі.
Сонце помирало в усій пишноті барв, свіжий вітерець ледве ворушив кущі, вечір духмянів пахощами акацій і магнолій. Молодята сиділи у плетених з очерету кріслах на галявині, біля живоплоту з в’юнких рослин, який слугував декорацією сцени. Поблизу дзюрчав струмок. Кроків за десять воркували голуб і горлиця.
Як бачите, атмосфера сприяла розмові про кохання, сподівання, мрії – одне слово, про все, що не має жодного стосунку до прози життя.
А про що говорили ці двоє? Опис атмосфери завадив нам вихопити перші фрази, тож розпочнемо з запитання, яке поставив Валентин.
- Скажи, ти щаслива? – запитав він.
- Так, – відповіла молодиця.
- Але, Боже мій, яким загробним тоном ти відповідаєш мені!
Кларіньїни губи затремтіли в сумній усмішці.
Певний час обоє мовчали: Валентин роздивлявся носки черевиків, Кларінья вивчала рюші своєї сукні.
- Слухай-но, я вельми хотів би… – каже Валентин.
- Чого?
- Зробити тебе щасливою.
- О!
- Лише тому я взяв тебе з батьківського дому. Дуже кохаю тебе, але, якби я знав, що ти не відповідаєш мені взаємністю, то відмовився б од свого наміру; для мене подвійна мука – бачити предмет мого кохання сумним і невтішним.
- Це тобі лише здається!
- Хіба це не так?
- Звичайно, не так.
Кларінья посталася вкласти у свою останню фразу якнайбільше ніжності, але її слова прозвучали в такому тоні, неначе вона попрохала служницю принести склянку води.
Валентин лише зітхнув у відповідь.
- Та не знаю вже, як із тобою говорити!
- А нічого й не вимагаю від тебе; якби я міг змусити тебе говорити зі мною іншим тоном, можливо, мені було б легше, але мій стан залишився б той самий.
Кларінья підвелася.
- Ходімо погуляємо.
Валентин байдуже пішов за дружиною.
- Що ж бо, ти й далі сумуєш?
- Ох, Кларіньє, якби ти кохала мене! – відповів Валентин.
- А хіба я тебе не… кохаю?
Валентин поглянув на неї й пробурчав:
- Ні!
Обіруч вони йшли садом, розчищеним і доглянутим, як жоден інший сад у Ріо-де-Жанейро; там попрацювали на славу лопата й ножиці, рівними рядами тяглися рожеві бутони. День згасав, небо набувало того сірого відтінку, який схиляє на журбу, кличе душу і тіло до спокою. Та Валентин мовби не помічав нічого навкруги себе, він був сам на сам зі своєю бідою.
Треба сказати, що Кларінья намагалася відволікти чоловіка од понурих думок, пробувала ласкавими словами замістити кохання, якого не мала.
Спершу Валентин відповідав односкладово, потім розмова мало-помалу зав’язалася, і вже за пів години Валентин дивився не так понуро. Кларінья всіляко намагалася заспокоїти розтривожену чоловікову душу, змінити тему розмови.
Саме зараз за моїм вікном прокричала сова, і я згадав, що час вивести на сцену Кларіньїну тітку.
Отже, з’являється тітка в супроводі юного мулата в пажевій лівреї. Молодиця кидається до неї з розкритими обіймами, а Валентин іде назустріч гості неспішно, даючи обом родичкам час вилити почуття, які переповнюють їх. Одначе радість, з якою небога зустріла тітку, ще більше посилила його смуток: такий був разючий контраст із її ставленням до нього.
Закінчивши привітальний ритуал, вони ввійшли до будинку. Виявляється, добра тітонька вирішила з тиждень погостювати в них; Валентин скорчив гримасу, але його дружина так зраділа приходові родички.
Аби дати жінкам повну свободу, Валентин пішов до свого кабінету.
Чаюючи, говорили про все на світі; Кларінья постійно розпитувала, як справи в батьківському домі. Самого батька чекали завтра на обід.
Валентин більше мовчав.
Та ось у розпал балачки Кларінья повернулася до тітки і з якоюсь незрозумілою соромливістю спитала, як живеться Ернесто. Це питання вона поставила з найбезневиннішим виглядом, але чоловік одразу нашорошився.
- Добре, – відповіла тітка, – себто хочу сказати, що він захворів.
- Ох! Що ж бо з ним? – блідніючи, спитала Кларінья.
- Гарячка…
Кларінья ще більше зблідла і змовкла.
Валентин не зводив очей з неї. На його губах вигравала чи то задоволена, чи то зла усмішка. Ось він і розкрив таємницю стриманості своєї молодої дружини.
Обоє замовкли надовго, лише тітка продовжувала тріскотіти безугавно, але врешті й вона, поставивши кілька запитань і не отримавши відповідей, спитала, в чому річ.
- Слухаємо і кладемо в тямок, тітонько, – мовив Валентин.
Ці слова були вельми значущі, і Кларінья поглянула на нього перелякано.
- Слухаємо, – повторив молодик.
- Ну гаразд… Отож я кажу, що…
Розмова тривала, поки не допили чаю. Об одинадцятій розійшлися по спальнях. А тепер мені саме час скінчити третій розділ і дати змогу читачеві розпалити нову сигару.

IV
Тітка провела в їхній домівці не один тиждень, а два, – їй зробили такий гостинний прийом.
За цей час не відбулося нічого, вартого згадки. Початковий переляк Кларіньї, спричинений чоловіковими словами, минув мало-помалу, тим більше що пізніше він поводився так, ніби нічого не виявив. Валентин, як людина врівноважена, зрозумів, що немає сенсу викликати Кларінью на відвертість. Ліпше обмислити наявне становище і поглянути, що буде далі. Окрім того, він не мав жодних достеменних відомостей. А раптом помилився! У цьому випадку би ніколи не вибачив собі незаслуженої образи дружини, яка, можливо, ні в чому не винна. Тому він не заговорював з нею на цю тему і тримався, як у перший день по весіллі.
Валентин сподівався, що гадане кохання до кузена було дитячим захопленням Кларіньї, яке з часом зникне перед чуттям подружнього обов’язку. Щоправда, його особистість за такого варіанту не відігравала істотної ролі, тому Валентин, не бажаючи віддавати розв’язок питання часові й вродженим чеснотам дружини, постарався вплинути на події в сенсі, сприятливому для себе.
Розрахунок був простий: Кларінья, жінка порядна, постарається забути Ернесто, тим більше, що з ним не бачиться, а він, Валентин, докладе всіх зусиль до того, аби посісти його місце в серці молодиці.
Ось які були справи, коли на другому місяці подружнього життя у Валентиновій оселі з’явився… хто, гадаєте? Ернесто – власною персоною, ще не зовсім одужавши від хвороби, блідий, а тому поетичний, чарівний.
Він увійшов до саду і враз упритул зіткнувся з Кларіньєю.
Ернесто хотів був обійняти кузину, але вона, зашарівшись і похнюпившись, відступила. Після її заміжжя це була їхня перша зустріч. Ернесто підійшов до неї, не кажучи ані слова, і певний час вони мовчки дивилися одне на одного, допоки не з’явилася тітонька і не поклала краю тяжкій сцені.
Прецінь Валентин із вікон їдальні уважно спостерігав, що робитимуть Кларінья й Ернесто. Він зауважив, як спочатку Кларінья кинулася назустріч кузенові, а потім відступила. Коли з’явилася тітка, він теж вийшов до саду.
Одружений молодик зустрів суперника приязно і сердечно, начебто не мав ані найменшого уявлення про те, що Ернесто і Кларінья кохають одне одного. Він вирішив востаннє випробувати Кларінью; і вона, звичайно, не витримала випробування, адже, повіривши в незнання свого чоловіка, уся віддалася радості знову бачити вірного коханого. Який контраст із журбою й меланхолією попередніх днів!
Не маю наміру описувати події у Валентиновій домівці день за днем. Оповім лише ті епізоди, що прямо стосуються моєї історії, себто перейду до хитрощів одруженого молодика, який бажав позбавити дружину давнього кохання до її кузена.
Які ж то були хитрощі? Валентин не спав цілу ніч. Наприклад, можна поїхати з дружиною в довгу мандрівку. Тільки мало буде сенсу, радше навпаки: розлука лише зміцнить кохання. Це Валентин зрозумів одразу і відкинув таку версію. Тож який засіб обрав він? Лише один – сміх.
Справді-бо: що утримається перед сміхом у нашому світі? Ніщо, у тім числі кохання. Тому наш хитромудрий одружений молодик вирішив, що сміх допоможе йому досягти жаданої мети якнайшвидше.
Одначе він розумів, що надуживати сміхом не слід, усе повинно залишатися в межах пристойності. І Кларінья не витримає. Вона жінка, і ніщо жіноче їй не чуже.
Одного разу, коли в будинку Валентина зібралися родичі й кілька званих гостей, чоловік Кларіньї запропонував Ернесто, що був знаний як заповзятий вершник, об’їздити коня, якого він щойно купив.
- Він тут?
- Так, сьогодні привели… Відмінний коник, просто дивовижа.
- То де ж він?
- Зараз побачите його.
Поки сідлали коня, Ернесто звернувся до пань:
- Сподіваюся, ви мені вибачите, якщо матиму не вельми вишуканий вигляд?
- Отакої!
- Усе може бути.
- Не віримо цьому, у будь-якому випадку ви матимете вигляд зуха.
- Хтозна…
- Випрохуєте комплімент…
Осідлали коня, і Ернесто вийшов, аби сісти на нього. Усі висипали на терасу.
Хоча кінь був гарячий і норовливий, Ернесто вскочив у сідло доволі вправно, чим заслужив оплески пань, зокрема Кларіньї.
Заледве кінь відчув на собі бравого вершника, то почав брикати. Але Ернесто втримався в сідлі, й настільки вишукано, що пані стали оплескувати знову. Проте Валентин знав, що робить, а тому спокійно споглядав успіх Ернесто, очікуючи закінчення сцени.
Чекати довго він не мусив. Скоро Ернесто почувся погано. Через це він вже не міг належно стримувати коня. А той, мовби здогадавшись про слабкість наїзника і про таємні бажання свого господаря, почав брикати ще несамовитіше. Згасла усмішка, що вигравала на вустах Ернесто, його поза втратила всіляку вишуканість і стала радше смішною, бо тепер він думав не про пань, які дивилися на нього і серед яких була Кларінья, а лише про те, як би не злетіти на землю. Добре ще б упасти мовчки, зберігаючи гідність, подібно до Іполита [3], але ж ні – час від часу Ернесто здушено скрикував. Жінки злякалися, особливо Кларінья, яка була не в змозі приховати страх, що її охопив. Одначе коли кінь, розпачливо брикнувши, врешті скинув вершника на траву і той, підвівшись, узявся обтрушувати жакет, вибухнув дружній регіт.
Тоді Валентин, аби остаточно осоромити суперника, наказав підвести коня і вскочив у сідло.
- Дивіться, Ернесто, вчіться.
Справді, Валентин легко і спокійно утримував коня та ще помахував паням рукою. Винагородою йому став вибух оплесків. Того дня так само одностайно захоплювалися Валентином, як сміялися з Ернесто.
Бідолаха хотів похизуватися, очікував гучного успіху, але в результаті відчув приниження. Особливо коли Кларінья з жалю почала втішати його. Це вже був повний провал. Годі заздрити закоханому, який викликає у свого предмета не кохання, а жаль.
Ернесто здогадався, що потрапив у халепу. Але як її виправити? Понарікавши подумки, молодик заприсягся собі бути обачнішим надалі. Отак закінчилася перша подія, неприємна для Ернесто, і на цьому завершимо четвертий розділ.

V
Кларіньїн батько святкував свої народини. На сімейне свято зібралися родичі й друзі – повна домівка люду.
За час від злощасного падіння Ернесто з коня до народин старого Валентин двічі влаштовував суперникові такі пастки й виставляв його на сміх. Однак Ернесто ні в чому не підозрював чоловіка своєї кузини – той щоразу першим засмучувався через його невдачі.
Здавалося, тестеві народини давали Валентинові чудову нагоду для нової витівки. Але що можна вигадати знову, як зробити суперника посміховиськом? На жаль, цього разу винахідливий Валентин нічого не приготував заздалегідь.
Урочистість відбувалася в заміському будинку, де привільніше відпочивати, як і належить робити святкового дня.
О призначеній годині було подано розкішний обід. Старий сидів на чолі столу між сестрою і дочкою, поруч нього з одного боку – Ернесто, з другого – Валентин, інші зайняли місця, не дотримуючись жодної ієрархії.
За столом точилася жвава бесіда, у самий розпал якої Валентинові нарешті впала в голову чудова ідея, утілити яку він вирішив за десертом. Довкола звучали щиросердні тости й заздоровниці.
Посеред обіду Ернесто раптово занудьгував.
Що з ним коїться? Гості питали одне одного, ніхто не знав, зокрема він сам. Сидів мовчки, наче води набрав у рота.
Тоді Валентин підвівся і виголосив тост за здоров’я Ернесто, сказавши кілька похвальних слів на його адресу. Усі стали оплескувати, але бідолаха почувався в цей час не ліпше, аніж після падіння з коня. Адже він мусив виступити з тостом-відповіддю, в чому й була прихована його загибель, – саме такий був таємний задум Валентина. А перед тим Ернесто знудився власне через те, що змішував різні вина одне з одним. Тепер він був вимушений знову підняти чарку і промовити спіч, відповідаючи на Валентинові заздоровницю. По цьому він пив за здоров’я кожного гостя, а коли не лишилося нікого, запропонував випити за кухаря, чим заслужив на оплески.
Чи варто описувати, що було потім? Звільню читачів від не вельми приємних епізодів. Ернесто явно переборщив у своїй насназі й, коли всі підвелися з-за столу, аби перейти в інші кімнати, зненацька заридав. Яка безглузда сцена! Ніхто не міг стримати сміху; і ніхто не міг заспокоїти нещасного Ернесто – він проплакав годин зо дві.

VI
Раз увечері у Валентина були гості. Небагато: з пів десятка родичів і стільки само друзів. А до одинадцятої години їх залишилося зовсім мало.
Поставили (послуговуємося тут звичним висловом) віст, у якому теж узяв участь Валентин. Ернесто попервах не хотів грати – був не в гуморі… Чому? Йому здалося, що Кларінья незвично холодна з ним. Потім усе-таки сів до ломберного столика, причому постарався вмоститися так, аби бачити Кларінью, але та байдуже, а можливо, і зумисне, відійшла до вікна побалакати з подругами.
Розпочалася гра.
Невдовзі гравців охопив такий азарт, що навіть жінки наблизилися до бойовища.
Найбільш азартно грали Валентин і Ернесто.
Усі зацікавлено спостерігали перебіг гри, проте вельми спокійний, коли раптово Валентин заявив, звертаючись до Ернесто:
- Я більше не граю!
- Чому? – спитав той.
Валентинів кузен на ім’я Лусіо теж поглянув на Ернесто і мовив:
- Маєш рацію.
- Але чому? – наполягав Ернесто.
Валентин підвівся, жбурнув карти на столик і зневажливо кинув:
- Не бажаю!
Лусіо і ще один із гостей вирішили:
- Це привід для дуелі.
Запанувала глибока тиша. Лусіо звернувся до Ернесто:
- Що маєте намір робити?
- Я?
- Ну так, лише дуель…
- Але в нас це не прийнято… Єдине, що можу зробити, – відповісти цьому сеньйорові мовчазною зневагою…
- Що? – спитав Валентин.
- Відповісти мовчазною зневагою, бо ви…
- Хто я?
- Хто хочете!
- Муситимете дати мені задоволення!
- Задоволення?
- Звичайно, – мовив Лусіо.
- Але ж у нас не прийнято…
- Боронити свою честь прийнято всюди!
- Як ображений обираю зброю.
- Пістолети, – запропонував Лусіо.
- Згода, і нехай їх належно зарядять, – виснував Валентин.
Жінки завмерли від страху. Вони не могли собі уявити, що станеться тепер. Урешті до Кларіньї повернувся дар мовлення, і перші її слова були адресовані чоловікові.
Але той начебто нічого не чув. Сум’яття зростало. Ернесто далі протестував супроти такого способу розв’язання спору, посилаючись на те, що ми не маємо такого звичаю. Та Валентин не визнавав нічого іншого.
Після довгої суперечки Ернесто врешті погодився на кровопролиття.
- Гаразд, нехай будуть пістолети.
- І негайно – зажадав Валентин.
- Негайно?
- Так. У саду.
Ернесто зблід.
Кларіньї потьмяніло світло в очах, і вона, опустившись на диван, зомліла.
Усі заметушилися.
Їй надали необхідну допомогу, і хвилин за п’ятнадцять вона прийшла до тями.
Окрім неї, у кімнаті залишилися тільки чоловік і один гість, який був лікарем.
Побачивши чоловіка, Кларінья враз згадала те, що сталося. Вона негучно скрикнула, та Валентин поквапився її заспокоїти.
- Нічого страшного не сталося…
- Але…
- І не станеться.
- Ох!
- Це був жарт, Кларіньє, ми домовилися про все заздалегідь. Дуель відбудеться, але єдино тому, аби випробувати Ернесто. Невже ти думаєш, я допустив би щось інше?
- Ти говориш серйозно.
- Звичайно.
Лікар потвердив Валентинові слова. А той додав, що його секунданти вже домовилися з секундантами Ернесто, – і тим, і тим усе відомо. Дуель відбудеться за кілька хвилин.
- Ох, не віриться мені!
- Присягаюся… присягаюся оцією чарівною голівкою…
І Валентин, схилившись до дивана, ніжно поцілував дружину в чоло.
- А якби він убив тебе? – прошепотіла вона.
І Валентин побачив, як по її щоках скотилися дві сльозини. Чого ж бо ще має бажати чоловік?
- Є спосіб остаточно впевнитися в тому, що це жарт, – утрутився лікар. – Нехай принесуть пістолети.
Кларінья встала і пройшла до іншої кімнати, вікна якої виходили в сад. Там уже зібралася решта пань.
Принесли пістолети. Їх зарядили на Кларіньїних очах і потім вистрелили з обох, аби господиня дому переконалася, що вони розряджені й дуель несправжня.
Валентин спустився в сад. Вийшли секунданти з пістолетами. Жінки, також попереджені про характер майбутньої дуелі, залишилися в кімнаті, звідки було видно сад, спеціально освітлений гірляндами лампочок.
Відміряли кроки, кожному суперникові вручили пістолет.
Ернесто, котрий до тієї хвилини мав якийсь відчужений вигляд, щойно побачивши пістолет у руці суперника, затремтів усім тілом, хоча мав такий самий, а секунданти сказали, що обидва пістолети заряджені.
Валентин почав цілитися. А Ернесто, як не старався, не міг підняти руки – через хвилювання. І зробив знак Валентинові, аби той почекав, – витягнув хустку і витер піт із лоба.
Страх Ернесто ще більше посилився, коли він почув такі слова:
- Убитого закопаємо тут-таки, у саду…
- Так, звичайно. Вже послали копати могилу.
- Нехай викопають якнайглибшу!
Один секундант почав лічити до трьох, б’ючи в долоні. При першому ударі Ернесто здригнувся, після другого опустив руку, а коли йому нагадали, що треба прицілити й стріляти при третьому ударі, він випустив пістолет і простягнув руку суперникові.
- Волію дати вам інше задоволення. Визнаю, що я не мав рації!
- Як? Волієте?.. – усі вигукнули хором.
- Маю причини не ризикувати життям, – пояснив Ернесто, – і визнаю, що я не мав рації.
На цьому інцидент неначе було вичерпано. І тут пролунав чийсь сміх, мелодійний жіночий сміх, але для Ернесто він прозвучав поховальною музикою, адже сміялася Кларінья. Усі повернулися до неї. Вона взяла обидва пістолети, прицілила Ернесто і натиснула на гачки.
Тепер усі зареготали.
Обличчя Ернесто вкрилося страшною блідотою. Стало восковим.
Кларінья відкинула пістолети й кинулася у Валентинові обійми.
- То ти, милий, навіть зі смертю жартуєш?
- Так, люба, але в ім’я кохання!
За кілька днів Ернесто поїхав мандрувати й більше ніколи не повертався до Ріо-де-Жанейро.
А Валентин і Кларінья прожили спільно в коханні й згоді, народивши багато дітей.



[1] Дотримуємося тут, як і в інших місцях, традиційного варіанту написання назви цього міста, хоча правильнішим нам видається: Ріу-ді-Жанейру. – Прим. перекладача.
[2] Ріу-Ґранді – річка на центральному півдні Бразилії.
[3] Натяк на персонажа давньоримської міфології, сина Тезея й Іполити, що став жертвою коней, яких налякав Нептун.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-07-11 04:29:41
Переглядів сторінки твору 91
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.786
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2022.11.08 00:22
Автор у цю хвилину відсутній