Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.21
06:07
Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
або душі жіночої загадка
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
