ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. CІV - CVIII
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ СІV
Сенека вітає свого Луцілія!

Я заховався у своїй номентанській садибі, врятувавшись, гадаєш, від чого? Від міста? Ні, від лихоманки, що вже підкрадалась до мене, вже сягала мене своєю рукою. Лікар, спостерігши збудженість і нерівність мого живчика, який порушив своє природне биття, сказав мені, що то, власне, початок тієї хвороби. Я тут же велів приготувати повіз. Хоч моя Павліна пробувала мене затримати, я все ж квапився з від'їздом. На вустах у мене були слова шанованого мною Галліона(1), який, захворівши в Ахайї на лихоманку, тут же зійшов на корабель, вигукуючи при тому, що то хвороба місцевості, а не його тіла. Я повторив це Павліні, яка не дає мені занедбувати свого здоров'я. Знаючи, що її життя мовби єдиним подихом пов'язане з моїм(2), я, аби подбати про неї, починаю дбати й про себе. От і виходить, що, ставши на старості літ у багато дечому відважнішим, я не користуюся з переваги свого віку. Мені приходить така думка, що, оберігаючи свою старість, я водночас оберігаю і присутню в ній чужу молодість. Отож, оскільки я не домагаюсь від Павліни, щоб вона мене сильніше любила, то вона домагається від мене, щоб я старанніше любив себе. Зрештою, треба бути поблажливим до благородних почуттів; деколи, навіть коли пригнічують обставини, задля своїх близьких мусимо хоч би й з мукою повернутись до життя,- зціпивши зуби, затримати готовий відлетіти останній подих. Адже доброчесна людина повинна жити не доти, поки приємно, а поки треба. Хто ні дружини, ані приятеля не цінує настільки, щоб заради них затриматися при житті, а вперто пориватиметься вмерти, той просто пестій. Коли того вимагає добро близьких, сильна духом людина повинна не тільки вгамувати бажання померти, але й саму смерть, коли вона почалась,- тільки б прислужитися близьким. Заради когось іншого повернутись до життя - ознака могутнього духу, і на це не раз спромагалися великі мужі. Але виявом найвищої людяності є, на мій погляд, також те, що свою старість, найбільша перевага якої - змога менше турбуватися про себе й сміливіше користа-тися з життя, ти бережеш пильніше, знаючи, що комусь із твоїх близьких вона мила, корисна й жадана. І вже навіть у цьому - джерело нашої радості й нагороди. Бо хіба ж то не найбільша приємність - бути настільки дорогим для своєї дружини, що через те й сам собі стаєш дорожчим? Отож моя Павліна може зарахувати на мою користь не тільки свій страх про мене, але також мій.

Питаєш, отже, як мені випала задумана подорож? Тільки-но я покинув гнітюче місто, а з ним - той нудотний запах димних кухонь, які, досить лиш розворушити їх, вивергають разом із сажею всі трійливі випари свого нутра,- відразу ж відчув переміну, що відбулася з моїм здоров'ям. А чи можеш уявити собі, скільки сил прибуло мені, коли я дібрався до виноградників? Пущений на пасовище, я накинувся на поживу. Я наче віднайшов себе самого. Мов не було тієї млявості тіла, яке, здавалося, хилилось до чогось недоброго. От і знову я весь поринув у свої заняття.

Місце тут важить небагато: головне, щоб душа належала собі, а вона, тільки б захотіла, знайде затишок навіть серед рою всіляких справ. А той, хто в пошуках дозвілля перебирає місцевості, всюди знаходить щось таке, що відволікає його увагу. Недарма Сократ, кажуть, вислухавши чиєсь нарікання на те, що йому не помагають подорожі, відповів: «Та й не диво: ти всюди їздив із собою». Як то добре було б декому, якби міг піти собі геть від себе самого! Бо люди так уже дошкуляють собі, так себе непокоять, псують, лякають! Яка з того користь - перепливати моря, переїжджати з міста до міста? Якщо хочеш позбутися того, що тебе гнітить, то не поможе побувати десь в іншому місці - треба самому бути іншим. От, скажімо, ти приїхав в Атени, чи на Родос, чи в будь-яку іншу, на твій вибір, країну. То що важитимуть тамтешні звичаї, раз ти приїхав туди із своїми власними? Наприклад, ти вважатимеш багатства благом - значить тобі допікатиме вбогість і, що найгірше,- вбогість уявна. Бо, хоча володітимеш великим майном, все ж будеш переконаний, що тобі бракує ще стільки, наскільки тебе перевищив багатством інший, заможніший. Вважатимеш благом почесті - тебе заболить, коли хтось стане консулом, а ще когось оберуть ним удруге; ти будеш заздрити кожному, чиє ім'я зустрічатимеш у щорічниках. Тебе настільки одурманить честолюбність, що, побачивши когось попереду, ти вже й не озиратимешся на задніх, начебто й нікого не було за твоєю спиною. За найбільше зло матимеш смерть, хоч у ній взагалі нема нічого злого, окрім того, що її бояться ще перед тим, аніж вона приходить. Тебе жахатимуть не лише небезпеки, а й підозріння: постійно тремтітимеш перед чимось примарним. Яка з того користь, що

...міст арголійських чимало.

Нам оминути вдалось, між стількох ворогів прослизнути?

Навіть спокій постачатиме тобі доволі страхів. Один раз занепавши духом, ти не довірятимеш навіть найбезпечнішій оселі. Звикла до нерозсудливого страху душа не здатна подбати й про власний рятунок: вона не уникає, а тікає. А хто спиною повернувся до небезпеки, того вона досягає найлегше. Найгнітючішим нещастям уважатимеш втрату когось із дорогих тобі людей,- а це так само нерозумно, як плакати над листям, яке опадає з приємних дерев, що прикрашають твій дім. На все, що тебе втішає, дивись так само, як на те листя, поки воно ще зелене. Якийсь випадок у той чи інший день відбере тобі того чи іншого з твоїх близьких. Але як листопад не лягає тягарем на душу, бо ж листя відроджується , так само легкою повинна бути втрата тих, кого любиш, кого вважаєш радістю свого життя, бо й ця втрата поповнюється, хоч ті, хто відійшов, не відроджуються.- «Отже, будуть іншими».- Але й ти будеш іншим: щоденно, щогодинно ти змінюєшся, стаєш іншим. Лишень чужі втрати - мов на видноті, а тут, оскільки ті переміни приховані, око їх не зауважує. Інших наче бистрина відносить з-перед наших очей, а нас самих - крадькома підточує, забирає по крихті. От про це ти не думаєш, не прикладаєш ліків до ран, а навпаки - сам собі сієш причини для тривог, на щось надіючись, у чомусь - зне-віряючись. А якщо покеруєшся розумом, то поєднаєш одне з другим: і сподіватимешся не без певної зневіри, й, зневіряючись, не втрачатимеш надії.

Чим може бути корисне подорожування саме по собі? Воно не стримає потягу до насолод, не погамує захланності, не пригасить гніву, не приборкає розгнузданого пориву любові, не врятує душі від інших напастей, не додасть розважності в судженнях, не розвіє хибних уявлень, а лишень на деякий час затримає твою увагу на чомусь новому, як ото дітвака захоплює щось небачене. До того ж мандрівки з однієї місцевості в іншу спричиняються до ще більшої непостійності духу, що допікає нам найчастіше, роблять його ще хисткішим, легковажнішим. Ось чому ті, хто так поривався в якийсь інший край, ще нетерпеливіше пориваються його покинути й, наче птахи, перелітаючи з місця на місце, ще й не приїхавши кудись, уже квапляться звідти виїхати. Подорожі, щоправда, допоможуть тобі дізнатися про інші племена, побачити незвичні обриси гір, небаченого обширу поля, зрошені непересихаючими водами долини, спостерегти природні особливості тієї чи іншої ріки: чи такої, що набухає від літньої повені, як Ніл, чи подібної до Тігру, який раптово ховається від ока, а далі, пропливши якусь відстань під землею, знову з'являється на поверхні в усій своїй величі, а чи такої, як Меандр,- вічний предмет вправляння та гри для всіх поетів,- ріки, яка, утворюючи незліченні коліна, то наблизиться до свого річища, то знов од нього відбіжить, так і не ввіллявшись сама в себе. Але ж ті подорожі не зроблять тебе ні кращим, ані розсудливішим.

Треба натомість не покидати філософських занять, спілкуватися з подвижниками тієї науки, щоб вивчити досліджене, дослідити - ще не вивчене. Так наш дух, який вартий того, щоб йому дати вихід із найжалюгіднішого рабства, повертає собі волю. Але поки не знатимеш, чого слід уникати, а до чого пориватися що необхідне, а що зайве, що справедливе, а ще "справедливе, доти не подорожуватимеш, а просто блукатимеш. Ніякої користі тобі не дадуть ті переїзди з місця на місце, адже мандруватимеш разом із своїми пристрастями, і твої біди йтимуть услід за тобою. Та якби-то лишень за тобою! Все ж була б хоч якась відстань, але ж ти не ведеш їх, а носиш у собі. Отож вони повсюдно тебе пригнічують, допікають однаковими прикрощами. Ось чому треба шукати не нових околиць, а ліків. Людина зламала собі, скажімо, гомілку чи вивихнула суглоб: не на повіз же їй сідати, не на корабель, а покликати лікаря, щоб він з'єднав переламану кістку або вставив вивих-нений суглоб на місце. Ну, а душу, що переламана й вивихнена у стількох місцях, гадаєш, можна зцілити переміною краєвидів? Надто поважна ця недуга, щоб ти міг її позбутись, прогулюючись у лектиці. Подорожування ще нікого не зробило ні лікарем, ані промовцем; місцевість не навчає жодного мистецтва. То невже ти готовий припустити, що мудрість - а вона ж найвища з-поміж усіх наук - можна знайти десь на дорозі? Не буває, повір мені, такої дороги, яка б вивела тебе кудись, де вже не засягають ні пристрасті, ні гнів, ані страх. А була б така - натовпом ринув би по ній рід людський.

Всі твої біди доти налягатимуть на тебе, доти вимучуватимуть тебе в усіх твоїх блуканнях морями й суходолами, поки носитимеш у собі причини тих бід. Дивуєшся, що тобі не допомагає втеча? Але ж усе те, від чого тікаєш,- з тобою! Тож виправ себе самого, скинь із себе тягар, а жадання, яких взагалі треба позбутись, утримуй в розумних межах. Одне слово, здери з душі всю ту нікчемність. Хочеш, аби твої подорожі справляли тобі приємність,- вилікуй свого супутника! Захланність буде коренитися у тобі до того часу, поки житимеш поряд із скупим та жадібним; пиха роздиматиме тебе доти, поки спілкуватимешся з гордієм. Поки ділитимеш своє житло з катом, поти й жорстокості не позбудешся. Приятелювання з чужолюбниками розпалюватиме твою хіть. Хочеш скинути з себе тягар пороків - одійди далеко від тих, хто подає приклад пороків. Скнара, спокусник, жорстокий, віроломний - ті, що завдали б великої шкоди, навіть якби були близько тебе, всі вони - в самому тобі. Перейди від них до кращих мужів: живи з Като-нами, з Лелієм, з Тубероном, а якщо тобі миліше спілкуватися з греками - бесідуй з Сократом чи з Зеноном: перший навчить тебе вмирати, коли це необхідно, другий - раніше, ніж буде необхідно. Живи з Хрісіппом, з Посідонієм. Вони передадуть тобі знання справ божественних і людських; вони повелять тобі бути дійовим і не тільки вміло промовляти, сиплячи словами для насолоди слухачів, але й гартувати свій дух, піднімати його проти погроз. Лиш одна є у цьому пливкому, бурливому житті гавань: зневажати все те, що може трапитись у майбутньому, стояти твердо й надійно, бути готовим грудьми сприйняти будь-який удар фортуни, не ховаючись, не вдаючись до втечі. Природа створила нас великодушними і, подібно до того, як одних звірів вона наділила жорстокістю, інших - хитрістю, а ще якихось - полохливістю, так і нам вона дала гідний хвали, високий дух, який шукає, де б йому жити найчесніше, а не найбезнечніше, дух, що дуже подібний до всесвіту, за яким, наскільки це дозволяє крок смертної людини, він слідує, з яким змагається. Він шукає простору й видноти, вірить, що його похвалять, що на нього звернуть увагу. Він - володар усього, він - над усім, отже, нічому не підлягає, ніщо не видається йому ні важким, ані таким, що могло б зігнути мужа.

Смерть і виснажливий

Труд - обличчя, жахливі для ока ,-

зовсім не видавалися б такими, коли б хтось міг глянути на них прямо, пробившись зором крізь темряву. Чимало такого, від чого вночі волос дибом стає, день обертає на сміх.

Смерть і виснажливий

Труд - обличчя, жахливі для ока.

Чудово сказав наш Вергілій: вони жахливі не насправді, а з виду, тобто не є такими, а лише видаються. Чи настільки вони страшні, як їх малює поговір? Та й чому, скажи, будь добрий, Луцілію, муж мав би лякатися труду, людина - смерті?

На кожному кроці зустрічаю таких, які вважають неможливим усе те, чого самі не можуть осягнути, й запевняють, що наші вимоги перевищують людську природу. Втім, наскільки я кращої думки про них! Адже й вони можуть усе це зробити, але не хочуть. А врешті, хто, взявшись до тих справ, зазнав коли-небудь невдачі? Кому не видались вони легшими, коли вже почав діяти? Не тому вагаємося, що важко,- важко тому, що вагаємося. Якщо потрібен приклад, візьміть Сократа, старця рідкісної витривалості, який зазнав чимало знегод, і все ж його не зламала ні вбогість, ще дошкульніша через домашні клопоти, ні труднощі,- а на його долю випали й ті, що пов'язані з військовим життям. Та йому не менше перепададо й дома: досить згадати його сварливу, лютої вдачі дружину(6), нетямких до науки дітей, що більше вдалися в матір, ніж у батька. Якщо добре обрахувати, то все своє життя він провів або на війні, або під тиранією, а що залишилося для свободи, то й воно було не менше жорстоким, ніж війна чи влада тиранів. Двадцять сім років точилися боїт; закінчились - і держава зі шкодою для себе потрапила під владу тридцяти тиранів, а більшість із них вороже ставилися до Сократа. Врешті - вирок за найтяжчими звинуваченнями: у зневазі до релігії, у зіпсутті молоді, яку він начебто наставляв проти богів, проти батьків, проти самої держави. А далі - в'язниця й отрута. І все це настільки не зворушило Сократа, що він навіть обличчям не змінився. Оце, власне, гідна подиву, рідкісна якість людського духу! Аж до самого кінця ніхто не бачив Сократа ні веселішим, ані сумнішим: весь час він був постійним, хоч такою непостійною була його доля.

Хочеш другого прикладу? Візьми Марка Катона, ближчого до нас у часі мужа, з яким фортуна повелася ще суворіше, ще завзятіше. На кожному кроці вона ставила йому перешкоди, навіть у самій смерті, але він довів, що мужня людина може не тільки жити, але й умерти всупереч волі фортуни. Все його життя пройшло або в громадянських війнах, або в час, коли ті війни вже визрівали. І про нього, не в меншій мірі, ніж про Сократа, можна сказати, що він жив серед рабства,- хіба що Гнея Помпея, Цезаря і Красса вважаєш прихильниками свободи. Ніхто не бачив, щоб іншим ставав Катон, хоч стільки разів іншими ставали обставини в державі: однаковим був в усьому - на посаді претора й тоді, коли його на ту посаду не обрано; при звинуваченні і в провінції, на зібранні народу, серед війська, і в годину смерті. Врешті, під час того трепету цілої держави, коли на одному боці стояв Цезар, підтримуваний десятьма найхоробрі-шими легіонами та допоміжними загонами чужоземних племен, а на другому- Гней Помпей, що сам-один міг дати достатню відсіч усьому, коли одні схилялись до Цезаря, інші до Помпея,- тільки Катон творив партію прихильників республіки. Якщо хочеш охопити думкою образ тих часів, то з одного боку побачиш простолюд і готову до всяких переворотів юрбу, з другого - оптиматів, вершницький стан і все, що було в державі шанованого й добірного; посередині ж залишилося двоє: республіка й Катон. Ти здивуєшся, кажу, побачивши, що

Тут і Атрід, і Пріам, і Ахілл, що обом їм ворожий ,

бо він обох їх картає, обох обеззброює. Катон виносить їм обом ось такий вирок: «Якщо переможе Цезар, то я помру, а якщо Помпей, то піду на вигнання». Чи мав чогось боятися той, хто сам собі - і переможеному, і переможцеві - визначив те, що могли б визначити найлютіші його вороги? Отже, загинув згідно свого ж вироку. Як бачиш, люди можуть переносити неабиякі труднощі: через саме серце африканських пустель він пішо провів військо. Ти бачиш, що можна стерпіти й спрагу: ведучи за собою через обпалені сонцем пагорби залишки розбитого війська, без жодної поклажі, зодягнений у панцир, він витерпів нестачу води, а коли вона й траплялася, то пив останнім. Бачиш, що можна знехтувати і почестями, й зневагою: у той самий день, коли його не обрали претором, він грав у м'яч на площі для зібрань. Бачиш, що можна не боятися могутності тих, хто на вершині влади: він кинув виклик водночас і Помпеєві, й Цезарю, в той час, коли інші, якщо й наважувалися виступити проти одного з них, то лише піддобрю-ючись до другого. Бачиш, що можна зневажити і смерть, і вигнання: він сам собі визначив і смерть, і вигнання, а тим часом - ще й війну.

Отже, й ми з такою ж самою мужністю можемо ставити чоло всім тим напастям - тільки б зважилися звільнити шию з ярма. Насамперед необхідно відкинути насолоди: вони послаблюють, розніжують, вимагають від нас багатьох речей, тож і ми змушені багатьох речей вимагати від фортуни. Потім треба знехтувати багатством: воно - запорука неволі. Відкиньмо золото, срібло і все те, чим обтяжені щасливі доми: свободи не можна придбати даром. Якщо цінуєш її високо, то все інше мусиш цінувати низько.

Бувай здоров!



ЛИСТ СV
Сенека вітає свого Луцілія!

Я скажу тобі, на що ти повинен зважати, аби жити безпечніше. А ти, гадаю, так прислухатимешся до моїх настанов, начеб я дораджував тобі, як маєш берегти здоров'я в ардеатинській місцевості(1). Подумай лишень, що спонукає людину нищити іншу людину,- й ти знайдеш зазіхання, заздрість, ненависть, страх, зневагу. З усього переліченого зневага - це щось настільки легке, що багато хто навіть ховався за нею для свого порятунку. Хто зневажає когось, той, безумовно, його ображає, але, так би мовити, мимохідь. Ніхто ж бо зневаженому не завдає шкоди завзято, продумано. Навіть у бою оминають того, хто впав,- борються з тими, хто на ногах. Уникнеш зазіхання негідників, коли не матимеш нічого такого, що розпалює чужу нечестиву жадобу, коли не посідатимеш нічого такого, що впадає в око. Адже зазіхають саме на те, хай воно й благеньке, що маловідоме, рідкісне. Втечеш від заздрості, коли знову ж таки не будеш крутитися перед очима, коли не хизуватимешся своїм майном, коли навчишся втішатися в душі. Ненависть виникає або з кривди,- а її уникнеш, нікому не чинячи зла,- або без причини; від неї тебе вбереже здоровий глузд. Для багатьох небезпечною ставала сама ненависть: не один, хоч і не мав ворогів, усе ж ставав ненависним. А щоб тебе не боялись, то хай твоє щастя буде помірним, а вдача - лагідною. Хай кожен знає, що ти - людина, яку можна зачепити без небезпеки і з якою можна помиритися легко й певно. А бути пострахом як удома, так і поза домом, і для рабів, і для вільних людей - то річ неприємна: у кожного вистачить сил, аби нашкодити. Додай ще й таке: кого бояться, той сам боїться; жахливий для інших не може й сам бути у безпеці. Залишається ще зневага; її міра - у владі того, хто її накликав на себе, хто у зневазі через те, що сам того хотів, а не через те, що так мало бути. Пов'язаних із цим прикрощів допоможуть позбутись або вільні мистецтва, або приятелювання з тими, хто має вплив у когось із впливових людей, але до них треба радше наближатись, а не зближуватися з ними, щоб ліки, бува, не коштували дорожче, ніж сама безпека.

Втім, найкорисніше тут - зберігати спокій, якомога менше розмовляти з іншими, якомога більше - з собою самим. Адже й у бесіді є якась насолода; вона закрадається, зваблює нас, от і висновуємо при ній все потаємне, як це буває за вином або в любощах. А хто почує, той не промовчить, той скаже не тільки те, що почув, а, розголосивши саму річ, назве й того, хто говорив. Адже у кожного є хтось такий, кому він настільки довіряє, наскільки довірено йому. Отож, якби той хтось і прикусив язика, задовольнившись лишень одним слухачем,- тих слухачів буде ціле місто, і те, що тільки-но було таємницею, стає поголосом.

Великою запорукою нашої безпеки є те, щоб не чинити несправедливо. Ті, хто не вміє володіти собою, і життя мають якесь каламутне, розбурхане. Що більше завдають комусь шкоди, то більше й самі бояться; не мають навіть хвилини спокою. Зроблять якийсь поганий вчинок - і тут же тремтять, не знають, за що взятися: сумління в'яже їм руки, змушує раз по раз ставати перед ним до відповіді. Кару несе кожен, хто її очікує. А очікує той, хто її заслужив. Навіть при нечистому сумлінні можна бути в безпеці, але у спокої - ні: злочинець, хоч і не схоплений на гарячому, живе з думкою про те, що може бути схоплений. Він і вві сні перекидається з боку на бік, і - хай лиш зайде мова про якийсь злочин - тут же думає про свій: весь час він видається йому не досить затертим, не досить прихованим. Одне слово, злочинцеві часом щастило сховатись, але ніколи не щастило бути впевненим у тому сховку.

Бувай здоров!



ЛИСТ СVІ
Сенека вітає свого Луцілія!

На твої листи відписую з запізненням не тому, що був заклопотаний різними справами,- навіть не слухай такого виправдання: є в мене вільний час, є він і в кожного, хто хоче його мати. Справи нікого не переслідують - люди самі хапаються за них, важливим доказом свого щастя вважаючи, власне, оту зайнятість. То чому ж я не відписав тобі одразу? Те, про що ти запитував мене, входило в обсяг моєї праці. Ти знаєш мій намір: хочу охопити цілість моральної філософії, з'ясувати всі пов'язані з нею питання. От я й вагався, чи відкласти відповідь, аж поки те, про що розпитуєш, не дочекається відповідного місця, чи розглянути твою справу поза чергою. Врешті, видалось мені людянішим не затримувати того, хто прибув з такої далини. Отож і даний предмет вилучу з ряду пов'язаних між собою питань, і, якщо трапиться щось подібне, надішлю тобі сам, не чекаючи твого прохання. Запитаєш, що маю на увазі? Те, про що радше приємно, ніж корисно знати,- приміром, те, чим цікавишся: чи благо є чимсь тілесним?

Благо, оскільки приносить користь, діє. А що діє, те мусить бути тілом. Благо приводить у рух душу, в якійсь мірі ладнає, утримує її, а це - властивості тіла. Блага, що є властивостями тіла, самі є тілесними, отже, такими є і душевні блага, бо ж і душа - тіло. Благо людини неодмінно мусить бути тілесним, адже вона сама тілесна. Буду далекий від правди, коли вважатиму, що все те, чим тіло живиться, на чому тримається або відновлюється його здоров'я, не є тілесним, значить, і його благо - тілесне. Гадаю, ти не сумніваєшся, що й почуття - такі, як гнів, любов, туга,- це тіла (приточу тут ще й те, про що не питаєш), таж не сумніватимешся, що від них змінюємось на обличчі: хмуримо чоло, розпливаємось в усмішці, заливаємось рум'янцем чи бліднемо, коли відпливає від обличчя кров. А що, на твою думку, може так яскраво позначитись на нашому тілі, окрім того, що саме є тілом? Якщо почуття є тілами, то є ними й душевні хвороби - скупість, жорстокість, закостенілі, доведені до невиліковного стану пороки; отже - й злоба, й усі її різновиди: недоброзичливість, заздрість, пиха; отже - й блага: по-перше, тому, що вони протилежні до пороків, і, по-друге, тому, що подають тобі ці ж самі ознаки. Хіба не бачиш, якої сили додає поглядові хоробрість, якої мірності й спокою - повага, якої ясності - радість, якого холоду - суворість, а якої незворушності - лагідність? Тілесним, отже, є все те, що змінює барву і зовнішній вигляд тіла, все те, що владне над ним. А всі чесноти, що я навів їх тут,- блага, як і все те, що з них походить. Хіба засумніваєшся в тому, що те, чим може бути доторкнута якась річ, є тілесне?

...торкатись

І піддаватися доторку - що б могло ще, окрім тіла? -

як сказав Лукрецій. А все те, що я назвав, не змінило б нашого тіла, якби його не торкнулось, отже, все воно тілесне. І знову ж таки все те, в чому достатньо сили, аби штовхати, спонукати, стримувати, повелівати,- тілесне. Хіба страх не стримує? Хіба сміливість не штовхає вперед? Хіба мужність не спонукає, не додає запалу? Хіба поміркованість не загнуздує, не відкликає назад? Хіба радість не підносить, а смуток не пригнічує? Врешті, хоч би що ми робили, все робимо з волі чи то якогось зіпсуття, чи то чесноти. А що повеліває тілу, саме є тілом; що чинить насильство над іншим тілом, теж є тілом. Благо тіла - тілесне; благо людини - теж благо тіла, отже, воно тілесне.

Отож, як ти жадав того, я догодив тобі; а тепер сам собі скажу слова, які (так", наче бачу тебе) вже й на твоїх устах: граємо в розбійників; гостроту нашої думки марнуємо на непотрібному: все це робить нас не кращими, а лиш ученішими. Мудрість - річ доступніша. Скажу більше: вона простіша; аби втішатися здоровим глуздом, не треба великої начитаності. Але ми й філософію, як і все інше, розмінюємо на всякий непотріб. Ми непомір-ковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи(2).

Бувай здоров!



ЛИСТ CVII
Сенека вітає свого Луцілія!

То де ж твоя розважність? Де тонке розуміння речей? Де достойність? Уже й така дрібниця тебе діймає? Раби скористалися з твоєї заклопотаності, аби втекти! От коли б тебе зрадили друзі (хай-бо вже носять те ім'я, що їм дала його наша необачність, хай так називаються, аби лиш не зганьбили його), то серед усього твого набутку тобі й справді б чогось забракло, а то ж тебе покинули ті, на кого й праця твоя пішла даром, хто й тебе самого вважав тягарем для інших. Тут нема нічого незвичного, нічого несподіваного. Перейматися подібними речами настільки ж смішно, як бідкатися, що тебе забризкали на вулиці або що ти вимазався болотом. У житті - як у лазні, в натовпі, в дорозі: чимось кинуть у тебе навмисне, а щось потрапить випадково. Життя - річ не вельми делікатна. Ти ступив на довгий шлях: тут ти й послизнешся, й наштовхнешся на щось, і впадеш, і виб'єшся з сил, і скрикнеш: «Краще б померти!» - отже, й збрешеш. Тут ти розлучишся із супутником, там - поховаєш його, а ще десь - наїсися жаху. Ось через які прикрощі мусиш відміряти ту вибоїсту дорогу. Хтось хоче померти? Хай приготує душу до всього, хай знає, що прибув туди, де гримить грім, хай знає, що прибув туди, де

Селиться Смуток, а з ним - невідступні, мстиві Турботи.

Тут же - й Хвороби бліді, й постійно зажурена Старість .

Ось у якому товаристві доводиться коротати свій вік. Уникнути того неможливо, але знехтувати тим - можеш. А знехтуєш тоді, коли часто про те міркуватимеш, сягаючи думкою у своє завтрашнє. Кожен сміливіше приступить до того, до чого довгий час готувався, і твердо ставитиме чоло навіть великій біді, якщо передбачав її, ще поки вона на нього не впала. І навпаки: непідготовлений жахнеться дрібниці. Тож мусимо дбати про те, щоб нічого нас не застукало зненацька. А через те, що новизна додає ваги всьому, що звалюється на людину, то, постійно думаючи про можливу біду, ти ніколи не будеш початківцем у неї.

- «Раби покинули мене!» - Але ж когось вони пограбували, когось оскаржили, когось убили, когось зрадили, когось потоптали, на когось звели наклеп, а ще комусь наготували отруту. Хоч би на що ти пожалівся, те трапляється з багатьма. Чимало різних стріл скеровано на нас. Одні вже встромилися, другі свистять у леті й ось-ось неодмінно влучать, треті, хоч мають вражати інших, зачеплять і нас. Тож не дивуймось нічому з того, для чого ми народжені, на що ніхто не повинен нарікати, оскільки воно для всіх однакове. Саме так - однакове, бо навіть той, хто уникнув біди, міг її зазнати; рівність прав не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони встановлені для всіх. Повелімо ж душі бути врівноваженою і без нарікань сплачуймо накладену на смертних данину!

Зима веде холоди - доводиться мерзнути. Літо повертає спеку - треба спливати потом. Мінливість погоди впливає на здоров'я - мусимо хворіти. Десь трапиться нам на дорозі звір, а десь-інде - людина, небезпечніша від будь-якого звіра. Щось забере вода, щось інше - вогонь. Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо переносити все випадкове, перебуваючи у злагоді з природою. А вона різними перемінами наводить лад у тому світі, який озираєш: після негоди випогоджується; тиша на морі змінюється бурею; по черзі дмуть вітри; після ночі вступає у свої права день; одна частина небосхилу підіймається, друга - опускається. Вічність складається з протилежностей. Наш дух мусить пристосовуватися до того закону, за ним повинен іти, йому коритися. Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу.

Найкраще перетерпіти те, чого ти не в силі виправити(2), і, не ремствуючи, супроводжувати бога, з чиєї волі все відбувається. Поганий той вояк, що йде за вождем похнюпившись. Отож бадьоро й жваво приймаймо накази і не порушуймо відвічної ходи того прекрасного творіння, де вплетено й те, що нам належить перетерпіти. А до Юпітера, який за кермом того огрому, звертаймося так, як наш Клеант у своїх на диво промовистих віршах; перекласти їх нашою мовою дозволив мені приклад Ціцерона, найкрасномовнішого мужа. Якщо вони сподобаються тобі, то ласкаво прийми їх, а не сподобаються - знатимеш, що я лиш наслідував приклад Ціцерона.

Владико неба, отче мій, провадь мене,

Куди захочеш! Без вагань услід піду,

Бадьорий. Завагаюсь - піду стогнучи,

Й що стерпіти б міг мужньо, стерплю боязко.

Бо хто слухняний, тих веде приречення,

А неслухняних - тягне й проти волі їх.

Так живімо, так говорімо. Хай приречення знайде нас готовими і бадьорими. Великим є той дух, який віддається приреченню. І навпаки: дрібним, звироднілим є той, який пручається, який поганої думки про світовий порядок і воліє виправляти богів, ніж себе самого.

Бувай здоров!



ЛИСТ СVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Те, про що питаєш,- із тих речей, знання яких служить хіба що для самого знання. І все-таки, раз воно служить для чогось, а тобі нетерпеливиться - не хочеш чекати на книжки, які охоплюють усю моральну частину філософії, я ж саме тепер їх упорядковую,- то займусь твоїм питанням, не відкладаючи його на потім. Але спочатку напишу, як тобі впоратись із тією жагою до знань, якою, як бачу, ти запломенів, яку дати їй міру, щоб вона, бува, сама не стала тобі на заваді. Не можна ні без розбору хапати знання то тут, то там, ані захланно кидатися на все загалом: до цілості доходять через частини. Тягар треба приміряти до своїх сил і не братися за те, на що нас не вистачить. Потрібно черпати не скільки хочеш, а скільки спроможний вмістити. Доведи до ладу свою душу - і вміщатимеш відповідно до своїх бажань. Бо душа, що більше приймає в себе, то стає просторішою. Того ж самого, пам'ятаю, вчив нас Аттал, коли ми облягали його школу, коли приходили туди першими, відходили останніми, коли й на прогулянках схиляли його до бесіди,- і він не лише був готовий відгукнутись на те прохання, але й ішов учням назустріч. «Однаковою,- повчав він,- повинна бути мета як того, хто вчить, так і того, хто вчиться: той повинен прагнути принести користь, а цей - отримати її». Хто приходить до філософа, той нехай щоденно несе од нього щось добре: хай повертається додому або здоровший, або готовий стати здоровшим. Так воно й справді буде: такою вже силою наділена філософія, що допомагає не тільки тим, хто вникає в неї, а й тим, хто з нею спілкується. Хто вийшов на сонце, той засмагне, хоч би й не задля того виходив. Хто затримався у крамаря, що збуває пахощі, той винесе з собою запах. Так само й ті, що побували у філософа, неодмінно здобудуть якусь користь, хоч би й не дбали про те. Зверни увагу, що я сказав «хоч би й не дбали», а не «хоч би й противились».

- «То як? Хіба не знаємо таких, що не один рік просиділи у філософів - і навіть духом тим не перейнялися?» - Авжеж. Є такі. І то настільки заповзятливі, що я назвав би їх не те що учнями - мешканцями філософів. Дехто, бачиш, приходить слухати, а не вчитися,-- як ото задля приємності вчащаємо до театру, аби натішити вухо чиєюсь мовою, голосом або захопити дією. Побачиш чималий гурт слухачів, для яких бесіди філософа - лише нагода скоротати своє дозвілля. Не тим вони зайняті, аби, позбувшись там якихось пороків, набути натомість розумних життєвих засад,- прагнуть насолоди для слуху. Є ще й такі, що приходять навіть з табличками для писання, але не для того, аби вловити суть бесіди, а щоб записати слова і щоб виголошувати їх згодом без користі для інших, як слухали їх - без користі для себе. А декого збуджують високодумні вислови, й вони, переймаючись почуттям того, хто говорить, жваво відгукуються на його мову, обличчям і душею - розпалюються, як то звикли під звуки флейти робити фрігійські євнухи, що шаліють за наказом(1). Ось тих слухачів пориває і підострожує краса самого вчення, а не пусте звучання слів. Якщо гостро щось сказано проти смерті, з непокорою - проти фортуни, то їм тут же хотілося б учинити так, як про це мовилося. Переймаючись, вони стають такими, якими їх закликають бути,- коли б лише зберегли той душевний стан, коли б люд - а він так і прагне відрадити від усього чесного - відразу ж не притлумив у них того небуденного пориву. Тому-то небагатьом щастить донести додому той настрій, який вони відчули. Неважко пробудити у слухача бажання жити правильно. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження. Трапиться хтось такий, хто заохотить - і добро, що мовби дрімає в нашій душі, прокидається. Хіба не бачиш, як увесь театр аж гуде, тільки-но прозвучить зі сцени щось таке, з чим усі ми погоджуємось і в один голос визнаємо правдивим?

Чимало вбогим треба, жадібним - всього.

Скупар до всіх лихий, до себе - перш за все(2).

Ті вірші оплесками сприймає найбридкіший скупар - тішиться, що на сміх піднімають його ж таки слабість. А чи не більшою, зваж, буває дія тих висловів, коли подібне звучить з уст філософа, коли до рятівних настанов приточуються вірші, що значно успішніше всновують ті засади в душі недосвідчених людей? «Бо,- говорив Клеант,- як наш подих звучить дзвінкіше, коли труба, прогнавши його спочатку через довгу й тісну цівку, виштовхує потім крізь розширений отвір, так само й нашим думкам додає ясності невідхильна стислість вірша». Виголошуване в прозі слухач сприймає неуважно, воно не так вражає, але хай лиш ті самі слова пов'яже розмір, хай глибока думка за-звучить упорядкованими стопами,- вже той вислів проникає глибше, наче спис, пушений могутнішою рукою. Так, чимало мовимо про зневагу до грошей і в довжелезних промовах переконуємо людей у тому, щоб вони шукали багатства в душі, а не в спадкових маєтках, щоб уважали заможним того, хто пристосувався до своєї вбогості, хто, посідаючи небагато, зробив себе багатим. Але все це значно сильніше вражає душу, коли сказано, приміром, ось таким віршем:

Бажання менші - менші і потреби в нас.

Раз є достатнє в тебе - все, що хочеш, є.

Коли чуємо таке чи щось подібне, то мимоволі визнаємо правдивість тих слів. І навіть ті, кому постійно чогось бракує, викрикують від захоплення, оголошують війну грошам. Тільки-но зауважиш, Що вони в такому настрої,- налягай на них, натискай, дошкуляй, відкинувши будь-які недомовки, умовиводи, викрутаси та всяку іншу марну гру словами. Виступай проти жадоби, виступай проти розкоші, а коли відчуєш, що справа рухається вперед, що тобі вдалося зачепити слухачів за живе»- насідай ще завзятіше. Аж не віриться, наскільки може бути корисною мова, призначена для зцілення, мова, що від першого й до останнього слова звернена на добро слухачів! Тим, хто ще не загрубів душею, дуже легко прищепити любов до всього чесного й правильного; але навіть тих, хто все ще здатний чогось навчитися, хто ще не дуже зіпсутий, правда владно бере під свою руку, тільки б трапився їй відповідний речник.

Та й сам я, коли слухав Аттала, який виступав проти пороків, проти збочень, проти всього злого, що є в житті, сам я, кажу, не раз переймався співчуттям до роду людського, а наш Аттал видавався мені піднесеним ген над усе, досяжне для смертного. Сам він називав себе володарем, але в моїх очах він був кимось іще видатнішим, адже він мав право суду й над володарями. Коли він звеличував убогість і доводив, якою зайвиною є кожна річ, що поза межами нашого вжитку, яким непотрібним і важким тягарем вона є для нас, то часто хотілося вийти зі школи вбогим. Коли ж почав висміювати наші насолоди, а хвалити чистоту тіла, скромність обіднього столу, розум, вільний від помислів не тільки про недозволені, а й про зайві насолоди, то виникало бажання покласти край ласолюбству й нечисті. З тих часів, Луцілію, щось таки залишилось у мене. Бо до всього я брався з великим завзяттям. Але потому, втягнений у суспільне життя, я мало що зберіг із тих добрих починань. Щоправда, відтоді я вже й не глянув на устриці та гриби: то не їжа, а принада, що змушує пересичених знову братися до наїдків,- вона легко прослизає в горлянку, легко й вислизає назовні, що вельми приємно для ненажер і всіх тих, хто напихає в своє нутро більше, ніж воно спроможне вмістити. Відтоді я ніколи не намащуюсь пахощами: найкраще пахне тіло тоді, коли воно взагалі нічим не пахне. Відтоді мій шлунок не знає вина. Відтоді впродовж усього життя уникаю лазні, вважаючи, що відварювати тіло й виснажувати його потом - заняття, яке не тільки не дає користі, але й розбещує людину. До іншого, що свідомо занехаяв тоді, я таки повернувся, але й у тому, від чого перестав утримуватися, я зберіг міру; вона ж, хоч і близька до утримання, та, мабуть, важча від нього, бо від дечого легше відмовитися взагалі, ніж зберігати у ньому міру,

Раз я вже почав тобі викладати, з яким запалом я брався до філософії замолоду, а як поменшало того запалу на старість, то не сором буде зізнатися, чим захопив мене Піфагор. Сотіон якось розповів нам, чому той відмовився від м'ясної їжі, а чому, через якийсь час,- також Секстій. Причини в обох були різні, але благородні. Секстій вважав, що людина, навіть не вдаючись до кровопролиття, має достатньо всілякої поживи, до того ж лише жорстокість, на його думку, могла запровадити такий звичай - вбивати якусь істоту задля насолоди. А ще він виступав за обмеження всього того, що сприяє розкоші; доходив висновку, що різноманітна, чужа нашому тілу їжа є шкідливою для здоров'я. Піфагор же заснував учення про спорідненість усього з усім, про те, що душі пов'язані, що вони постійно переходять з однієї оболонки в іншу. Якщо вірити йому, то жодна душа не гине, навіть не перестає бути діяльною, хіба що на якусь мить, поки вливається в інше тіло. Колись побачимо, через які коловерті віків, скільки осель змінивши, вона знову входить у людину. А тим часом Піфагор тримає нас у страху перед злочином і батьковбивством, адже всяк нехотячи може натрапити на свого ж батька й залізом чи то зубами звести зі світу створіння, в якому знайшла притулок рідна душа. Сотіон, коли виклав ті міркування й подав доволі різних своїх доказів, запитує: «Ти не віриш, що душі мовби приписуються все до нових і нових тіл, а те, що називаємо смертю, є лише переселенням? Не віриш, що в тій от худобі, у звірині, в занурених у воду створіннях перебуває душа, яка перед тим належала людині? Не віриш, що в цьому світі ніщо не гине, а лише змінює місцеперебування, і що не тільки небесні тіла обертаються круговими шляхами, а й живі істоти відбувають чергові мандрівки - їхні душі ходять по колу? Навіть великі люди в те вірили! Тож не квапся стояти на своєму, спробуй глянути на все без упередження. І якщо все це правда, то стримуватись од споживання м'ясної їжі - значить бути без провини, а якщо неправда - значить бути ощадливим. Чи дуже потерпить на тому твоя жорстокість? Я ж відбираю в тебе лише поживу левів та коршаків». Ці доводи спонукали й мене відмовитись од м'яса, й коли минув рік, той звичай став для мене не тільки легким, а й приємним. Було таке враження, що моя душа наче окрилилась, хоч нині я не брався б твердити, що так воно було насправді. Запитаєш, як я занехаяв той звичай? Роки моєї молодості припали на принципат Тіберія Цезаря. Тоді-то й почали проганяти з нашого життя чужинецькі обряди, а невживання м'яса деяких тварин, власне, й вважали одним із доказів забобонності. Отож на прохання свого батька, який не так боявся наклепу, як ненавидів філософію, я повернувся до колишнього звичаю. Втім, він без особливих зусиль намовив мене до кращих обідів. Аттал не раз хвалив підстилку для лежання, що не прогинається під тілом; саме така служить мені й на старості літ: моє тіло не залишає на ній жодної прим'ятини.

Все це я описав тобі, щоб ти пересвідчився, як загонисто беруться новаки до всього благородного, коли хтось заохотить їх, розпалить. Але потім дещо зводиться нанівець з вини наставників, які вчать нас вести вчені бесіди, а не жити, дещо - з вини учнів, які приходять до вчителів не душу плекати, а вигострювати дотеп. Ось так, що було філософією, стало філологією. Тому-то дуже важливо, з яким наміром берешся до чого-небудь. Майбутній граматик, вивчаючи Вергілія, читає його славетний рядок

...не вертається час, утікає -

не з тією думкою, що треба бути обачним, що кожен, хто не поспішає, той залишається позаду; що прудкий день і нас квапить, і сам квапливо йде за обрій; що ми й не помічаємо, як нас відносить бистрінь часу; що все відкладаємо на завтра, повільні серед такої скороминущості всього, що нас оточує,- ні, він зверне увагу на те, що Вергілій, як тільки говорить про швидкоплинність часу, завжди послуговується словом «тікає» .

День щонайкращий для люду нещасного першим тікає;

Далі - хвороби і старість сумна, й усілякі страждання,

Поки жорстокої смерті рука нас життя не позбавить .

Кожен, хто дивиться на все як філософ, доведе й ці слова до їх належного розуміння. «Ніколи,- зауважить він,- Вергілій не каже «дні проходять», а лише «тікають», бо такий біг - найпрудкіший; до того ж найкращі дні полишають нас найстрім-кіше. Чому ж ми баримося, чому самі себе не підхльоснемо, аби дорівняти швидкістю найстрім-ливішому з усього? Краще пролітає мимо, наступає натомість гірше. Як ото з амфори спочатку виливається найсвітліше вино, а важче, каламутніше осідає, так і в нашому житті найкраще - на самому початку. То чи дозволимо, щоб його вичерпали інші, а собі залишимо осад? Закарбуймо ж у душі й схвалімо, наче сказане оракулом, ті слова:

День щонайкращий для люду нещасного першим тікає.

Чому найкращий? Бо те, що за ним,- непевне. Чому найкращий? Бо за молодості можемо вчитися, можемо спрямовувати до кращого гнучку й податливу душу. Бо та пора догідна для трудів, догідна для того, щоб розворушувати читанням нашу думку, а працею - гартувати тіло. А те з нашого віку, що залишається, воно і повільніше, й млявіше, і ближче до кінця. Тож відкиньмо все, що стоїть нам на заваді, і всю душевну снагу звернімо лиш на одне: щоб ту невтримну прудкість найквапли-вішого часу ми не спостерегли щойно тоді, коли залишимося далеко позаду. Хай кожен стрічний день припадає нам до душі як найкращий, хай він стає нашим днем. Що тікає, те треба ловити».

Але хто читатиме Вергіліїв вірш очима граматика, той буде думати не про те, що перший день - найкращий, оскільки підступають хвороби, налягає старість, що вже висить над головою тих, хто мислями ще в молодості,- він відзначить, що «хвороби» Вергілій завжди ставить поряд із «старістю» (і, далебі, цілком слушно: старість - це ж невиліковна хвороба!); крім того, зауважить він, поет прозиває старість сумною:

Далі - хвороби і старість сумна... А в іншому місці:

Там і хвороби бліді, й сумна з ними селиться старість .

Нема в тому нічого дивного, що з одного й того ж самого джерела кожен почерпне щось відповідне до своїх зацікавлень. На одному й тому ж лузі віл шукає трави, собака - зайця, лелека - ящірку. Коли книжку Ціцерона «Про державу» візьме до рук спочатку якийсь філолог, потім граматик, а врешті й філософ, то кожен з них опрацьовуватиме цей твір по-своєму. Філософ здивується, що так багато можна було сказати проти справедливості. Коли до читання тієї ж речі візьметься філолог, то його увагу приверне таке: «Було два римські царі; один із них не мав батька, другий - матері». Бо виникає сумнів щодо матері Сервія; в Анка немає батька, тому й говорять про нього як про внука Ну ми. А ще він зазначить, що той, кого називаємо диктатором, про кого й в історії читаємо як про диктатора, у стародавніх мав назву «начальника народу». Та й нині це видно з авгуральних книг, де засвідчено, що звідси пішла назва «начальник кінноти». Так само він відмітить, що Ромул загинув під час затемнення сонця і що можливість звернення до народу(7) існувала вже за царів. Деякі історики, серед них і Фенестелла(8), вважають, що саме так викладено цю справу в понтифікальних книгах(9). Коли ж той твір розгорне граматик, то до своїх приміток він насамперед внесе те, що Ціцерон звертається до небуденних слів, приміром, каже геарве замість ге ірза або верзе замість зе ірзе. Потім перейде до тих слів, що за звичаєм нового часу змінили своє вживання. Ціцерон, скажімо, говорить: «Оскільки його втручання повернуло нас від самого вапна»(10),- бо те, що нині в цирку називаємо крейдою, давні називали вапном.

Далі він визбирає Еннієві вірші, передусім ті, що стосуються Сціпіона:

Кому ні ворог, ні громадянин не міг

Належно за діяння всі віддячитись.

Із цього, скаже він, зрозуміло, що вжите у вірші слово орз означало у давніх не лише «допомога», але і «діяння». Бо ж Енній говорить, що ніхто, ні громадянин, ані ворог, не зумів відплатити Сці-піонові за його діяння. Врешті, відчує себе щасливим, дослідивши, звідки то Вергілієві спало на думку сказати:

...а над ним велетенська Брама небесна гримить...

Енній, скаже він, нишком узяв це у Гомера, а Вергілій - в Еннія. Адже й у Ціцерона в тій же праці «Про державу» є така епіграма Еннія:

От коли б можна комусь до небесних палат завітати -

Отвором там лиш мені брама велична стоїть.

Але, щоб і я, відхилившись від суті, не зісли-знув, бува, на стежку філолога або граматика, нагадую тобі, що слухати й читати філософів треба з певною метою - осягнення щасливого життя; не з тим, щоб виловлювати давні або щойно придумані слова, пусті метафори й мовні фігури, а щоб переймати корисні настанови, сповнені величі й сили духу вислови, які тут же можна було б випробувати в дії. Вивчаймо все це так, щоб тільки-но почуте слово ставало ділом. Гадаю, ніхто не зробив усім смертним гіршої послуги, ніж ті, що навчились філософії, мовби то було якесь продажне ремесло, ті, що живуть цілком інакше, ніж повчають, як треба жити. Самі ж бо виставляють себе на кожному кроці як приклад непотрібної вченості - підлеглі всім тим порокам, проти яких виступають. Такий наставник допоможе мені не більше, ніж стерничий, якого під час бурі зводить на блювоту. Коли налітає хвиля, треба міцно тримати в руках стерно, змагатися з самим морем, виривати у вітру полотнище,- то чим мене може порятувати стерновий, що очманів од жаху та блювання? А подумай лиш, наскільки грізніша буря потрясає нас у житті, ніж будь-яке судно - на морі! Не базікати потрібно, а стернувати. Все, про що вони розводяться, чим хизуються перед охочою всолодити свій слух юрбою,- чуже: про це вже говорив Платон, говорив Зенон, говорив Хрісіпп і Посідоній, говорив незчисленний загін наших і їм подібних. Але скажу тобі, в який спосіб вони могли б довести, що все це - їхнє: хай чинять, як говорять.

А тепер, оскільки я вже сказав те, що хотів донести до тебе, задовольню твою просьбу, але ціле те питання, на яке вимагаєш відповіді, перенесу в другий лист, аби ти втомленим не брався до справи доволі таки заплутаної, яку треба слухати з зацікавленням і, як-то кажуть, нащуливши вуха.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:52:28
Переглядів сторінки твору 1902
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній