Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Борис Гуменюк. ОСТРІВ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Борис Гуменюк. ОСТРІВ
ТІНЬ ТІНІ, ЯКУ КИДАЄ ТІНЬ
Борис Гуменюк. ОСТРІВ: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 176 с.
У музиці є такі фундаментальні поняття, як т о н а л ь н е і а т о н а л ь н е. Вони тотожні поняттям у с т а л е н і с т ь й н е у с т а л е н і с т ь. Тональною є така музика, в якій слух чітко відокремлює стійкі, усталені звуки від нестійких, неусталених. До перших відносяться такі, що не потребують подальшого руху, створюють ефект спокою, зупинки. Від них різко відрізняються звуки нестійкі, які вимагають подальшого руху, тяжіють до сталих звуків. І ця тяга – напружене й активне чекання сталості. Чим довше триває чекання сталості, тим більше загущеною стає атмосфера неврівноваженості, невпевненості. З’ява сталих звуків сприймається, як повернення на землю, як рятівна гавань.
Даруйте мені цей мимовільний екскурс до музичних законів, але в інтонаційному строї поетичної мови роману «Острів» вище перераховані властивості чітко марковані. Абсолютна відсутність будь-якого натяку на сюжет робить момент чекання щонайдовшим, або й зовсім таким, що ніколи не наступить. І саме відсутність усталеності робить енергетику тексту максимально напруженою.
Ці, за визначенням самого автора, деміургічні спроби можна було би назвати есеїстичною прозою. Текст роману нагадує поверхню з амальгами, де переливами зблискують і відразу зникають якісь думки, міркування, навіть афоризми. Деякі з них звучать, як парадокси: «…думання відділене від матерії життя як абсолютно окремий, автономний процес: бо для того, щоб думати – необов’язково жити, а для того, щоб жити – інші мають за тебе думати», або таке: «…ніщо так не принижує людину, як її приналежність до людей»???
В короткій анотації зазначено, що сьогодні в нашій літературі так не пише ніхто, що для літературних гурманів стане приємною несподіванкою зустріч з Ніцше і Джойсом, Місімо і Еко, Богом і Дияволом, як із співтворцями тексту роману, і головне, текст не дуже читабельний. А на мою думку, якраз навпаки – роман читабельний саме через свою інакшість, навіть, в певному сенсі, унікальність. Персонажі, скоріше, символи граничних людських втілень. Можливо, це безкінечні спроби перевтілень самого автора, чиста довільна медитація, створення нової художньої реальності. Себто, два плюс два не завжди дорівнює чотирьом, а може бути й двадцять два!
Де ж заховано містичний ключ до розгадки цієї нової реальності ? Можливо, відповідь у наступних словах автора: «Усе твоє життя – це острів, який не має сенсу, острів, який позбавлений змісту…так влаштовано світ, що у виграші бувають тільки ті, хто нікуди не йшов, нікуди не плив і нікуди не біг, бо скільки б ти не йшов, скільки б ти не плив і скільки б не біг, в кінці тебе неодмінно чекає розчарування…й сама земля виявиться не тією, яку варто було шукати». Чому ж так песимістично, пане авторе?!
Борис Гуменюк. ОСТРІВ: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 176 с.
У музиці є такі фундаментальні поняття, як т о н а л ь н е і а т о н а л ь н е. Вони тотожні поняттям у с т а л е н і с т ь й н е у с т а л е н і с т ь. Тональною є така музика, в якій слух чітко відокремлює стійкі, усталені звуки від нестійких, неусталених. До перших відносяться такі, що не потребують подальшого руху, створюють ефект спокою, зупинки. Від них різко відрізняються звуки нестійкі, які вимагають подальшого руху, тяжіють до сталих звуків. І ця тяга – напружене й активне чекання сталості. Чим довше триває чекання сталості, тим більше загущеною стає атмосфера неврівноваженості, невпевненості. З’ява сталих звуків сприймається, як повернення на землю, як рятівна гавань.
Даруйте мені цей мимовільний екскурс до музичних законів, але в інтонаційному строї поетичної мови роману «Острів» вище перераховані властивості чітко марковані. Абсолютна відсутність будь-якого натяку на сюжет робить момент чекання щонайдовшим, або й зовсім таким, що ніколи не наступить. І саме відсутність усталеності робить енергетику тексту максимально напруженою.
Ці, за визначенням самого автора, деміургічні спроби можна було би назвати есеїстичною прозою. Текст роману нагадує поверхню з амальгами, де переливами зблискують і відразу зникають якісь думки, міркування, навіть афоризми. Деякі з них звучать, як парадокси: «…думання відділене від матерії життя як абсолютно окремий, автономний процес: бо для того, щоб думати – необов’язково жити, а для того, щоб жити – інші мають за тебе думати», або таке: «…ніщо так не принижує людину, як її приналежність до людей»???
В короткій анотації зазначено, що сьогодні в нашій літературі так не пише ніхто, що для літературних гурманів стане приємною несподіванкою зустріч з Ніцше і Джойсом, Місімо і Еко, Богом і Дияволом, як із співтворцями тексту роману, і головне, текст не дуже читабельний. А на мою думку, якраз навпаки – роман читабельний саме через свою інакшість, навіть, в певному сенсі, унікальність. Персонажі, скоріше, символи граничних людських втілень. Можливо, це безкінечні спроби перевтілень самого автора, чиста довільна медитація, створення нової художньої реальності. Себто, два плюс два не завжди дорівнює чотирьом, а може бути й двадцять два!
Де ж заховано містичний ключ до розгадки цієї нової реальності ? Можливо, відповідь у наступних словах автора: «Усе твоє життя – це острів, який не має сенсу, острів, який позбавлений змісту…так влаштовано світ, що у виграші бувають тільки ті, хто нікуди не йшов, нікуди не плив і нікуди не біг, бо скільки б ти не йшов, скільки б ти не плив і скільки б не біг, в кінці тебе неодмінно чекає розчарування…й сама земля виявиться не тією, яку варто було шукати». Чому ж так песимістично, пане авторе?!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
