Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Передмова до «Стислої музичної енциклопедії» Хоакіна Турини [1]

Видання «Стислої музичної енциклопедії» Хоакіна Турини [2] становить визначну й екстраординарну подію в музичному житті нашої країни, адже, за винятком праць маестро Феліпе Педреля [3], у цьому плані в нас навряд чи знайдеться щось рівне за значенням.
Сам Еслава [4], який ще в давні часи поставив собі мету навчити нас музичних прийомів через власні трактати, вже тоді славетні, занедбав цю працю, не скінчивши її, й останнього тому, який він думав присвятити вченню про композицію, опубліковано не було. Тому в Іспанії серед музикантів-професіоналів можна почути розмови про гармонію, контрапункт, інструментування, але ніколи – про сам твір (якщо не рахувати фуги).
Через багато років, аби виправити цю помилку і заповнити наявну прогалину, з’явився Хоакін Турина. Усі ми, зацікавлені в долі іспанського мистецтва, повинні якнайжвавіше повіншувати одне одного з цією подією. Талант і відмінне художнє чуття, блискучі докази яких дав Турина у власних творах, є запорукою того, що він може нам багато чого сказати про мистецтво композиції.
Тож яким чином послуговуватимуться цією книжкою ті, котрі прагнуть дістати плоди з настанов, уміщених у ній? Кажу це тому, що світло нерідко засліплює багатьох людей, які довго прожили в темряві й попервах раділи його добродійствам.
Вірячи, – а вірю в це твердо, – що мета мистецтва – породжувати почуття в усіх його аспектах і що іншої мети воно не може і не повинно мати, відчуваю побоювання, ґрунтоване на досвіді, що хто-небудь, застосовуючи засіб як мету, перетворить мистецтво на щось штучне і думатиме, що здійснює свою художню місію, виконуючи звуками щось на подобу шахової задачі, ієрогліфа чи займаючись іншою нешкідливою і некорисною розвагою.
Безсумнівно, декотрі не можуть прагнути більшого, добре буде, якщо вони досягнуть бодай цього, але звертаюся не до них. Говорю тим людям, які тою чи тою мірою відчувають творчу силу в своїй душі. Хай вони спрямують власний погляд у минуле, та не відступають із царини, яку вже здобули інші, тоді побачать визначне і безперервне зростання поступу мистецтва від початку його існування як такого; з полум’яною і глибокою вдячністю вони захопляться тими митцями, котрі, не вдовольняючись шляхами, які протоптали їхні попередники, відкривали інші, нові, й, зрештою, дійдуть рішення, що більш або менш рясне насіння, яке посіяв творець у їхніх душах, може давати нові вруна на животворному і свіжому ґрунті, під яскравим сонцем, на широкій і вільній ниві…
Скромно вважаю, що штудіювання класичних форм нашого мистецтва повинно слугувати лише навчанню на їхніх прикладах порядку, урівноваженості, реалізації (часто досконалої) певної методи. Повинно слугувати нам, аби сприяти створенню інших, нових форм, так само блискучих; одначе не для того, аби робити з них готові кулінарні рецепти (хіба коли на меті – спеціальне завдання).
Я дозволив би собі чесно признатися, що в цій праці, яка, мені на задоволення, привернула мою увагу, тенденції й навіть твори нової музики мають оцінку з позицій, які не завжди поділяю. Гадаю, нині мистецтво покликане створювати музику так само природну, як імпровізація; проте настільки врівноважену і логічну, аби в цілому і в деталях бути ще досконалішою, аніж твори класичного періоду, що їх досі представляли непохибними взірцями.
Можливо, хтось подумає, що сказане означає мою більш або менш приховану зневагу до творів минулого? Я був би гідний жалю, якби це було так! І скажу ще: жалюгідні ті, котрі, засліплені блискучою красою нового мистецтва, відкидають старе! Ці люди добровільно позбавляють себе витончених насолод, можливо, інколи більше інтелектуальних, ніж емоційних, але настільки значних, що вони посилюють задоволення від сучасного мистецтва, коли відкриваються його зв’язки з мистецтвом минулого. Я намагався сказати, що наша професія повинні розвиватися без абсурдних упереджень, радісно, вільно… Розум повинен бути лише підтримкою інстинкту. Він повинен слугувати останньому, скеровуючи його, надаючи йому форми, угамовуючи; але в жодному разі не руйнувати інстинкту, всупереч стільком непорушним правилам, які заповнюють підручники.
Твердження, що музику треба розуміти, аби насолоджуватися нею, – згубна помилка. Музики не створюють і ніколи не повинні створювати для того, аби її розуміли, а для того, аби її сприймали чуттям.
Отже, уважаю, що можна здобути знання в мистецтві, але не можна його навчитися. Скільки людей намагаються догматизувати в мистецтві, і вони не лише прикро помиляються, але шкодять мистецтву, хоча з прихованою пихою вдають, що охороняють його.
Хай кожен іде за своїми смаками й прагненнями. Незалежно від того, принесе він задоволення іншим чи ні, сам він отримає задоволення… і це вже чимало. А той, хто отримує задоволення, наполегливо працюючи за своєю професією, має більше змоги також принести задоволення іншим…
І насамкінець: уважаю, що митець укладає почуття в мистецтво несвідомо, але він не зміг би втілити його, дати йому форму, не маючи у своїй професії свідомої й цілковито закінченої підготовки. Тому для того, хто збирається приступити до вивчення музичної композиції, мені бракує слів, аби рекомендувати працю Хоакіна Турини, котру, незважаючи на мої розбіжності з ним у окремих питаннях, розглядаю як коштовний здобуток національної художньої культури. Добре використана, праця може принести багаті й рясні плоди.


[1] Першодрук: у виданні «Енциклопедії» (Мадрид, 1917).
[2] Хоакін Турина-Перес (1882–1949) – іспанський композитор, диригент і музичний критик андалуського походження. Один із провідних представників імпресіоністичного напряму. До числа його основних творів належать «Севільська симфонія», «Фантастичні танці», симфонічна поема «Процесія Росіо». 1917 р. опублікував свою «Стислу енциклопедію музики» («Enciclopedia abreviada de la música»), яка стала важливою віхою в музикологічній науці Іспанії.
[3] Феліпе Педрель-Сабатé (1841–1922) – іспанський композитор і музикознавець каталанського походження. Провідний діяч доби національного музичного відродження Іспанії. Засади власних мистецьких ідей виклав у маніфесті «За нашу музику» (1890). Працюючи професором Мадридської консерваторії, виховав низку провідних композиторів, зокрема І. Альбеніса, Е. Ґранадоса, Х. Турину, М. де Фалью.
[4] Міґель-Іларіон Еслава-Елісондо (1807–1878) – іспанський композитор і диригент наваррського походження. Тривалий час працював диригентом Королівської капели в Мадриді. Автор 3-х опер і бл. 140 творів духовної музики. Написав кілька музикологічних праць, присвячених питанням сольфеджіо, гармонії, композиції. Уклав «Священну іспанську ліру» (1869) – антологію релігійної музики Іспанії XV–XVI ст.