Павло Якимчук
НОВІ ЧЕРЕВИКИ

Мені було тоді років з дванадцять. В селі стояла рання весна, снігу вже майже не було, тільки де-не-де в рівчаках чи під плотами ще сочилися водою посірілі снігові горбочки .
Навесні та восени, коли починаються дощі, села буквально потопають у болоті. Найкращий у світі чорнозем розкисає від дощів і талої води так сильно, що навіть гумові чоботи часом не рятували. Дороги пеетворються на суцільне місиво і висихають дуже довго.
Пам’ятаю, з яким нетерпінням чекав я тоді приходу сонячних днів, коли вже зовсім не буде снігу, коли вже підсохне болото на вулицях і будуть протоптані стежки, ще вологі, але досить тверді, щоб можна було пройти в черевиках. І не тому я так чекав отих стежок, що не любив ходити в чоботях, ні. Справа була в черевиках. Вони були нові-новісінькі, чорні, блискучі, красиві страшенно. Солідні такі, дорослі черевики з виступаючим рантом. Нові, ще й жодного разу не взуті, черевики стояли в шафі, а над ними висіло таке ж новісіньке, темно-синє пальто, легеньке, демісезонне, з кишенями, врізаними навскоси, з обстроченим коміром, ну просто шик!
Все це було куплене батьками ще взимку, як вони казали – “на вéсну”, і як же мені хотілося скоріше похизуватися обновками перед друзями. Але на всі мої прохання типу: – Ма-а, я одягну сьогодні нові черевики, – я чув у відповідь: – Рано ще.
Одного разу я вирішив не відступати, цілий ранок доказував, що дороги в селі вже висохли, кругом є стежки, і таки добився свого – мати відчинила шафу, дала мені нові черевики і нове пальто.
Черевики пахли так, як завжди пахне нове шкіряне взуття, і цей запах здавався мені найкращим у світі. Вони були великими на мене, тому що купувалися “на виріст”, але це мені навіть подобалось, бо дуже хотілося виглядати як доросла людина і, взагалі, скоріше стати дорослим. Ну, а коли я одягнув нове пальто і глянув у дзеркало, то так і завмер з відкритим ротом: на мене дивилася зовсім незнайома людина! Такий собі юний джентльмен у блискучих великих черевиках і в довгому темно-синьому пальті під пояс – повний шик! Правда, загальний вигляд трохи псували зім’яті штани і стара шапка-вушанка, вуха кої згідно сільської хлоп’ячої моди були зв’язані не зверху на маківці, а ззаду, на потилиці.
Я закрив рота і перев’язав шапку, піднявши її вуха по-дорослому вгору. Так було краще і, залишившись задоволеним своїм виглядом, я пішов до школи.
Раніше, коли я ще ходив до школи в старому зимовому пальті, то портфель завжди теліпався за спиною на ремені. Той ремінь був відчеплений від батькової офіцерської портупеї і мав на кінцях карабінчики, якими легко було зачепити ремінь за ручку портфеля. Такий спосіб носіння портфеля робив вільними руки, що давало можливість по дорозі в школу кидатися сніжками, стріляти з рогатки, перелазити через плоти і таке інше. Але тепер, коли на мені було нове пальто, всі ці дії були якось несумісні з моїм новим виглядом (по-сучасному – “іміджем”), тому, відчепивши ремінь, я поважно тримав портфель у правій руці.
Саме в такому вигляді побачив мене мій сусід Колька, з яким я щоранку зустрічався і ходив разом до школи.
Як і в кожній зграї, певна ієрархія існувала між хлопцями, які збиралися разом для спілкування та розваг. Ця ієрархія визначалася словами “хто кого боїться”. Як правило, менші за віком або на зріст боялися старших і вищих. Але найбільшими перевагами вважалися сміливість і вміння битися. Часто до справжньої бійки й не доходило, тільки наскакували один на одного, як молоденькі півники:
– Ти що, зі мною битися хочеш? В тебе ще молоко на губах не обсохло!
– А в тебе мускули, як в горобця коліно!
– А, ти так!? Як дам в морду, зразу юшка обмиє!
Слова “юшка обмиє” означають розбитий ніс, з якого тече кров. Щоправда, до крові доходило рідко. Після словесних образ відбувалася коротка боротьба, в результаті якої обидва суперники падали на землю. Той, хто притискав іншого до землі, був переможцем. Оскільки лежачого не б’ють, він заявляв:
– Ще раз полізеш – вб’ю!
На цьому встановлення ієрархії відносин закінчувалось і всі знали, хто кого боїться.
Звичайно, я боявся Кольки, бо він був аж на цілих півтора року старший від мене, більший на зріст, та й фізично міцніший. Він верховодив у нашій компанії і в моїх очах був авторитетом. Колька ходив у великих гумових чоботях з широко відкоченими вниз халявами, що надавало йому хвацького ковбойського вигляду.
Побачивши мене в новому довгому пальті і блискучих чорних черевиках, Колька завмер і деякий час мовчки водив по моїй постаті очима, а потім почав дико реготати, для більшого враження хапаючись руками за власний живіт. Потім він ліг на лавку, яка стояла на вулиці біля хвіртки і почав дригати ногами, ніби заходячись від сміху. Я стояв червоний, як буряк, а потім рвучко повернувся і пішов, не оглядаючись, по стежці. “А йому сміятись не дуже й хочеться, придурюється”, – подумав я з якимось злорадством.
Колька наздогнав мене і примирливо сказав :
– Ну чого ти, ну я ж нічого...
Деякий час ми йшли мовчки. Якщо по дорозі траплялася калюжа, Колька навмисне заходив у неї і гріб ногами воду, демонструючи, що йому в гумових чоботях “море по коліна”. Я ж обережно ступав по протоптаних свіжих стежках, стараючись не забруднити навіть ранти нових черевиків.
Так ми дійшли до місточка через невелику річечку. В цьому місці вулиця піднімалася вгору до будинку сільської ради і Колька запропонував:
– Пішли городами.
Ми завжди влітку ходили до школи не вулицею, а стежиною, бо так було трохи ближче. Стежку протоптали вздовж болота, серед якого плуталася річечка. У нас це називалося “іти городами”, бо з іншого боку біля стежки закінчувались городи. Вниз, аж до самого берега річки, вони смугами збігали з горбочка, на якому стояли сільські хати. Йдучи городами можна було ще й висмикнути з грядки морквину або зірвати огірка і схрумати їх тут же з великим апетитом.
Але цього разу я почав відмовлятись:
– Я не піду! Там же стежка ще не протоптана, болото скрізь. Я в черевиках не пройду.
– Та пішли, – почав умовляти мене Колька, – якщо де не зможеш пройти, то я перенесу тебе “на баранах”, бо я ж то в чоботях.
– Ну, пішли, – погодився я.
Спочатку все було нормально. Колька йшов попереду, я ступав за ним і ми досить швидко просувалися вперед. Так ми дійшли до місця, де в річку впадав невеликий потічок.
Влітку ми переступали його, навіть не помітивши, але зараз була весна і це місце геть розкисло та розлилося широкою водою.
– Я ж казав, що тут болото, – почав було я, але Колька вже відкочував халяви чобіт.
– Сідай на барана, я швиденько тебе перенесу і підемо далі, – і він злегка присів, підставляючи мені спину.
Не випускаючи з правої руки портфеля, я зручно вмостився у нього на спині і обхопив його руками за плечі. Він взяв мене руками під коліна, злегка підгицнув, поправляючи мене, як мішок на спині і, перевалюючись з боку на бік, пішов у болото. Я витягнув ноги вперед, стараючись тримати мої нові черевики якомога далі від води.
Кроків зо три Колька зробив досить легко, але десь ближче до середини раптом зупинився посеред болота. Я, сидячи зверху, не зрозумів, чому він зупинився, тому смикнув його за комір, наче за віжки:
– Вйо-о-о! Поїхали далі! – але Колька мовчки стояв. А потім несподівано заявив:
– Злазь!
– Ти що, дурний, куди ж я злізу, – видавив я злякано і ще міцніше обхопив його руками й ногами, – я ж у нових черевиках!
– Злазь! Злазь скоріше, бо я зараз наберу в чоботи через верх!
Очевидно через те, що вага його збільшилась майже удвічі, чоботи почали все більше і більше грузнути в багнюку, і вода підступила до самого краю халяв.
– Злазь, злазь, кажу! – ще голосніше зарепетував він і спробував висмикнути одну ногу з болота, але від цього руху чоботи почали грузнути ще швидше.
І коли до краю халяв залишився якийсь сантиметр, Колька раптом різким рухом скинув мене зі спини.
Я гепнувся в болото спиною вниз. Руки й ноги я тримав витягнутими вгору, бо головним для мене було не замочити портфеля і черевики. Так я лежав, ніби жук, на спині, з піднятими вгору руками й ногами, з портфелем у правій руці, а Колька, щоб якось вилізти з болота, обперся рукою об мої груди і почав витягати свої чоботи з багнюки, тиснучи мене вниз, від чого я почав занурюватись все глибше і глибше в болото. З жахом я відчув, як холодна й слизька багнюка заповзає мені за шию, за комір нового пальта й сорочки.
Вибравшись на мілководдя, Колька раптом згадав про мене, повернувся і, вхопивши мене за комір пальта, поволік на берег. Я з усіх сил тягнув ноги догори, бо ж на них були новісінькі черевики, продовжував тримати портфеля над головою, щоб, не дай, Боже, не намочити книжки і зошити, і відчував, як холодна вода протікає під спиною аж до трусів. Нарешті я опинився на твердому ґрунті і Колька перестав мене тягти. Я кинув портфель на траву і, ставши спочатку навколішки, піднявся на ноги.
– Ну що, що ти наробив, – у повному відчаї заголосив я, – що мені мати скаже!
Брудна вода в декілька струмків текла з мого новенького пальта на землю, а Колька стояв на березі сухий-сухісінький, навіть у його чоботях було сухо, бо він таки не зачерпнув халявами. Мабуть, я мав смішний вигляд, бо дивлячись на мою незграбну постать, Колька якось противно почав труситись, ніби стримуючись, щоб не зареготати вголос.
Коли я зрозумів, що Колька сміється, то задихнувся від гніву, який раптом наповнив мене всього, і я, нахиливши голову, кинувся на Кольку, цілячись головою йому в живіт. Мабуть, я попав йому в сонячне сплетіння, бо Колька зігнувся, хапаючи ротом повітря. Якась жахлива хоробрість напала на мене і я почав наосліп лупити кулаками набагато сильнішого за себе противника, відчуваючи гостре бажання помститися за зневагу. Під шквалом моїх ударів Колька впав навколішки і закрив голову руками. Він навіть не намагався дати мені якусь відсіч і раптом я почув його жалісне хникання:
– Ну чо-о-о ти, чо-о-о, зразу битися-я-я!
“Він здався і просить пощади!” – раптом дійшло до моєї свідомості. Незнане раніше солодке почуття тріумфу від перемоги наповнило мене, гнів і напруга спали і я зупинився. Лице і очі ще палали праведним гнівом і я мовчав, важко дихаючи.
Підбадьорений моїм мовчанням Колька винувато забурмотів:
– Ну чого ти, як скажений якийсь, я ж не хотів... Портфель же не намок. І черевики от навіть сухі.
І він показав пальцем на мої черевики. Я теж подивився вниз на черевики і трохи заспокоївся, бо вони дійсно блищали, як і раніше.
– А пальто, – продовжував він вже більш упевнено, – пальто ми зараз зробимо... Треба розстелити його на сонці, грязь засохне і ми тоді замнемо забруднені місця, ніхто й не помітить і не взнає, що ти впав у болото. Я вже багато разів робив так. Ну, давай, скидай пальто, будемо сушити.
– Я впав!? Я не падав, це ти мене туди кинув! – обурено крикнув я, але пальто почав знімати.
– А ти б не кинув на моєму місці?
– Я б не кинув! Подумаєш, онучі побоявся замочити! Онучі леґше висушити, ніж пальто! Викрутив добре, взув і пішов.
Отак перепалюючись між собою ми розстелили пальто на горбочку й самі посідали на траву біля нього. Про те, щоб іти до школи навіть мови не було Весняне сонце ще тільки здіймалось над вербами і майже не гріло.
Хвилин з п’ятнадцять ми сиділи мовчки. Час від часу я пробував рукою, чи не засохла грязюка на пальті, але думав я зовсім про інше. В голові моїй пульсувала одна думка: “Я Кольку побив! Я побив самого Кольку! Тепер я його не боюсь!!”. Це була настільки неймовірна подія в моєму житті, що мені здавалось усе нереальним, ніби я перебуваю в одній із своїх дитячих фантазій, які часто роїлись в моїй голові, де я раптом робився найсильнішим і всі мене боялись, а я всіх перемагав і вигадував найжорстокіші кари для своїх колишніх кривдників. Але зараз це була реальність і я, не тільки кутовим зором, а й усім тілом відчував у постаті Кольки, у тому, як він рухався і говорив, що він мене тепер боїться. “Я тепер нікого не буду боятись”, – думав я, – “бо правду казав мені тато, що “сміливого куля боїться, сміливого штик не бере”.
Весняне сонечко гріло слабенько і пальто ніяк не хотіло висихати. І тоді Колька запропонував піти “на золу” і там швидко висушити моє пальто. Це було таке місце, куди вивозили справжню золу з топок парового котла цукрового заводу, який був розташований у нашому селі. Золу вивозили на так званих вагонетках – великих залізних ящиках на чотирьох залізничних колесах, які рухались по спеціально збудованій вузькоколійній залізній дорозі. Ящики ті могли, коли треба, перекидатися і зола сама висипалась на бік.
Але найцікавішим було те, що тягнув ті вагонетки спеціальний здоровенний кінь-ваговоз. Ваговози – то була особлива порода коней, виведена для такої роботи. Вони були великими й важкими, мали широченні мускулисті груди, товсті і кошлаті внизу ноги з широкими копитами, гривасту товсту шию і похнюплену чубату голову – ну точно богатирський кінь Іллі Муромця з відомої картини Васнєцова “Три богатирі”. Нам, хлопчакам, які прибігали часто дивитись, як вивозять золу, коні ті здавалися втіленням якоїсь страшної, непереборної сили, яка, все таки, підкорилася людині. Мене трохи дивувало, чому така сильна й велика тварюка мовчки дає себе запрягти і щоденно виконує тяжку одноманітну роботу, багато годин підряд важко крокує між рейками (бо ті коні ніколи не бігали), з кожним кроком мотаючи від натуги головою вверх-вниз, вверх-вниз... Здавалося б, йому нічого не варто вискочити з колії, скинути ненависну шлею, що так врізається в груди, одним ударом копита завалити мучителя-погонича з його маленьким, але таким дошкульним батіжком, і помчати галопом, як вільній вітер, на волю, в чисте поле... Мені багато разів ввижалась така сцена і я навіть чув у вухах звуки того галопу – “ту-ду-дух, ту-ду-дух. ту-ду-дух...” – і відчував, як здригається земля під його копитами і бачив, як розвівається на вітрі його світла грива... І мріялось мені, що ми з хлопцями принесемо йому вівса в торбі й шматочок цукру, і він буде їсти цукор з моїх рук великими м’якими губами. А потім кінь нахилить голову і дозволить сісти на себе верхи і ми скільки завгодно будемо кататися в полі, а коли накатаємося досхочу, то поведемо його до річки і будемо разом з ним купатись...
Згодом заводську котельну перевели з вугілля на мазут, золу перестали вивозити і я не знаю, куди подівся той кінь. Але тоді, коли відбувались описані події, золу ще вивозили, насипали все вище і вище і разом з нею піднімали вузькоколійку і це була вже ціла гора або терикон з крутими схилами, які постійно диміли. Від гори постійно йшов жар і там завжди можна було знайти місця, де жаріло недопалене вугілля, а вітер тільки сильніше роздмухував його. Ми з хлопцями часто навідувались туди і, бувало, пекли в золі цукрові буряки і з насолодою гризли той делікатес. Але від дорослих знали, що там довго знаходитись не можна, особливо коли немає вітру, бо зола виділяє велику кількість
чадного газу і можна вчадіти. Скільки випадків розповідали, як п’яний чоловік, особливо взимку, заходить на золу погрітися, а потім засинає там навіки.
Саме в таке місце вирішили йти ми з Колькою, аби швиденько висушити пальто і згідно нашого плану, відчистити засохлу грязюку, щоб нічого й видно не було. До золи
було не дуже далеко і вже через десять хвилин ми йшли біля підніжжя терикону, шукаючи місце, де жар був найсильніший.
Скоро ми зупинились і почали думати, як нам краще сушити пальто.
– Треба на що-небудь повісити його поближче до жару, – вирішив я.
Ми вирізали з верби, що росла неподалік, дві палиці, запхнули їх у золу поближче до місця, де був найбільший жар, і розвісили на них пальто.
Через деякий час від пальта пішла пара, а ми, щоб не вчадіти, відійшли подалі, сіли на сухому трав’яному схилі і почали розмовляти.
Мова пішла про космічні польоти, бо я дуже любив фантастику і якраз читав вечорами науково-фантастичний роман Олександра Бєляєва “Зірка КЕЦ”.
– От побачиш, – гаряче переконував я Кольку, – скоро наші ракету з космонавтами на Місяць запустять. Може років через два, або три, не більше.
– Ну, ти даєш, – заперечував мені Колька, – ще тільки позаторік перший супутник Землі запустили, а ти – зразу на місяць. Місяць знаєш, як далеко? Мільйони кілометрів! Туди може років сто треба летіти, і то не долетиш.
– Які мільйони, темний ти чоловік, до місяця летіти всього декілька днів. Он Бєлка і Стрєлка якраз декілька днів і літали.
– Так вони ж навколо Землі, а то місяць.
– Та що з тобою говорити. Я вже вирішив, закінчу школу, поїду в Москву, взнаю, де вчать на космонавтів і буду туди поступати.
– Ти?! – Колька аж схопився на ноги, – та хто тебе візь..., – раптом він замовк, а потім змінився в лиці і тихо вимовив: – Пальто.
– Що пальто? – не зрозумів я, і повернувся до золи.
Мене ніби вдарило – пальто лежало на золі й від нього йшов дим. Видно, наші палиці перегоріли в золі і впали.
В два стрибки я опинився біля нього, схопив за полу і відкинув подалі від золи. Підкладка тліла в двох місцях і я, ніби в гарячці, лупцював шапкою по підкладці намагаючись загасити вогонь. Іскри летіли в усі боки і вогню ніби то стало менше, але дим продовжував валити з пальта, як з печі, яку недавно розпалили. Тоді я, незважаючи на нові і все ще блискучі черевики, почав топтати ногами моє нове пальто і врешті-решт, воно перестало диміти.
Я підняв пальто з землі обома руками. Воно мало страшний вигляд – зім’яте, в сірих плямах засохлої коржем грязюки і чорних розводах сажі. Дві великі чорні діри з нерівними обгорілими краями прикрашали блискучу колись шовкову підкладку.
Я знесилено сів на землю і поклав пальто коло себе. Горе було таке велике, що я ніби онімів і не міг ні плакати, ні говорити, тільки хитався вперед-назад, як китайський божок.
Колька постояв біля мене, помовчав, і якось винувато вимовив:
– Ну, я пішов...
Я нічого не відповів йому, навіть не глянув у його бік, тільки кивнув головою. І він понуривши голову почвалав додому.
“А все таки воно висохло”, – якось апатично, нібито не я, а хтось інший подумав у мене в голові. Мені раптом стало до сліз жаль моїх батьків, бо я точно знав, немовби за них відчув те, що буде робитися в їхніх душах, і які думки прийдуть їм у голови, коли вони побачать моє пальто. І тоді я заплакав від страху і жалю одночасно...
Я плакав і думав, як мені бути далі. Спробую відчистити, вирішив я, а там видно буде. Довго м’яв і чистив пальто, яке ще вранці було таким новим і красивим і, нарешті, вигляд його став таки трохи кращим. В шафі темно, – тішив я себе надіями, – може й не побачать.
Загорнувши пальто так, щоб не видно було підкладки, я взяв сухого й чистого портфеля і пішов додому. На моїх ногах, як і зранку, сяяли чорним блиском майже незамурзані нові черевики.
Вдома мені вдалося швиденько і непомітно зайти до хати. Черевики я поставив на видному місці, а пальто повісив у шафу, в найтемніший куток і старанно розправив, щоб не видно було обгорілих місць. Потім я цілий вечір сидів за столом і не піднімаючи голови старанно робив уроки на завтра. Мати зайшла до кімнати, щоб покликати мене вечеряти і раптом почала принюхуватись. Я завмер, і від страху, що зараз все відкриється, серце ледь не вискочило з грудей.
– Щось горілим пахне. Ти що, сірники палив у хаті? В нас ще тільки пожару не було. Давай швидко за стіл!
Ху-у! Пронесло! Я швиденько повечеряв і ліг спати.
А вранці відбулося те, чого я так боявся. Мати побачила мою білу сорочку на стільці і дуже здивувалась, що на спині вся вона була в чорних плямах засохлого болота. “Господи, де ж це його носило вчора в новому пальті”, – подумала вона і відкрила шафу...
Я прокинувся від того, що мене хтось смикав за плече. Переді мною стояла вкрай розлючена моя люба матуся і тримала в руках пальто. Краще б я не дивився на її лице.
– Що це таке!? Га? Де ти був, іроде?! Що ти з ним зробив?! Чому ти мовчиш!? Я тебе питаю!
Я стояв біля ліжка в одних трусах втягнувши голову в худенькі плечі і мовчав. Бо хіба можна було відповісти одним словом, що я зробив? “Господи, – думав я, дивлячись у підлогу, – скоріше б уже закінчилась моя кара”.
А мати вже висмикнула з шафи батьків ремінь. Я зіщулився і закрив голову руками.
– Ми тобі... Ми тобі... Ми тобі..., – з кожним “ми тобі” мою спину обпалював удар, – ми тобі купуємо дорогі речі, а ти як ставишся до них, га!?
Вона б, мабуть, ще довго лупцювала мене, але батько зупинив:
– Ну досить, досить...
– Ну що нам робити з такою дитиною, га? – продовжувала вихлюпувати свій гнів мати. – Де це можна було лазити, щоб навіть майка і труси були в болоті, га!? Де ж ти в біса вогню знайшов, що всеньке пальто попалив?!
Я мовчав.
– Так, півроку ніякого кіна, ніякого сітра, ніяких гулянок. Будеш кожен день двір підмітати і дрова рубати. Іди вмивайся і марш у школу.
Отак усе й обійшлося. А підкладку мати ввечері залатала, пальто відмила й випрасувала і воно знову стало майже як новеньке.
Я, звичайно, не втерпів і розповів своєму товаришеві Ваську, що побив самого Кольку, а він розповсюдив цю новину серед інших хлопців. Я не заперечував, коли мене питали, бо це була правда. Коли ми з Колькою зійшлися в одній компанії, я з усієї сили демонстрував свою незалежність, сміливо заперечував йому і всі побачили, що я дійсно його не боюся. Колька й насправді тоді ще побоювався мене і дуже нехотя терпів мої випади. Так я став лідером в нашій ватазі.
Але це продовжувалось недовго. Кольку дуже заїдало моє лідерство і він весь час шукав якийсь привід, щоб побити мене, і такий привід скоро знайшовся .Одного разу на лузі, де ми пасли корів, під час гри я спіткнувся, а Колька впав на мене. Я хотів було піднятись, але відчув, що Колька міцно схопив мене за руки і не відпускає, притискаючи мене до землі. Я з усієї сили почав пручатися, намагаючись звільнитися, але не зміг, бо Колька був таки сильніший за мене.
– Колька, пусти!, – грізно крикнув я.
І тут бунт, що давно вже визрів у його душі, вирвався на волю. Колька ще сильніше притиснув мене і зло зашипів:
– Думаєш, як побив мене тоді, то вже все!? На тобі, на, на, на!
І він почав бити мене кулаком по голові. Я спробував захищатися і навіть намагався вдарити його, але раптом він поцілив мені в ніс і з носа пішла кров. Колька зупинився, ще трохи потримав мене, а потім піднявся і сказав:
– Ще раз полізеш – вб’ю!
І все стало на своє місце. Правда, деякі хлопці потім підходили до мене і говорили, що Колька гад, бо напав на лежачого, а то б, мовляв, ти б йому дав!
Я погоджувався і хоробро описував як би я йому накостиляв. Але насправді битися з Колькою я вже не наважився і лідерство було втрачене назавжди.

05. 12. 2006 .