ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...

Олена Багрянцева
2018.08.15 17:31
Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надз

Ігор Деркач
2018.08.15 14:28
Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні

Ластівка Польова
2018.08.15 10:34
Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат.
Я так, с*ка, не можу. Я далі піду сама.
Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь.
Замальовує осінь усе, що лишилось із...

Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова.
Що кричати у спину, які їм знайти слова?

Олександр Сушко
2018.08.15 09:38
Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,

Василь Кузан
2018.08.15 09:29
Друзі, оголошено 4 конкурс на здобуття поетичної Премії "Ордену Карпатських Лицарів"!!!
Поспішайте надіслати добірки віршів!
Детальні умови Конкурсу публікуємо нижче.

Положення
про поетичну премію «Ордену Карпатських Лицарів»:

1. Премія присудж

Іван Потьомкін
2018.08.15 09:20
без тебе
як без усмішки
похмурніє небо
сонце
встає так вільно
протирає очиці
заспаними долоньми
день –

Ігор Шоха
2018.08.15 08:15
Відмірює нам доля небагато,
та найсумніше у юдолі цій,
що мало віри у можливе свято
по доброті і щирості людській.

Червиве опадає. Та раніше –
із ким п’ємо, буває, на коня?
Лікують окаянного не вірші,

Микола Соболь
2018.08.15 06:13
Любов дешевого помелу
Дарує – «роги», а не крила.
А, як здавалося любила.
У вічі напустивши пилу.

Горіла ватра до світанку.
Кохання, присмак лісу, диму…
Перепліталися незримо.

Ярослав Чорногуз
2018.08.14 23:41
Над моєю долею – ніжно-білі лебеді
Розпустили крилонька попід небеса.
Як в саду напровесні зацвіла магнолія
Квітом приголубивши і мої літа.

Приспів:

А я стою у диві тім,

Володимир Бойко
2018.08.14 23:15
Торкатися тілами зголоднілими,
Здаватися не в міру знахабнілими
Усупереч пристойностям усім.

При світлі чи то сонця чи то місяця
Ті почуття колись та перебісяться
Як той скиталець, що знаходить дім.

Сонце Місяць
2018.08.14 21:38
знамення ~ їхня відсутність присна
пекельний присмерк тліє на стелі
& тишу годує у ветхім костелі
сивіла з мармизою мони лізи

вершники мчать через пустелю
час неблизький, шлях надто пізній
& зіркові недогарки зносять до тризни

Микола Соболь
2018.08.14 14:03
Не вживаю «Амарето»,
Теща наложила – вето.

А – С2Н5ОН* –
Це напій одвіку наш!

Гей, ви, хлопці! Гулі-гулі,
(до зарплати загулі)!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25

Александра Макуха
2018.06.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. C - CIII
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ С
Сенека вітає свого Луцілія!

Пишеш, що з великим зацікавленням ти взявся до книжок Фабіана Папірія під заголовком «Про громадянські справи» і що вони не виправдали твоїх сподівань; далі, забувши, що йдеться про філософа, дорікаєш йому недоладним письмом. Припустімо, воно справді так, що він дозволяє словам проливатися, замість того, щоб мітити кожним у ціль. По-перше, є в тому своя принада, є своєрідний чар, властивий мові, подібній до м'якого плину води. Адже, на мою думку, велика різниця в тому, чи мова прорвалася, чи спливла. Але й у тому, про що зараз тобі скажу, різниця теж неабияка. Фабіан, так мені здається, не проливає слів - вони у нього ллються, настільки його мова розлога, без будь-якого завихрення, хоча й не позбавлена бистроти. Вона відверто визнає і дає всім бачити, що її не опрацьовували, не відточували. Та хай, кажу, буде так, як хочеш,- він же доводив до ладу не слова, а звичаї, писав не для вуха, а для душі. По-друге, коли б ти слухав його самого, то не мав би змоги приглядатись до окремих частин його мови, настільки б тебе захопила цілість. А що подобається відразу, те, коли візьмеш до рук, уже не справляє такого враження. Але й те щось важить - при першому ж погляді прикувати до себе увагу, дарма що пильніше око знайде, до чого прискіпатися. Якщо запитаєш мене, то я такої думки: більшим є той, хто відразу здобуває оцінку, ніж той, хто довго її виборює, хоч я знаю також те, що другий менше наражається на небезпеку, що він може снувати сміливіші задуми на прийдешнє.

Філософові не личить надто дбайливо опрацьована мова. Де він виявить свою мужність і стійкість, де зважиться на небезпечний крок, якщо боїться за слова? Фабіан не був у мові недбалим - був упевненим. Тут ніде не знайдеш бруду: слова добірні, а не перші-ліпші, й не переставлені місцями проти своєї природи, не повикручувані, як то писаки полюбляють робити в наш час, та водночас вони не позбавлені блиску, хоча взяті з буденної мови. Маєш там благородні, знамениті думки, хоч вони й подані не стисло, у вигляді висловів, а розлогіше. Побачимо дещо, як-то кажуть, замало підстрижене, не надто вишукане, недостатньо, як на нинішній день, начищене, але приглянься до цілості - й ніде не знайдеш пустих словесних викрутасів. Хай, кажу, не буде різнобарвного мармуру, хай через спальню не струмить мармуровими рівчаками вода, хай не буде безлічі тісних сховів, що нагадують бідняцькі комірки, та всього іншого, що понавигадувала невдоволена скромною красою розкіш,- а попри те дім служитиме, як-то мовиться, дай боже. Додай і таке: щодо письма, яким воно має бути, так і не дійшли згоди. Одні вимагають, щоб вислів із кострубатого став трохи пригладженим; іншим настільки до вподоби будь-яка шорсткість, що навіть випадково бездоганне речення поспіхом зжужмлять, відітнуть мірну кінцівку, аби збити читача з пантелику. Зазирни до Ціцерона: його письмо цілісне, мова гнучка, а м'якість не вадить її гідності. В Азінія Пол-ліона(1), навпаки: вислів якийсь горбкуватий, стри-бучий, обривається там, де аж ніяк того не чекаєш. Одне слово, у Ціцерона все природно завершується, у Полліона - падає, за дуже небагатьма випадками, де він тримається окресленої міри й одного зразка.

А ще ти пишеш, що все тобі тут видається надто приземленим, пониклим, але, на мою думку, він якраз позбавлений цього недоліку. Що називаєш у нього приземленим, те насправді - погідне, відповідне до спокійного, ладного настрою душі, а що вважаєш пониклим, те - рівне. Бракує йому, щоправда, сили і, що тобі до смаку, гостроти промовця, а також - несподіваних, разючих думок. Але цілість, усе тіло - приглянься лишень його доладності - бездоганне. Втім, мова Фабіана не так сама відзначається достойністю, як завдячує самому предметові. Скажи мені, кому б ти міг дати перевагу над Фабіаном? Назви тут Ціцерона, у якого присвячених філософії книг майже стільки, що й у Фабіана. Хай так, але той, хто поступається найбільшому, сам не такий вже малий. Назви й Азінія Полліона. Погоджуюсь і тут, але додам: у такій справі мати перед собою лише двох - це теж бути на висоті. Назви також Тіта Лівія, адже й він писав діалоги, які в такій же мірі можна зарахувати до філософії, як і до історії, писав і речі суто філософського змісту. Я і йому дам місце. Але подумай лишень: скількох залишив позаду той, кого випередили тільки троє, і ті троє - найкра-сномовніші.

Не все в нього, певна річ, досконале. Його мова, хоч і піднесена, та не мужня; вона, хоч і ллється, але без напору, без пориву(2); хоч і чиста, але не наскрізь прозора. Ти, наскільки бачу з твого листа, хочеш, аби про пороки мовилось суворо, про небезпеки - мужньо, про фортуну - погордливо, про марнославство - зневажливо. «Хочу,- кажеш,- щоб розкіш була засуджена, хіть - висміяна, шал - погамований; тому-то мова мусить бути і різкою, і, як у трагіків, величною, і, як у коміків, хльосткою».- Хочеш, отже, щоб він сушив собі голову над такою дрібницею - словами? Він прикував свою увагу до великих справ, а красномовство, хоч він йому й не вділяє часу, йде за ним, наче тінь. Без сумніву, не кожна думка буде тут достатньо обгрунтована, завершена, не кожне слово зворушить тебе, пройме, мов вістря,- не заперечу й цього; чимало тих слів, наготувавшись до удару, схиблять, і час од часу дозвільна мова пливтиме повз тебе. Але в усьому буде багато світла. Але широкий простір не навіє тобі нудьги. Врешті, ось яке матимеш задоволення: тобі стане ясно, що він таки відчував те, що виходило у нього з-під стилоса. Він зробив це власне так, аби ти зрозумів, що подобається йому, а не так, аби тобі сподобалось. Усе тут звернене до здорового глузду, все покликане сприяти поступу, а не домагатись оплесків.

Ось такими є його твори, і я в тому не сумніваюсь, хоча радше їх пригадую, ніж тримаю в пам'яті; сам смак того письма, його барви - це не свіжі мої враження, навіяні товариською бесідою, а загальні, як то звичайно буває при спогаді про щось давно знане. Принаймні, коли я його слухав, то все це видавалось мені, хоч і не зовсім цілісним, але вагомим, здатним підбадьорити обдарованого юнака, схилити його до наслідування, залишивши йому надію на перемогу, а таке заохочення, на мій погляд, у найвищій мірі дійове, адже, хто заохочує до наслідування, але відбирає надію на успіх, той відстрашує нас. У Фабіана, підсумуємо, аж надто великий запас слів, і, попри наші застереження щодо чогось окремого, він знаменитий.

Бувай здоров!



ЛИСТ СІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Кожен день, кожна година показує нам, що ми - ніщо; що не день, не година - то якийсь новий доказ нагадує нам про нашу знищенність. Ось тоді від роздумів про вічне хоч-не-хоч звертаємо свій погляд до смерті. Питаєш, куди мітить такий невеселий початок? - Ти знав Корнелія Сенеціона, римського вершника, добродійну, прекрасну людину. Починав він, як-то кажуть, на порожньому місці, самотужки прокладав собі дорогу, а потім вона вже й сама вела його до всього іншого: повага легше зростає, ніж народжується. Так само й гроші: нескоро й неохоче вони горнуться до вбогості, та вже коли вирвешся з неї, то цупко тебе триматимуться. А Сенеціон стояв уже на порозі багатства, до якого його вели дві такі потрібні в тій справі властивості: вміння набувати і вміння берегти, а з них навіть одна будь-кого б могла зробити багачем. Так от того винятково господарного чоловіка, що дбав про тіло не менше, ніж про майно, після того, як він, за звичаєм, завітав до мене вранці, а потім упродовж дня дотемна просидів біля ложа безнадійно хворого приятеля, а далі й повечеряв безтурботно,- на того чоловіка настільки раптово напала якась болячка горла, що через затиснену гортань над ранок він таки видихнув душу. Так він і пішов зі світу за якихось кілька годин після того, як залагодив усе, що належить залагоджувати здоровій і дужій людині. Той, чиї гроші робили своє діло на морях та суходолах, хто перепробував усі способи збагачення і ось-ось мав побирати свою частку з відкупів, був вихоплений з самого потоку таких успішних для нього справ, коли гроші так і валили на нього, мов на ловця здобич.

Груші тепер, Мелібею, щепи та плекай свої лози!(1)

Як то по-дурному наперед укладати все своє життя, не будучи господарем навіть завтрашньої днини! В яке ж то безглуздя впали ті, хто снує далекі задуми: я, мовляв, куплю, побудую, позичу, поверну позичене, а вже потім скерую свою втомлену, насичену життям старість у спокійну гавань! Навіть у щасливців, повір мені, нема чогось певного. Ніхто й ні в чому не повинен покладатися на майбутнє. Бо й те, що тримаємо, тікає нам з рук, і навіть ось цю годину, яку начебто посідаємо, може обірвати випадок. Час біжить, хоч окресленою законом колією, для нас, одначе, темною. Чи мені легше від того, що природа зрить грядуще, якщо я тут - незрячий?

Ми задумуємо далекі подорожі морем, а побувавши на чужих берегах, сподіваємося за довгий час повернутись на вітчизну, розраховуємо на пізню винагороду за військову службу, за труднощі табірного життя, на управительські посади, на здобуття все нових почестей, а смерть - побіч; та ми думаємо про неї лише в стосунку до когось іншого, от і виходить, що докази нашої смертності, які раз по раз постають перед очима, тримаємо в пам'яті лише доти, поки дивуємось наглій кончині тієї чи іншої людини. Але хіба то не верх глупоти - дивуватися, що саме нині стався якийсь випадок, якщо він може статися будь-коли? Перед кожним - межа, що її накреслило невблаганне у своїй неминучості приречення, але ніхто з нас не знає, як близько та межа. Тож укладаймо свої думки так, мовби ми вже сягнули тієї межі. Нічого не відкладаймо на потім. Щодня розраховуймося з життям, аби нічого йому не бути винним. Найбільшою нашою помилкою щодо життя є те, що ми завжди залишаємо його незавершеним, завжди відкладаємо щось на завтра. Хто щодня викінчує своє життя, як митець - малюнок, тому час не потрібен. А з постійної потреби часу народжується страх і жага майбутнього, і та жага роз'їдає нам душу. Нема нічого жалюгіднішого, ніж постійний сумнів щодо прийдешнього: як то воно все випаде? Скільки ще в нас попереду, яке воно,- ось що турбує нас, мучить незбагненною тривогою.

Як же позбутися того сум'яття? Тут лиш один спосіб: якщо наше життя не простиратиметься в невизначеність, а згортатиметься, мовби замикаючись у собі. Адже найзалежнішим від майбутнього є той, хто не користається з теперішнього. І навпаки: коли я розрахувався сам із собою, коли розум, набувши стійкості, знає, що нема жодної різниці між днем і століттям, тоді він наче з висоти споглядає на дні й події, хоч би скільки їх настало, і, безжурно всміхаючись, думає про низку віків. Хіба здатна тебе стривожити мінливість, непостійність випадку, якщо ти певний супроти непевного? Отож, мій Луцілію, поспішай жити і вважай, що кожен окремий день - це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби. Інакше у людини кожна найближча мить марнується на сподівання; ось тоді й підступає той найжалюгід-ніший, який і все довкруги робить найжалюгідні-піим,- страх перед смертю. Звідси й те найганеб-ніше бажання Мецената, в якому він не відмовляється ні від немочі, ні від потворності, ані навіть від гострої палі, аби лишень серед тих мук ще хоч трохи подихати:

Хай безруким, безногим я

Стану, хай величезний

Горб мене до землі пригне

Й зуби повипадають,-

Тільки б жити, й усе гаразд!

Хай на палю посадять,-

Тільки дихати ще дозволь!

Він зичить собі того, що найгірше може трапитися з людиною, і випрошує продовження мук, мовби то було життя. Я вважав би найнікчемнішим кожного, хто захотів би жити аж до самої палі. А він що? Зроби з мене, каже, хоч каліку, аби лиш у немічному, непотрібному тілі залишилось дихання; зроби хоч потвору, але додай тому огидному дивоглядові бодай дрібку часу; прив'яжи мене до хрестовини, настроми на палю.- Але чи варто зранювати себе гостряком, чи варто висіти розіп'ятим, аби лиш на якусь хвилину відволікти те, що є найкращим серед нещасть - кінець муки? Чи варто зберігати душу лишень для того, щоб довше її видихати? То що б ти побажав такому, якщо не прихильності богів? Що ж бо іншого означає цей до огидності розніжений вірш? А ця змова з божевільним страхом? Це гидке випрошування життя? Чи можеш припустити, що такій людині читав колись Вергілій:

То чи аж так уже страшно вмирать?

Він бажає собі найбільших нещасть, та ще й прагне, щоб якомога довше тяглося те, що переносити вкрай важко. А задля чого? Щоб хоча трішки продовжити життя. Та хіба довго вмирати - це означає жити? Чи знайдеться такий, хто волів би танути серед вогненних мук, гинути, позбуваючись то однієї, то іншої частини тіла, й по краплині втрачати душу, замість того, щоб видихнути її за одним разом? Чи знайдеться такий, хто, приведений до того ганебного дерева, вже знесилений і покалічений, чиї плечі і груди перемінилися в один гидкий набряк і в кого ще до хреста було тисячу причин, аби сконати,- чи знайдеться, кажу, такий, хто в подібному стані захотів би ціною ще стількох мук продовжити собі життя? Запереч мені тепер, що необхідність померти - велике добродійство природи! А є чимало таких, хто, аби продовжити собі життя, ще й не на таке готовий піти: зрадить друга, власноручно віддасть на наругу своїх дітей, тільки б дивитись на світло денне, що є свідком стількох злочинів. Мусимо вибити з грудей оту жагу життя і гарненько собі втовкмачити: немає значення, коли перетерпиш те, що все одно колись доведеться перетерпіти. Важливим є те, чи проживеш добре, а не те, чи довго. Втім, те життєве добро, благо, часто полягає саме в тому, щоб прожити недовго.

Бувай здоров!



ЛИСТ СІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Як робить нам прикрість той, хто будить нас саме тоді, коли бачимо милий сон,- адже позбавляє насолоди, хоч оманливої, а все ж дуже подібної

до справжньої,- так і твій лист мовби скривдив мене: відвернув від гарної думки, якою я захопився і, якби не перешкода, снував би її далі. Приємно було розмірковувати над безсмертям душі,- далебі, навіть вірити в те безсмертя! Якось легко я пішов за думками великих людей, які радше обіцяють, ніж доводять цю неоціненну можливість. От і я віддався тій небесній надії. І вже сам собі почав бути тягарем, уже став гордувати рештками свого немічного віку, готовий ступити в безмір часу, ввійти у володіння всіма віками, але тут я отримав твого листа - й раптом, отямившись, позбувся такого чудового сну! Але, розрахувавшися з тобою, я знову повернусь до того сну і надолужу втрачене. На початку листа ти закидаєш мені, мовби я не зовсім з'ясував питання, де намагався довести, що посмертну славу, як твердять наші, можна вважати благом. Бо я, мовляв, не спростував висунутого проти нас закиду, а саме, що не буває блага, яке б складалось із віддалених між собою в часі частин, а те благо, про яке йдеться, власне, складається з таких частин. Те, що хочеш з'ясувати, належить, Луцілію, до того ж питання, але займає окреме місце, тому я наразі відклав не тільки ту справу, але й дещо інше, пов'язане з нею. Часто, як сам знаєш, з моральними питаннями переплітаються питання, що стосуються мислення. От я і зайнявся тією частиною, яка безпосередньо в'яжеться із звичаями,- замислився, чи не є чимось нерозумним і зайвим посилати свої турботи ген аж за останній день життя,- скажімо, про те, чи пропадають наші блага разом з нами; чи залишається щось від того, хто став нічим; чи можна здобути або намагатися здобути якусь користь із того, чого, поки воно настане, вже не відчуватимемо. Все це має причетність до звичаїв, отже, знайшло в нас належне місце. А ті міркування, Що їх висувають проти нас діалектики, треба було відокремити, от я і лишив їх осторонь. Але тепер, оскільки ти вимагаєш від мене всього, то я викладу тобі все, що вони говорять, а відтак спростую кожен їхній закид.

Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, крім того, складені - скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, - тіла, чиї члени існують окреміш-ньо. Сюди можна віднести, приміром, військо, народ, сенат. Так ось ті члени, з яких творяться подібні тіла, сполучаються між собою правом або суспільними обов'язками, а за своєю природою вони роз'єднані, поодинокі. Що я хотів би ще зауважити попередньо? Вважаємо, що не може бути блага, яке б складалося з віддалених між собою частин. Єдине благо - мусить бути охоплене й кероване єдиним духом; у єдиного блага - також єдина сутність. А це, коли б ти часом забажав, доводиться саме по собі, і все ж мені довелось ті речі обговорити, бо проти нас повертають нашу таки зброю.- «Ви твердите,- кажуть нам,- що нема блага, яке б складалося з віддалених частин. Але ж визнання - це сприятлива думка доброчесних людей. Бо як слава не може спиратись на висловлювання лиш однієї людини, а неслава - на осуд лиш когось одного, так і для визнання недостатньо подобатись тільки одній доброчесній людині. Тут потрібна однакова думка багатьох видатних і шанованих мужів. Отже, визнання постає із суджень багатьох людей - значить, із віддалених одна від одної частин, а через те не може бути благом. Визнання - це хвала, яку доброчесні складають доброчесним. Хвала - це мова; мова - це слова, що мають окреслене значення; а слова, хоч би й виходили з уст доброчесних людей,- це ще не благо. Адже не все, що робить доброчесна людина, благо. Доброчесний може й у долоні бити, й свистати, але навіть той, хто все в ньому подивлятиме, не назве благом ні плескання в долоні, ні свисту, ані, скажімо, його чхання чи кашлю. Отже, визнання - не благо. Врешті, скажіть нам, чиїм воно б мало бути благом: того, хто хвалить, чи того, хто похвалений? Якщо вважаєте, що воно - благо похваленого, то це такою ж мірою смішно, якби ви, приміром, твердили, що моїм благом є те, що хтось інший при доброму здоров'ї. Втім, хвалити гідних похвали - почесна справа. Йдеться, отже, про благо того, хто так діє, а не про нас, кого хвалять. А це, власне, й треба було нам довести». Тепер побіжно відповім на все зокрема. По-перше, досі ще не встановлено, чи таки справді не може бути такого блага, яке складалося б із віддалених частин: обидві сторони наводять свої докази. По-друге, чи слава дійсно вимагає багатьох голосів? Гадаю, достатнім для неї може бути судження й одного доброчесного мужа, адже й хтось один доброчесний може визнати нас доброчесними.- «В такому разі схвалення лиш однієї людини може дати підставу для розголосу, як і злослів'я однієї людини - для поголосу? Слава, як на наш погляд, вимагає ширшого розповсюдження і погодження багатьох».- Але ж добрий розголос і злослів'я - цілком різні речі. Запитаєш, чому? Бо якщо про мене гарно висловлюється хтось із доброчесних мужів, то це те ж саме, якби такої думки були всі доброчесні: всі ж вони, пізнавши мене, відчули б одне й те ж саме. їхні судження однакові, вони збігаються, бо рівною мірою проникнуті правдою, тому й не можуть розбігатися. Ось і виходить, мовби всі вони судять однаково, а це, кажу, тому, що інакше вони й не можуть судити.- «Але ж для слави чи розголосу недостатньо думки липі когось одного».- Так ось: тут судження одного має таку ж вагу, що й усіх разом, оскільки воно буде одне й те ж саме у всіх, якщо їх опитаєш; а там думки зовсім не подібних між собою людей, звісно, будуть розбігатися, бо знайдеш у тих людей мінливі настрої, постійні сумніви щодо всього, хитання, підозріння. Гадаєш, такі люди можуть дійти єдиної думки? Навіть коли візьмеш когось одного з них, то й він не тримається однієї й тієї ж Думки! Доброчесному ж до вподоби лише правда, а в правди - одна суть, одне обличчя; всі інші, якщо й погоджуються між собою, то хіба в чомусь хибному, а хибне ніколи не буває постійним - воно змінюється, саме собі суперечить.- «Але похвала - це не що інше, як голос, а голос не може бути благом».- Коли говорять, що визнання - це хвала, якою доброчесні наділяють доброчесних, то мають на увазі не голос, а саме переконання. Хай доброчесний похвалить когось по думки, то це все одно буде похвалою. До того ж хвала - це щось одне, а похваляння - щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про «надгробну хвалу», а про «похвальне слово», а це вже полягає на мовленні. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття - доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу потрібною. Коли наш славний трагік(1) говорить, що чудово, коли «нас хвалить хвалений муж», то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: «Хвала живить мистецтва», то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава - це сукупність суджень багатьох людей, а визнання - лише доброчесних.

«То чиїм благом є визнання, чи хвала, яку доброчесний складає доброчесним: того, кого хвалять, чи того, хто хвалить?» - І одного, й другого. Воно моє, кого хвалять, оскільки природа народила мене таким, що любить усіх людей, от я й радію зі свого доброго вчинку і втішаюся, зустрівши таких, які вдячно витлумачили мої чесноти. Це і є, власне, благом багатьох - тих, хто виявляє вдячність, але водночас - і моїм благом. Адже лад моєї душі такий, що чуже благо вважаю своїм, надто коли я сам до нього прислужився. Але це благо - й тих, хто хвалить, бо ж воно спричинене доброчесністю, а кожне діяння доброчесності - благо. І все ж воно б не могло стати їхнім надбанням, якби й сам я не був таким. Отже, заслужена похвала - це обопільне благо, так само, далебі, як слушне рішення - благо того, хто судить, і того, хто втішається тим рішенням. Хіба сумніваєшся, що справедливість - це благо того, хто її посідає, як і того, кому віддають належне? Хвалити того, хто заслуговує хвали,- справедливо, значить, така хвала - обопільне благо.

Ми достатньо відповіли тим прискіпливим крутіям. Але не на цьому предметі ми повинні зосереджуватись - не на розплутуванні подібних хитрощів, бо, врешті, позбавивши філософію високої гідності, заженемо її в жалюгідні щілини. Наскільки краще йти відкритою, прямою дорогою, аніж добровільно пускатись такими манівцями, які можна подолати лише з великим зусиллям! Адже ті суперечки - не що інше, як забава, котра полягає в тому, хто кого вправніше зловить у пастку. Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму - сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини - це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі. По-перше, він не визнає своєю вітчизною таких тіснин, як Ефес або Александрія, або ще там якусь, хай навіть густіше населену, розкішніше забудовану місцевість: його вітчизна - все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири всесвіту - склепіння, під яким простираються моря та суходоли, під яким - повітря, що відмежовує і водночас поєднує божественне й людське, те саме повітря, на якому стільки невсипущих у своїх рухах світил. По-друге, він виривається з окреслених вузин віку: «Мені належать,- каже,- всі роки. Нема такого століття, яке було б непроникне для видатного розуму,- думка прокладе собі стежку в будь-який обшир часу. А коли настане день, який розділить змішані між собою божественні й людські начатки, я залишу це тіло там, де знайшов його, сам же вернусь до богів. Я ж і тепер не те, щоб був без них, тільки затримує мене тут важка земна в'язниця». Цей час, коли тягнеться смертне життя,- це тільки вступ до кращого й довшого вікування. Як упродовж дев'яти місяців нас затримує материнське лоно, не з тим, однак, щоб ми й надалі в ньому перебували, а з тим, щоб приготувати до іншого місця, де, з'являючись на світло денне, ми здатні вдихати повітря й перебувати у вільному просторі,- так само протягом того часового відтинку, що між дитинством і старістю, ми дозріваємо для нового народження. Нас чекає ще один початок, ще один, інший порядок речей. А наразі ми лише з відстані можемо переносити вигляд осяйного неба. Отож без трепету вичікуй тієї вирішальної години: вона остання не для душі, а для тіла. На всі речі, що довкола тебе, дивись як на вантаж у заїзді: тобі треба рушати далі. Природа пильнує, щоб ми як прийшли голими, так голими й вийшли. Не можеш з собою винести більше, ніж приніс; ба, мусиш відмовитись навіть від значної частини того, з чим ти прийшов у життя. Буде забрана в тебе й ця оболонка, твоє останнє окриття - шкіра; буде забрана плоть і пливка кров, що кружляє усім тілом; будуть забрані кістки й жили,- те, чим тримається всякий плин та м'якоть. День, якого так жахаєшся як останнього, буде днем, коли народишся для вічного життя. Скинь же той вантаж! Чому вагаєшся, начебто ти й раніше вже не виходив, покинувши тіло, колишній свій схов? Ти хапаєшся за життя, впираєшся,- але й тоді лиш великі зусилля матері тебе виштовхнули на світло денне. Ти стогнеш, плачеш, але, власне, плач - ознака того, хто народжується. Лиш тоді можна було тобі вибачити: ти з'явився на світ нерозумним, без жодного досвіду. Тебе, хто тільки-но покинув теплоту й м'якість материнського лона, овіяв вільний подув, потому вразив доторк жорсткішої руки, і ти, розніжений, ні з чим ще не обізнаний, сторопів серед усього невідомого. Але ж нині для тебе не є чимось новим відділятися від того, частиною чого ти був раніше. Спокійно розпрощайся з непотрібними вже членами й покинь тіло, в якому ти довго мешкав. Його розітнуть, закопають, від нього не залишиться й сліду. Чому сумуєш? Немає ж тут нічого незвичайного: оболонка тих, хто народжується, переважно пропадає. Чому ти так прив'язаний до того, що є лишень твоїм окриттям? Настане день, який відслонить тебе й виведе з того схову - гидкої, смердючої утроби.

Навіть тепер, наскільки це можливо, вихоплюйся звідтіля і, занедбавши будь-яку насолоду, хіба що окрім тієї, яка пов'язана з речами необхідними й поважними, вже віднині думай над чимось вищим, піднесенішим. Колись перед тобою розкриються таємниці природи, розвіється ота темінь і звідусіль заполонить тебе найчистіше світло. Уяви собі лишень, що то за ясність, у якій зливається проміння безлічі зірок. Жодна тінь не захмарить того сяйва. Однаковим блиском сіятиме кожна ділянка неба, адже чергування дня і ночі - це властивість лише нижніх шарів повітря. Ось тоді, коли ти всім своїм єством сприймеш увесь той потік світла, що його невиразно спостерігаєш тепер через надто тісні для нього шляхи твого зору і все-таки подивляєш іздалеку,- ось тоді, кажу, ти визнаєш, що провів життя в темряві. Чим видасться тобі божественне світло, коли побачиш його у властивому для нього місці? Думка про нього не дозволяє, щоб у душі осів хоч який-небудь бруд, яка-небудь ницість чи жорстокість. Та думка підказує нам, що боги - свідки всіх наших вчинків; вона велить нам домагатись їхнього схвалення, готуватись до майбутнього спілкування з ними й привчати себе споглядати вічність. Хто ж осягнув її розумом, той не лякатиметься жодного війська, не здригнеться перед звуком сурми, не жахнеться ніяких погроз. Чого ж би мав боятися той, хто сподівається померти? Навіть той, хто певен, що душа існує лише до того часу, доки перебуває у в'язниці тіла, а вихопившись із неї, тут же й розпорошується(2), - навіть той прагне бути корисним також тоді, коли відійде з життя. Бо хоча смерть вихопить його з-перед людських очей, все ж

Мужа високу чесноту не раз пригадають нащадки

І подивлятимуть рід його славний...

Подумай, наскільки нам допомагають гарні приклади,- й зрозумієш: пам'ять про великих мужів не менше корисна, ніж їх присутність.

Бувай здоров!



ЛИСТ СІІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Чому так непокоїшся тим, що випадково може тобі трапитися, а може й не трапитися? Маю на думці пожежу, падіння дому і все інше, що випадає нам на долю, але не підстерігає нас. Радше будь обачним та всіляко оберігайся того, що вистежує нас, хоче піймати в пастку. Опинитися серед уламків корабля на морі, перекинутися разом із повозом - усе це, хоч і важкі, але далеко не щоденні випадки, а от людина людині грозить щодня. Проти цієї небезпеки озброюйся, з неї не спускай сторожкого ока! Бо ж не буває біди, яка б траплялася частіше, трималася б цупкіше, підкрадалася б улесливіше. Буря, перше ніж ударити, погрожує громом; будівля, перед тим, як завалитися, тріщить; пожежу провіщає дим. Напасть же, яка йде від людини,- раптова, і, що ближче вона підступає, то старанніше приховується. Помиляєшся, довіряючи виразові обличчя зустрічних: з виду вони люди, з норову - звірі; різниця хіба в тому, що зі звіром небезпечно зустрітися віч-на-віч; кого ж він омине, того вже не шукає, бо лише необхідність спонукує його завдавати шкоду. Звіра жене до нападу або голод, або страх. Людина ж убиває людину задля приємності.

І все ж про небезпеку, яка грозить тобі з боку людини, думай так, щоб не забувати й про обов'язок людини. На когось одного дивися так, щоб він тобі не пошкодив, а на другого - щоб ти йому не пошкодив. Радій з чужих успіхів, співчувай невдачам і пам'ятай, чим ти повинен прислужитися іншим людям, а чого маєш уникати. Чим скористаєшся, коли житимеш у такий спосіб? Хоча все одно зможуть тобі пошкодити, але обманути - не зможуть. А тим часом, наскільки змога, шукай сховку у філософії. Вона прийме тебе в своє лоно, в її святині будеш або безпечний, або безпечніший. Стикаються між собою лише ті, хто проходжається однією і тією ж дорогою. Але й самою філософією ти не повинен хизуватися; для багатьох, хто послуговувався нею надто зухвало й самовпевнено, вона стала причиною небезпеки. Хай вона позбавить пороків тебе, а не комусь іншому докоряє його пороками; хай не гребує загальноприйнятими звичаями; хай не вдає, що засуджує все те, від чого сама утримується. Можна бути мудрим, не напускаючи на себе пихи, не накликаючи заздрості.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:49:17
Переглядів сторінки твору 5003
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній