Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
З Днем народження, батьку!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Днем народження, батьку!
— Діти, кого ви більше любите, маму, чи тата? — запитував батько двох доньок та сина, лукаво посміхаючись мружачи волошкові очі.
— Маму, маму, маму! — кричали ми тулячись до рідної, щоб не образити матір словом і не видати таїну, що батька любимо не менше. Мама задоволено дивилася на нас, поправляючи кучері, що неслухняно спадали на чоло.
— Ось бачиш, Іване, діти люблять сильніше того, хто приділяє їм більше уваги, піклується.
Я не знаю, чому ми тоді не казали, що любимо батьків однаково? Адже завше чекали на стомленого тата з роботи. Впізнавали ще здаля звук його мотоцикла, сумували, чекали на гостинець від "зайчика", хоча не дуже любили того старого сала і пекучої цибулини, що мама завертала в газету батьку щодня на обід. Ніколи не кидалися до татка в обійми з порога — соромилися. Але інколи батько, перебуваючи у гарному гуморі, вдавав себе напідпитку. Сідав на підлогу з нами погратися, а ми обіймали його за шию, насідали на плечі і котили під ліжко, чи стіл заливаючись сміхом. Ось тоді дозволяли собі бешкетувати, тягати його за носа, вуха, розцілувати у рум'яні вибриті щоки, (голився кожного дня і був великим акуратистом.) Тато коником катав нас на спині, балував і всі були неймовірно щасливі.
А одного разу ми з сестрою гралися і раптово почали плакати. Нас втішала тітка, у якої ми тоді ночували, і не могла зрозуміти чому ми невтішно схлипуємо. Та ми й самі не знали, чому зайшлися ридмою, мабуть, відчували щось погане. Потім зателефонувала мама і повідомила, що батько втрапив в біду. Сильно травмувався на роботі. Пів року пролежав у лікарні з численними переломами. Слава Богу, тоді вижив і повернувся до життя.
Батько — Зінчук Іван Миколайович, був майстром на всі руки. Сам побудував дім, літню кухню, сарай, посадив розкішний сад. Міг поладнати що завгодно: відремонтувати мотоцикл, телефон, радіоприймач, добре розумівся на будь-якій чоловічій справі. На роботі — поважали, тож великий батьківський портрет висів на дошці пошани, біля Будинку культури стільки, скільки я себе пам'ятаю. Любив природу, ліс, рибалку. Допомагав безкорисно: родичам, сусідам, знайомим, з яким би проханням до нього не зверталися. Люди знали, що Миколайович їм не відмовить, тому поважали, любили не лише за вроду, а й за людяність, чесність, справедливість. ( Міг відверто сказали правду у вічі і висловити свою думку, дати гарну пораду.)
Дев'яте травня — свято, яке батько любив найбільше. День Перемоги і його День народження збігалося, тож він дуже пишався цим, хоч повоювати не довелося, (під час війни був підлітком),
проте завше йшов у новому костюмі з гордістю на парад, щоб пройти центральною вулицею м. Дзержинська (зараз Романів) до святкової площі, пліч-о-пліч з ветеранами.
Тата не стало у 2000 році. Прожив сімдесят і працював зв'язківцем на пошті майже до останнього подиху. Хвороба підкосила і ми раптово втратили батька — рідну людину, яку любили найбільше у світі!
Таточку, тобі б сьогодні було б 92 роки і мені хотілося б зізнатися, що ми завжди тебе любили і любимо дуже сильно! Ти був для нас взірцем гідності, людяності. Твою любов, турботу, підтримку відчували завше. Я сумую і плачу за тобою так само як за мамою. Спочивайте разом у Божім раю в мирі та спокою. Пробачте, що не змогла приїхати на могилки, самі знаєте чому — бережи, Господи, Україну! Все буде добре, тату, не переживайте з мамою за нас! Ниточка ніколи не обірветься між тими хто в потойбіччі і на цій землі, коли ти обіймаєш всією душею і пам'ятаєш вічно з теплом і любов'ю.
09.05.2022р.
— Маму, маму, маму! — кричали ми тулячись до рідної, щоб не образити матір словом і не видати таїну, що батька любимо не менше. Мама задоволено дивилася на нас, поправляючи кучері, що неслухняно спадали на чоло.
— Ось бачиш, Іване, діти люблять сильніше того, хто приділяє їм більше уваги, піклується.
Я не знаю, чому ми тоді не казали, що любимо батьків однаково? Адже завше чекали на стомленого тата з роботи. Впізнавали ще здаля звук його мотоцикла, сумували, чекали на гостинець від "зайчика", хоча не дуже любили того старого сала і пекучої цибулини, що мама завертала в газету батьку щодня на обід. Ніколи не кидалися до татка в обійми з порога — соромилися. Але інколи батько, перебуваючи у гарному гуморі, вдавав себе напідпитку. Сідав на підлогу з нами погратися, а ми обіймали його за шию, насідали на плечі і котили під ліжко, чи стіл заливаючись сміхом. Ось тоді дозволяли собі бешкетувати, тягати його за носа, вуха, розцілувати у рум'яні вибриті щоки, (голився кожного дня і був великим акуратистом.) Тато коником катав нас на спині, балував і всі були неймовірно щасливі.
А одного разу ми з сестрою гралися і раптово почали плакати. Нас втішала тітка, у якої ми тоді ночували, і не могла зрозуміти чому ми невтішно схлипуємо. Та ми й самі не знали, чому зайшлися ридмою, мабуть, відчували щось погане. Потім зателефонувала мама і повідомила, що батько втрапив в біду. Сильно травмувався на роботі. Пів року пролежав у лікарні з численними переломами. Слава Богу, тоді вижив і повернувся до життя.
Батько — Зінчук Іван Миколайович, був майстром на всі руки. Сам побудував дім, літню кухню, сарай, посадив розкішний сад. Міг поладнати що завгодно: відремонтувати мотоцикл, телефон, радіоприймач, добре розумівся на будь-якій чоловічій справі. На роботі — поважали, тож великий батьківський портрет висів на дошці пошани, біля Будинку культури стільки, скільки я себе пам'ятаю. Любив природу, ліс, рибалку. Допомагав безкорисно: родичам, сусідам, знайомим, з яким би проханням до нього не зверталися. Люди знали, що Миколайович їм не відмовить, тому поважали, любили не лише за вроду, а й за людяність, чесність, справедливість. ( Міг відверто сказали правду у вічі і висловити свою думку, дати гарну пораду.)
Дев'яте травня — свято, яке батько любив найбільше. День Перемоги і його День народження збігалося, тож він дуже пишався цим, хоч повоювати не довелося, (під час війни був підлітком),
проте завше йшов у новому костюмі з гордістю на парад, щоб пройти центральною вулицею м. Дзержинська (зараз Романів) до святкової площі, пліч-о-пліч з ветеранами.
Тата не стало у 2000 році. Прожив сімдесят і працював зв'язківцем на пошті майже до останнього подиху. Хвороба підкосила і ми раптово втратили батька — рідну людину, яку любили найбільше у світі!
Таточку, тобі б сьогодні було б 92 роки і мені хотілося б зізнатися, що ми завжди тебе любили і любимо дуже сильно! Ти був для нас взірцем гідності, людяності. Твою любов, турботу, підтримку відчували завше. Я сумую і плачу за тобою так само як за мамою. Спочивайте разом у Божім раю в мирі та спокою. Пробачте, що не змогла приїхати на могилки, самі знаєте чому — бережи, Господи, Україну! Все буде добре, тату, не переживайте з мамою за нас! Ниточка ніколи не обірветься між тими хто в потойбіччі і на цій землі, коли ти обіймаєш всією душею і пам'ятаєш вічно з теплом і любов'ю.
09.05.2022р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
