«Київська правда»: За шістдесят кроків від реактора

Перше відрядження і перші враження

Так уже розпорядилась доля, що з 96 літ своєї біографії,
майже чотири десятки з них газета «Київська правда» прожила
в еру Чорнобиля. Чорнобиль у нинішньому розумінні цього слова,
наклав свій незгладимий слід як на зміст публікацій обласної газети,
так і на долі моїх колег – журналістів і працівників редакції, став
розділовим знаком на «до» і «після». Як і в біографії людини, в
газетній біографії чорнобильської ери «Київської правди» були світлі
і темні смуги, щасливі і трагічні періоди.

Для мене особисто Чорнобиль розпочався того зимового ранку,
коли мені, студенту факультету журналістики шевченкового вузу,
тодішній головний редактор газети, світлої пам’яті Вадим Іванович
Дубенко, запропонував поїхати з агітбригадою студентської молоді у
моє перше відрядження у Чорнобиль, де тоді розпочиналось будівництво
атомної електростанції, котра мала стати найважливішим об’єктом
енергетики не тільки Київщини і нашої республіки, а й всього союзу і
навіть Європи. Так не зовсім знайоме мені, подолянину, слово Чорнобиль
вперше зайшло до мого лексикону. Моє знайомство з великою будовою розпочалось
із гамірного різноголосся, сміху, гітарного передзвону мешканців одного з
багатьох місць тимчасового проживання будівельників – селища «Лісове»,
котре й справді було лісовим, бо складалося із кількох великих армійських
наметів, з яких «давали прикурити» зимовому морозяному небу своїми високими
трубами чавунні та сталеві «буржуйки», а також десятків виконробських
вагончиків-теплушок та щитових дерев’яних будиночків, котрі утворювали
своєрідний лісовий бульвар. На думку приходили слова популярної у ті
часи комсомольської пісні :»Мы на край земли придем, Мы построим новый
дом, И табличку прибьем на сосне…»

Табличка «Селище «Лісове» була й справді прибита на сосні, а будувати
тут збиралися не просто дім, а цілий ядерний реактор і велике
багатоповерхове місто з такою красивою назвою Прип’ять.

Але все це буде у майбутньому, як і капсула з посланням до нащадків,
занурена у бетон котловану у врочистій обстановці за участю союзного
міністра енергетики П.С. Непорожнього та численних гостей з Москви
і Києва, як й перші «капітальні» гуртожитки на узліссі, інші знакові
об’єкти молодого міста будівельників і атомників. А поки-що переді
мною мерехтіло вогнями селище будівельників з бетонною доріжкою, що
простяглась у поліських хащах від селища до управління будівництвом ЧАЕС,
і яку з чийогось гострого язика чомусь називали «стежкою Хо Ші Міна»
З того першого «практикантського» відрядження до Чорнобиля я привіз
невеличку замітку-звіт про концерт агітбригади перед будівельниками
першої української атомної. І коли її надрукували у «Київській правді»,
я був безмежно радий тим «декільком рядкам у газеті» , задля яких,
як співалося у нашому журналістському славні, варто було три доби не спати…

Перші пуски і перші мільярди

Станція будувалась, приростала об’єктами і поверхами, як у згаданій мною
вже комсомольській пісні: «За ночь ровно на етаж…» «Київська правда,
як і належить обласній газеті, однією з перших повідомляла про початок
і завершення спорудження кожного більш- менш важливих об’єктів. Крім
мене(уже штатного працівника), активну участь у написанні цієї колективної
біографії станції і її міста-супутника робили мої старші колеги Олена
Борисівна Мандельбаум, Віктор Іванович Шанюк, Григорій Дмитрович Пивоваров,
Олександр Аркадійович Новак і мої ровесники Олександр Ілліч Болясний,
Василь Іванович Хрущ. Ну й звичайно ж, - наші талановиті фотокореспонденти
Євген Малютенко, Валентин Бондаренко, Ольга Думанська, Михайло Мосенжник.
Як зараз у пам’яті хвилююча і водночас тривожна подія – фізичний пуск
першого реактора першого блоку ЧАЕС того вересневого дня 1977 року.
Ні досвідчені вчені- атомники, ні монтажники-налагоджувальники
обладнання не могли достеменно знати і передбачити як поведе себе
атомне серце реактора, коли його активуватимуть урановми стержнями-збірками.
Зрозуміло, що з питань безпеки на цю подію не запрошували журналістів.
Ні київських, ні московських. Нам, обласним газетярам, пощастило більше.
Скориставшись суцільним ажіотажем довкола події, я і фотокореспондент
Валентин Бондаренко таки проникли до реакторної зали і могли спостерігати
як уранові «олівці» повільно занурються у черево реактора. Складніше було
із знімками. Фотографувати цей процес суворо заборонялось. І тут довелось
схитрувати. Було помічено, що голова державної приймальної комісії,
без дозволу якого тут нічого не відбувалося, Артем Миколайович Григор’янц
має деяку слабкість до фотоспалахів . Тож Валентину довелось поповзати
навприсідки перед чиновниками, блимаючи їм у вічі своїм «Ніконом».
Щоправда, потім нас все ж примусити проявити плівку у місцевій лабораторії
і пред’явити Артему Миколайовичу контрольні відбитки кожного знятого кадру.
Зате «Київська правда» таки вийшла з історичним фоторепортажем про цю подію.
Потім Валентин хвалився, що світлини з фізичного пуску першого реактора
у нього «позичили» навіть союзні видання…

Звичайно ж, мої колеги могли б розповісти свої історії і факти з біографії
великої будови. Приміром, про колективні обіди-планерки, котрі по певних
днях проводив у великій їдальні «Ромашка» легендарний начальник будівництва,
згодом Герой соцпраці Василь Трохимович Кизима. На них, як правило
запрошувались керівники будівельних і підрядних організацій, бригадири,
постачальники... Уявіть собі довгий обідній стіл в голові котрого, як
ведеться сидить «батько», а по обидва боки – за рангом решта гостей.
Всі мовчки сьорбають свій борщ і раптом тишу перериває не те, щоб
сердитий, проте досить таки рішучий і наполегливий голос Василя Трохимовича
про те, що така ось мехколона несвоєчасно поставила на будову кран, а
такий-то бетонний завод знову не в повному обсязі виконав заявку бригади
бетонярів… Я завжди дивувався, як може тримати у своїй пам’яті начальник
такої велетенської будови не тільки імена своїх численних підлеглих, а
й всі ті кубометри бетону, тонни арматури, всі ті виконані і зірвані
заявки і плани? Василь Трохимович всю ту інформацію тримав у голові без
будь-яких комп’ютерів та інших теперішніх гаджетів і давав їй раду.
На будові його за це не те щоб любили, поважали і шанували. Досить сказати,
що за чималої плинності кадрів на таких об’єктах, я пам’ятаю лише його
прізвище на цій відповідальній посаді.

А ще пам’ять зберегла образ керівника тресту «ЮТЕМ» («Південтеплоенергомонтаж»)
Володимира Петровича Токаренка. Вони навіть чимсь схожі були з Василем
Трохимовичем. Такі ж рішучі, наполегливі і вимогливі до себе і підлеглих.
І почуття гумору у обох було схоже. Досі не можу без посмішки згадати дотеп,
який нібито висловив Володимир Петрович на високій партійно-господарській нараді,
яку проводив партійний чиновник найвищого обласного рангу. Коли керівник
підвищеним тоном спитав керуючого трестом коли він нарешті введе в дію
важливий об’єкт? Той, трохи подумавши, з посмішкою відказав: «Все, что я
имею ввиду, я обязательно введу» . Щось подібне,розповідали, висловив за
аналогічних обставин і В.Т. Кизима, який на дорікання партійного бонзи
про надто повільне будівництво міського палацу культури зауважив, що
Володимирський собор не один десяток літ будувався, зате й досі стоїть…
Можливо не всі ці випадки насправді мали місце, але, як кажуть, легенди
ходять про великих. До таких справді легендарних осіб атомобуду я
відношу і добре знаних бригадирів арматурників Віктора Бокова,
котрого будівельники висунули кандидатом у депутати союзного парламенту
та його колегу – бригадира бетонярів Миколу Матвеєва. Ці люди знали собі
ціну і не плазували перед чинами. Все, що вони будували, здавалось би
радуватиме людей віки… Корінні прип’ятчани і численні гості міста назавжди
збережуть у пам’яті творіння керованих ними колективів, такі як
красень-готель «Полісся», кіноконцертний зал «Прометей», комплекс
річкового вокзалу над Прип’яттю, зручні для проживання квартали міста,
його рівні і широкі проспекти й бульвари. А головне блоки атомної, котрі
виростали, мов гриби у поліській пущі…

У квітні 1979 року перший енергоблок виробив перших десять мільярдів
кіловатів струму, з чим його тепло привітали найвищі керівники держави,
зводився третій і четвертий блоки, планувалась, проектувалась і навіть уже
будувалась друга черга станції. Репортажі, кореспонденції,
замальовки про це регулярно виходили на сторінках обласної газети.
Здавалось, так буде й надалі…

Якось, під час ядерної аварії на станції «Трі Майл Айленд» у США, я
поцікавився у одного з керівників експлуатаційників чи не може подібний
інцидент трапитися у нас, мій співрозмовник рішуче замахав руками:
Що ви, що ви, у нас таке неможливе! У нас система потрійного захисту,
техніка контролює людину, людина – техніку. Ніщо не віщувало лиха до
тієї трагічної ночі на 26 квітня 1986-го…

Прометей розгнівався

На прип’ятському майдані поруч з уже згадуваним кіноконцертним залом
кілька років поспіль милував око чудовий монумент герою і титану
Прометею(згодом його перенесуть з міста на територію станції), котрий
як свідчить легенда, не послухавшись всемогутнього Зевса, подарував
людям життєдайний вогонь. Зізнаюсь, вже тоді цей, прикутий до скелі
розлюченим громовержцем, титан,викликав більше якоїсь підсвідомої
тривоги, аніж оптимізму. Вогонь нікому не прощає безпечності, ні
Богам, ні Героям, ні, тим паче, нам – смертним…

Про причини найбільшої техногенної катастрофи написано і наговорено
вже томи документів, судових справ, белетристики. У тому числі й на
сторінках «Київської правди» у статтях і кореспонденціях моїх колег
Олександра Болясного, Олександра Новака, Григорія Пивоварова,
Василя Лісового, Віталія Заруди, Тамари Бойко,Олесі Дейнеко, інтерв’ю
з вченими, енергетиками-практиками,( зокрема й із засудженим до
десяти років ув’язнення директором станції Віктором Петровичем Брюхановим,
якого разом з кількома його колегами зробили крайніми у допущенні
до катастрофи), екологами. Ще більше буде сказано у майбутньому.
Нині ж, у тридцяту річницю трагедії, хочеться розповісти про тих
працівників пера і об’єктива, хто у ті критичні дні, не рахуючись зі
своїм здоров’ям і навіть життям включились у активну роботу з
висвітлення героїчної праці енергетиків, пожежних, будівельників,
міліціонерів, котрих ми звично іменуємо таким ємким словом -
ліквідатори.

Уже в перші після аварійні дні у редакції «Київської правди» було
утворено штаб , або як у нас казали менш пафосно – групи з висвітлення
робіт з ліквідації наслідків аварії (журналістам тоді не рекомендувалось
вживати більш точне і жорсткіше слово – катастрофа), до якого увійшли
головний редактор Віталій Тимофійович Заруда (а згодом і його наступник
на цій посаді – Іван Володимирович Чумак), його заступники Тамара Павлівна
Бойко, Микола Петрович Берник, відповідальний секретар Ірина Борисівна
Павловська, керівники ряду відділів і провідні журналісти. Не було
жодного дня, щоб на сторінках газети не з’являлись яскраві і змістовні
публікації - фоторепортажі, інтерв’ю зі станції, навколишніх міст і сіл,
котрі потрапили до зони обов’язкового відселення, з будівництва житла у
місцях компактного проживання переселенців. Тема Чорнобиля на багато літ
стає однією з провідних у газеті. Наші постійні читачі й досі пам’ятають
гостру публіцистичну статтю «Мародери» наших колег Тамари Бойко та
Ірини Павловської, у якій аналізувалися факти зловживання службовими
обов’язками і морального виродження окремих посадовців і працівників
(на жаль, і таких було чимало), котрі намагалися здобути власну вигоду
від всенародного лиха. А стаття Григорія Пивоварова «За шістдесят кроків
від реактора» і досі вражає своєю оголеною правдою у змалюванні
«гарячих» буднів ліквідаторів. За серію репортажів із зони ЧАЕС
заступник головного редактора газети Тамара Павлівна Бойко була
удостоєна журналістської премії «Золоте перо».

Збереглися в архівах людської пам’яті і блискучі фоторепортажі
із зони ЧАЕС, у тому числі й безпосередньо з четвертого енергоблоку
фотокореспондентів Дмитра Злобінського, Леоніда Добровольського, Михайла
Мосенжника чиї світлини нерідко прошиті спалахами радіації, формували
візуальну і документальну хроніку подолання наслідків катастрофи.
Впродовж багатьох післяаварійних років у газеті регулярно виходить
тематична сторінка «Чорнобильський вісник», натхненником і беззмінним
ведучим сторінки весь цей час трудиться ветеран редакції і завідувачка
відділом охорони здоров’я та з подолання наслідків аварії на ЧАЕС Олеся
Іванівна Дейнеко. Вагомий внесок у творення сторінки робили Володимир
Семенович Стрекаль, Станіслав Володимирович Орешкін, Василь Мусійович
Кравченко, Віра Остапівна Федорук, Зоя Кирилівна Шарикова, Валерія
Миколаївна Подолян, Микола Іванович Барсук, Микола Давидович Кравченко,
Василь Михайлович Тимошенко, Микола Олександрович Петрушенко,
Володимир Маркович Сало, Світлана Вікторівна Писаренко, інші мої
колеги. Ця колективна праця була гідно відзначена державою і людьми.
У 1995 році «Київська правда стала лауреатом конкурсу з висвітлення
Чорнобильської тематики, а наступного - редакція здобула грант
міжнародного фонду «Євразія» на видання інформаційно-аналітичного
бюлетеня «Чорнобиль-інформ», котрий друкувався накладом понад 30
тисяч примірників і безкоштовно поширювався серед ліквідаторів,
мешканців постраждалих регіонів. Бюлетень, редагований завідувачем
відділу редакції Володимиром Ткачуком інформував ліквідаторів і
постраждалих від катастрофи на ЧАЕС про новини чорнобильського
законодавства,проблеми його застосування на місцях, розповідав
про будні енергетиків ЧАЕС, котрі, незважаючи на руїни четвертого
енергоблоку, продовжували експлуатацію вцілілих об’єктів станції,
виробляти такий необхідний для їх безпечного функціонування струм.

Окремою сторінкою чорнобильської ери в біографії «Київської правди»
стало спорудження міста енергетиків і ліквідаторів Славутича,
котре рекордними темпами зводили у лісах на межі Київщини і
Чернігівщини посланці багатьох республік колишнього союзу.
Журналісти газети вели репортажі з нових вулиць і «національних»
кварталів цього наймолодшого міста України, що, як легендарний
птах-Фенікс відроджувалось з руїн і попелу замість спустошеної не
таким уже й мирним атомом Прип’яті. Хрещений батько міста і його
багатолітній голова Володимир Петрович Удовиченко став не тільки
постійним автором газетних публікацій, а й частим гостем
редакційного колективу. 26 березня 1988 року було видано перший
ордер на заселення квартири нового міста, що дало прихисток
десяткам тисяч енергетиків і ліквідаторів катастрофи. «Київська
правда», зрозуміло, не обійшла увагою цей хвилюючий момент.

***

Час – фактор невмолимий. Як писав у одному зі своїх віршів наш
талановитий композитор, поет і друг редакції Олександр Іванович
Білаш: «Все більше цвинтар забирає поля…». Багатьох із тих, кого
я тут згадав, нині вже, нема з нами.І Чорнобиль причетний до цього
не в останню чергу. Майже половині журналістів «Київської правди»
було встановлено різні категорії постраждалих від наслідків аварії,
а декому і різні групи інвалідності. Одним з перших розімкнув коло
журналістів-ліквідаторів наш блискучий фотокореспондент Дмитро
Злобінський, передчасно пішли у засвіти його колега по фотоцеху
Євген Володимирович Малютенко, талановиті журналісти,
лауреати журналістської премії «Золоте перо» Олександр Аркадійович
Новак та Григорій Дмитрович Пивоваров, колишній головний редактор
газети Віталій Тимофійович Заруда, наші колеги Олена Борисівна
Мандельбаум і Наталія Петрівна Скляренко, Станіслав Володимирович
Орешкін, Володимир Маркович Сало і Василь Мусійович Кравченко,Василь
Іванович Хрущ, Микола Давидович Кравченко,
Микола Васильович Коваль,Василь Михайлович Тимошенко...

У грудні 2013-го не стало активного ліквідатора, інваліда Чорнобиля,
Заслуженого журналіста України Олесі Іванівни Дейнеко. За кілька
днів до Нового року перестало битися серце нашого багатолітнього
заступника головного редактора, ліквідатора, інваліда Чорнобиля,
Тамари Павлівни Бойко. У липні 2012-го не стало й самої «Київської
правди» газети для якої ера Чорнобиля стала останньою у її біографії.
Хочеться сподіватися, що все, чим ми жили, про що ми писали, у тому
числі й зафіксовані нами факти і події ери Чорнобиля, було не марним
і назавжди збережеться не тільки в нашій пам’яті, газетних
підшивках і архівах, а й в історії нашої багатостраждальної країни.