Кілька днів тому мені зателефонувала моя однокласниця - на сході загинув її племінник. Етнічний росіянин. Російськомовний. 32 роки. 11 місяців був на фронті.
Лікарі виявили проблеми із спиною і сказали, що вже досить. Він відповів: ні, не досить, адже там мої побратими… За два тижні до загибелі одружився.

Гадаю, багато хто вже встиг прочитати в «Українській правді» приголомшуюче інтерв’ю із захисницею Маріуполя Валерією Суботіною, яка, втративши на війні коханого чоловіка, понад 11 місяців провела у російському полоні.
Ось її слова:
«Росія напала не лише на Україну. Скільки вже у світі воєн спричинено Росією? Вона не приходила туди, де була російська мова. Вона приходила туди, де вона відчувала, що може напасти, може зламати, може вбити, може зруйнувати. 
Тут не в мові справа. Росія не розуміє російську мову, мову переговорів чи мову толерантності. Росія розуміє лише мову такої самої агресії. Вона розуміє мову сили.
Зараз для мене визначення українця не стосується мови, релігії або ще чогось. Воно стосується того, чи людина пішла захищати свою державу. Оце – українець…»

І мені дуже прикро, коли сьогодні дехто, замість того, щоб робити все для згуртування всіх нас, навпаки, вносить розбрат, небезпечно граючись мовними питаннями.
Звичайно, не ми приносимо у цей світ мови, і не нам їх знищувати. Хоча, на превеликий жаль, агресивна політика деяких диктаторів на кілька поколінь відбиває любов до тієї чи іншої мови. Так було у свій час із німецькою. Те саме сьогодні відбувається й з російською... Але ми не маємо права забувати про тих численних російськомовних юнаків, чоловіків, дівчат, жінок, які віддали своє життя за нашу незалежність, хто лежить у шпиталях з єдиною надією - щонайшвидше повернутися на фронт, хто захищає Україну на ділі, а не на безмежних римованих словах…

Наскільки я помітив, на порталі ПМ немає заборони на російську мову. І це свідчить про те, що Україна залишається, попри всі важкі виклики, демократичною країною. Щодня на сторінках порталу можна побачити ті чи інші перлини російської поезії.
Особисто я пишу двома мовами. Тими мовами, які з дитинства знаю і люблю. І пишаюся тим, що сьогодні мої поезіїї публікуються за кордоном, насамперед у США - країні, яка активно і потужно підтримує нас буквально з перших днів
війни, - саме українською, навіть без перекладу на російську.

І мені дуже прикро, що окремі особи, такі, як Микола Соболь, продовжують поливати мене брудом на різних літературних сайтах.
Свіжий приклад. Сьогодні я опублікував вірш «Тест», де зокрема йдеться про пам‘ять «про наших святих загиблих»… Й одразу лягає чорна блюзнірська тінь відгуку Соболя.
До речі, я помітив, що на нейтральні мої поезії він ніколи не реагує. А от коли мова йде про антивоєнні вірші чи присвяти видатним українцям - тут як тут. Так, щодо моєї присвяти геніальному українському художнику Івану Марчуку Соболь заявив, щоб я краще написав некролог за гроші. Повторюю, йдеться про, слава Богові, живого митця… А відносно моєї присвяти видатному українському диригентові Роману Кофману Соболь зморозив щось про свою ерекцію. Уявляєте контекст: Бетховен, Роман Кофман і … ерекція Миколи Соболя?..
Отже, навіть неозброєним оком видна псевдопатріотична і, як завжди, малограмотна позиція горезвісного опонента.

На щастя, я на порталі не почуваю себе самотньо. Щодня зростає моя читацька аудиторія: за 14 місяців - понад 20 тисяч переглядів! У мене з‘явилися колеги, які мене підтримують: Іван Потьомкін, Самослав Желіба, Артур Сіренко та інші порядні люди. Я їм щиросердно вдячний.

І наостанок хочу нагадати ім‘я героя, племінника моєї однокласниці, який загинув, захищаючи нас, тіло якого у цьому листопаді поховано на Берковецькому цвинтарі у Києві: АНДРІЙ ХАЛОЇМОВ.
Якщо буде можливість, поставте свічку за його світлу пам‘ять…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік