Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
22:33
Був день: я зрозумів, що він нічий
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
12:19
Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕСІЛЬНА ПОДОРОЖ,
або душі жіночої загадка
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
(сімейна трагедія у трьох діях)
Дія перша
Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.
На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!
Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.
Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.
Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?
Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
Дія друга
Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!
– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.
– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!
– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?
Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.
– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.
Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!
Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.
Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!
Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…
– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.
– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.
Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.
– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!
– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!
– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.
Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.
Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.
– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.
В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.
Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.
Дія третя
Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.
Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.
Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...
Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.
І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.
А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...
І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
