ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2018.11.21 18:24
незалежний від факторів автор
випромінює оптимізм
крізь континуум & постфактум

цирк ідей у славетнім аллє
парадує за браво & біс
від любителів ріжних шаленств

Іван Потьомкін
2018.11.21 17:50
Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

Микола Дудар
2018.11.21 17:20
Занавеска белая в окошке…
Вновь январь на улице твоей
Ветер на усах бездомной кошки
Бьет тревогу серый воробей…
Пусть трамвай умчался словно леший -
В нем железа хватит лет на сто!
Вот старик домой идет, он пеший
Дом его не близко, под мостом

Анна Віталія Палій
2018.11.21 17:07
Якось спекотною пустелею ішли двоє подорожніх. Вони вже досить притомилися, коли натрапили на оазу, де уздовж потоку росли дерева. Добре зголоднілі, напилися води із джерела, що било поряд, побачили над рікою дерево з великими плодами. Одначе забратися на

Анна Віталія Палій
2018.11.21 16:53
Тут нема нічого абсолютного,
Де будильник ще коротить час.
Де ідеш пустелею (а людно як!),
Міражами, рідними для нас.

Дзеркала, і вигляди, і вигоди,
Лживі переваги на кону.
Терези схитнулися невидимо, –

Ігор Шоха
2018.11.21 10:42
А в екзилі цезарі
уручили бездарі
естафету в руку із руки.
Кругова порука
то єдина штука,
що єднає владу на віки.

***

Олексій Могиленко
2018.11.21 08:21
Давай помовчимо.В обіймах тиші
душі торкнеться зрима Вічність,
озветься помислом Всевишній,
жадане небо стане ближче
і вщухне біль,що тіло тисне.
Бо ж ми удвох!Разом!Не треба ліпше.

Не треба слів.Вони вже лишні.

Олександр Сушко
2018.11.21 06:54
Синочкові забаглося борща
І часничку пахучого головку.
Казав Господь: "Не мстися, а прощай,
Під ляпаси мости хутенько щоку.

Але у двері гримнула біда,.
Летять у рай з Украйни душі клином.
Бо у сусіда заповідь не та -

Домінік Арфіст
2018.11.21 02:14
Бог прийде Єві ксу заплітати
як донечці перед весіллям мати
наллє печалі в очі молоді…
віночком пустить по святій воді
Адама напувати у сади
де небо починається з води
де Каїнова б’ється параноя
де звірі добираються до Ноя

Юлія Стиркіна
2018.11.21 00:30
Я сама не піду.
Прожени мене, щоб від образи
я писала вірші
і яскраві, і гнівні – тобі.
На холоднім льоду
залиши мене, чуєш, відразу,
чим раніше, тим краще –
хай гірше не буде біди.

Володимир Бойко
2018.11.20 22:47
Нікому не повідаю про те,
Нікому ані гадки, ані слова,
Про те, що раз, як папороть цвіте
Потайно, веселково-загадково.

Про теє, що заховано на дні
Тривожного закоханого серця.
Пригадуючи очі весняні,

Володимир Півторак
2018.11.20 19:08
Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

Іван Потьомкін
2018.11.20 14:41
Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А

Олександр Сушко
2018.11.20 12:52
Ланцюг душевної неволі,
Напій гіркавий з полину...
Пішов би в тиш уже...за обрій,
Трима на світі лиш онук.

Я розлюбив. Лежав у любки,
Крутив чуттєвості самум.
Моя ж любов наклала руки,

Віктор Кучерук
2018.11.20 05:40
То хліба черствого скоринка,
То мед з ікрою день при дні, –
Чому, немов невірна жінка,
Ти, доле, зраджуєш мені?
Чому прийшов і не затримавсь
Я там, куди ти привела, –
Чому сумую знов за кимось,
Немов за вітром ковила?

Сонце Місяць
2018.11.20 00:56
галай~ балайський
сплін
розвіяно у вирі

& ти би так хотів
хіба хотів ~ не там

з весілля
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Євген Лінивий
2018.10.20

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. CXX - CXXIV
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ CXX
Сенека вітає свого Луцілія!

Твій лист, поблукавши серед різних дрібних питань, зупинився, врешті, на одному і жадає на нього відповіді: «Звідки у нас знання про благо та про чесноту?» - Дехто вважає ті речі цілком різними; ми ж лише відділяємо одне від другого. Поясню, що маю на увазі. Є така думка, що благо - це щось корисне. Тим самим прикладають те ім'я і до багатства, й до коня, і до вина, й до взуття. Ось як низько вони цінують благо, ось до яких низин опускають його! Чесним називають усе, що збігається з належним виконанням обов'язку, наприклад, чуле піклування про батьківську старість, допомога приятелеві, що потрапив у біду, мужність у поході, розважне й помірковане судження. Ми теж розглядаємо окремо чесноту і благо, хоч і те, й це виводимо з одного. Ніщо не може бути благом, якщо водночас воно не є чесним, а що чесне, те завжди благо. Вважаю зайвим приточувати тут, яка між ними різниця: про це я вже не раз вів мову. Скажу одне: не вважаємо благом те, що може бути використане кимсь як зло. А ти бачиш, як багато людей зловживають багатствами, знатністю, могутністю.

А тепер повертаюсь до того, про що хочеш довідатись від мене: як дійшло до нас перше знання блага і чесноти. Природа не могла нас цього навчити: вона дала нам насіння того знання, але не саме знання. Дехто вважає, що ми просто натрапили на те знання, але в це годі повірити: не навинувся ж комусь отак випадково образ доброчесності. Гадаю, що те знання осягаємо шляхом спостереження і порівняння неодноразових наших вчинків. Наші вважають, що до розуміння чесноти і блага доходимо завдяки аналогії. Це слово, раз уже латинські граматики обдарували його правом громадянства, не вважаю і я потрібним засуджувати й висилати на батьківщину - послуговуватимусь ним не лише як прийнятим, але також як загальновживаним. Поясню, що це за аналогія. От ми дізналися в свій час, що таке здоров'я тіла; звідси й додумались, що мусить бути і якесь здоров'я духу. Нас захопили милосердні, людяні, мужні вчинки; от ми й почали подивляти в них досконалість. Під ними було й чимало пороків, але їх прикривав сам вигляд і блиск того чи іншого вчинку - і ми тих пороків не зауважили. Природа велить перебільшувати похвальне, тому кожен втішається славою, що виходить поза межі справді заслуженої. Звідси - наше уявлення про надзвичайне благо. Фабріцій відкинув золото царя Пірра(1): вважав, що знехтувати царськими скарбами - це щось більше, ніж саме царство. Він же, коли Піррів лікар брався подати цареві отруту, попередив Пірра, щоб той остерігався підступу. Однаково високий дух потрібен був для того, щоб не дозволити перемогти себе силою багатства, як і для того, щоб не здобути перемогу силою отрути! Ми подивляємо велич мужа, який не поквапився ні на царські обіцянки, ані на обіцянки, звернені проти царя, велич мужа, який неухильно тримався доброго прикладу, і навіть на війні - а це найважче! - цурався лихого вчинку, бо вірив: є щось таке, чого не можна допуститися й супроти ворога, і в своїй крайній убогості, яку зробив окрасою для себе, золото зневажав не менше, ніж отруту. «Живи,- сказав, - Шрре, з моєї ласки, живи і радій з того, що раніше так тебе мучило,- з непідкупності Фабріція!» Горацій Коклес(2) сам-один загородив вузький перехід через міст і звелів позбавити себе можливості відступу,- тільки б ворог не ступив за міст, і доти відбивав натиск, поки не затріщали зірвані величезним обвалом дерев'яні колоди. Коли, озирнувшись, побачив, що сам, знехтувавши небезпекою, звільнив від небезпеки вітчизну, мовив: «Хто хоче, хай переслідує мене по тій же стежці!» З тими словами кинувсь у глибінь і там, підхоплений бистриною, однаково дбав про те, щоб вийти живим, як і про те, щоб вийти оружним; не кинувши оздобленої перемогою зброї, повернувся до своїх таким же спокійним, наче пройшов через міст. Ось такі й подібні діяння й подають нам образ доброчесності.

Я приточу таке, що може видатися дивним: іноді зло поставало у вигляді чесності, а щось найкраще завдячувало своїм блиском чомусь цілком протилежному. Адже, як тобі відомо, пороки межують з доброчесністю, а найганебніше, запропащене буває подібним до належного. Так розтратник може видатися щедрим, а тим часом уміти обдаровувати і не вміти берегти - різні речі. Багато, ще раз кажу, мій Луцілію, є таких, хто не дає - просто викидає. Не назву щедрою тієї людини, яка посварилася зі своїми грішми. Недбалість робить себе подібною до податливості, зухвалість - до хоробрості. Ось така подібність змусила нас зосередитись і розрізнити суміжне за виглядом, але далеко не однакове щодо суті. Коли придивляємося до тих, хто прославився якимсь видатним діянням, то мусимо зважити, хто здійснив його в благородному й могутньому пориві, але тільки раз. Одного ми бачили хоробрим на війні, зате тремтливим на форумі, стійким у нужді та боязким у неславі - й почали хвалити його вчинок, але зневажати саму людину. Другого ми бачили прихильним до друзів, стриманим до ворогів, пильним і чесним у приватних та громадських справах - і помітили, що ні в тому, що треба переносити, йому не бракне стійкості, ані в тому, що треба виконувати,- розважності. Ми бачили, як щедрою рукою він роздає там, де треба обдаровувати, як уперто й напружено, полегшуючи втому тіла бадьорістю духу, працює там, де треба працювати; врешті, він завжди однаковий, у кожному вчинкові рівний собі й доброчесний вже не з розсуду, а тому, що призвичаєний бути таким,- і вже не тільки може чинити правильно, але не може чинити інакше. І ми зрозуміли, що перед нами - найвища доброчесність. Ми розділили її на частини. Виявилося, що треба загнуздати жадання, погамувати страх, подбати про майбутні справи, роздати все, що ми повинні віддати,- й ми усвідомили, що таке поміркованість, хоробрість, передбачливість, справедливість, а тоді кожній з тих чеснот ми визначили відповідний обов'язок.

Але з чого гли все-таки зрозуміли, що таке доброчесність? На неї вказали нам і притаманний їй порядок, і гожість, і постійність, і згідність між собою всіх учинків, і та незрівнянна велич, що підносить її над усім. А звідси - й наше розуміння блаженного життя, що пливе погідною течією, залежне в усій своїй цілості тільки від власної волі. Як це стало для нас очевидним? Зараз тобі скажу. Той досконалий муж, який сягнув доброчесності, ніколи не проклинав долі, ніколи не засмучувався, коли вона перестрівала його лихим випадком: вважаючи себе громадянином світу і воїном, він переносив усі труди, мовби це був наказ командувача. Хоч би що там трапилося, не відсахувався від того, що впало на нього долею випадку, як від зла, а сприймав як щось доручене йому самому. «Хоч би яке там воно було,- мовив він,- усе ж воно моє; хай прикре, хай суворе,- тим паче докладімо й тут усіх зусиль». Отож великим неминуче виявився той, хто ні разу не застогнав у біді, ні разу не поскаржився на своє приречення; не одному він дав зрозуміти, яким він є; як світло в темряві, так і він зблиснув і привернув до себе увагу всіх, адже був спокійний і лагідний, рівно справедливий як у людських, так і в божественних справах. Була в нього досконала душа, що сягнула своєї найвищої межі, понад якою - лише божественний дух, частка якого спливла й у ту смертну оболонку. Тож людина ніколи не буває подібнішою до бога, ніж тоді, коли, роздумуючи про свою смертність, знає, що народилась вона для того, аби пройти свій життєвий шлях, і що це тіло - не постійне житло, а тимчасовий притулок, який доведеться покинути, тільки-но відчуєш, що стаєш обтяжливим для господаря. Кажу ж тобі, мій Луцілію: найкращий доказ високого походження нашої душі - це те, що вона вважає надто низькою і гнітючою для себе оселю, в якій перебуває: те, що вона не боїться покинути її. Адже хто пам'ятає, звідки прибув, той знає, куди відходить. Хіба не бачимо, як багато різних неприємностей нас пригноблює, наскільки невідповідне для нас це тіло? Нарікаємо то на голову, то на живіт, то на груди, а то на горло. Вчора нам дошкуляли сухожилля, нині поболюють ноги, завтра дошкулятиме нежить; іноді крові замало, іноді - надто багато: звідусіль натискають на нас недуги, проганяють нас геть. Так буває з усіма, хто замешкав у чужій оселі. І от, одержавши волею жереба таке кволе тіло, ми все ж снуємо свої задуми у вічність і, наскільки можна розсунути межі людського віку, настільки й заповнюємо той проміжок сподіваннями, не вдовольняючись навіть найбільшим багатством, найбільшою могутністю. Що тут може бути безсоромнішого, без глузді піого? Для нас, хто йде до смерті, ба радше вмирає,- всього замало! Адже з кожним днем ми ближче до останнього, і кожна година жене нас туди, звідки маємо впасти. Глянь, наскільки засліплений наш розум: що кажу як про майбутнє, те, власне, відбувається тепер, і велика його частка - вже позаду, бо вже її прожито. То велика наша помилка - страх перед останнім днем: до смерті в однаковій мірі наближує нас кожен день. Утома - це не той крок, на якому падаємо: він - лиш вияв утоми. Останній день лише приходить до смерті; йде до неї - кожен. Вона скльовує нас, а не поглинає.

Ось чому сильного духу муж, усвідомлюючи свою кращу природу, намагається на тому місці, де його поставлено, сповнити обов'язок чесно й пильно, не вважаючи своїм нічого з усього того, що його оточує,- користується як чимсь позиченим, подібно до мандрівника, якого квапить дорога. Тож коли б ми побачили когось, хто б вирізнявся такою стійкістю,* то хіба не постав би перед нами образ душі небуденної, надто коли постійність, про яку мовилось, довела нам, що та велич - непідробна. Всьому справжньому притаманна тривалість, оманливе - короткочасне. Деякі люди навперемінно бувають то Ватініями, то Катонами. То їм видається, що недостатньо суворим був Курій(3), недостатньо вбогий Фабріцій, недостатньо ощадливий, невибагливий - Туберон, а то навпаки: багатствами змагаються з Ліцінієм, учтами - з Апіцієм, розніженістю - з Меценатом. Найпевнішим доказом хворої душі вважай її хитання - коли вона постійно кидається від удаваної чесноти до справжнього захоплення пороками.

То в нього рабів зо дві сотні,

То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями

Вуха протуркує всім, то зненацька: «Мені б ото столик,

Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму -

Й інших речей не торкнусь». Вдовольняється, бач, необхідним.

Що ж. А ти нині мільйон йому дай - і, най далі до тижня,

Зникне й мідяк з гаманця!..(4)

Чимало людей саме таких, як отой, що його описав Горацій Флакк,- ніколи він не є тим самим, не подібний навіть до себе самого; то він тут, то вже десь на протилежному кінці. Я сказав «чимало» - майже всі! Хоч кого візьми - у кожного що не день, то нові задуми, нові бажання: то хоче привести в дім дружину, то коханку; то прагне владарювати, то намагається бути слухнянішим од раба; то надувається аж до заздрості, то присідає і зіщулюється, аби зробитися ще нижчим від тих, хто повзає по землі; то розкидається грішми, то їх хапає. Ось чим найбільше зраджує себе нерозсудливість душі: кожен раз вона інша, кожен раз - що вважаю найганебніпіим - неподібна до себе. Велика річ, повір мені,- весь час виступати в одній і тій же постаті. Але, крім мудреця, ніхто на те не здатний: всяк із нас багатоликий. То ми видаємось тобі ощадливими й поважними, то марнотратними, нестатечними. Раз по раз міняємо личину: знімаємо якусь одну, беремо - протилежну. Постав перед собою таку вимогу: яким ти вирішив бути спочатку, таким протривати до кінця. Зроби так, щоб тебе хвалили, а не зможеш - то щоб хоч пізнавали. Бо про декого, хто зустрівся тобі вчора, Цілком слушно можна запитати: «А то хто такий?» Ось як ми змінюємось!

Бувай здоров!



ЛИСТ CXXI
Сенека вітає свого Луцілія!

Я бачу, ти заведеш зі мною суперечку, хай лиш викладу тобі сьогоднішнє питання, над яким я вже довгенько ломив собі голову. Ти-бо знову вигукнеш: «А що тут спільного із звичаями?» - Можеш собі вигукувати, а я тим часом висуну проти тебе ще й інших, з котрими доведеться вступити у спір,- Посідонія і Архідема(1); вони не відмовляться взяти участь у судовій справі. Тоді вже і я скажу слово. Не все, що належить до звичаїв, виховує добрі звичаї. Щось одне стосується нашої поживи, щось друге - вдосконалення; ще щось - нашого одягу, а ще щось інше - навчання чи, скажімо, розваги. Все це має причетність до людини, хоч не все робить її кращою. Та й до звичаїв ті речі мають неоднакове відношення: одне їх виправляє і впорядковує, інше - вникає у їхню природу та походження. Коли дошукуюся, навіщо природа привела на світ людину, навіщо надала їй перевагу перед усіма іншими створіннями, то, гадаєш, я далеко відійшов од звичаїв? Помиляєшся. Бо як знатимеш, яких звичаїв дотримуватися, не дослідивши, що для людини є найкращим, не приглянувшись до її природи? Лише тоді зрозумієш, що маєш робити, чого- уникати, коли дізнаєшся, Що ти винен своїй природі.- «А я,- скажеш,- прагну збагнути, як би то мені менше бажати, менше боятися! Звільни мене від забобонів(2); навчи, наскільки марним та пустим є те, що називають щастям,- так легко може долучитись до нього ще один склад!»(3) - Я виконаю твоє бажання: заохочуватиму тебе до чеснот, а за пороки - каратиму. І хай мене вважають тут непоміркованим, я все ж не облишу переслідувати нікчемність, приборкувати розгнуздані пристрасті, погамовувати насолоди, що закінчуються стражданнями, протистояти молитовним жаданням. Запитаєш, чому? А тому, що більшість наших бід ми самі собі вимолюємо; з чим нас вітали, в тому згодом розраджують.

А тим часом дозволь мені поміркувати над питанням, начебто доволі далеким від того, про що мовилось. Я дошукувався, чи є у тварин усвідомлене відчуття стану свого тіла. Що це так, найвиразніше видно з того, як вони доладно і спритно рухають усіма своїми членами,- наче справді всьому тому навчені. Будь-яка тварина вправно володіє тією чи іншою частиною тіла. Ремісник легко послуговується своїм знаряддям, керманич із знанням справи повертає стерно, маляр, розклавши перед собою безліч різних барв, в одну мить зупиняється на тій, що потрібна для відтворення подібності,- його погляд і рука наче перепурхують між воском(4) і твором. Таку ж саму звинність при кожній своїй потребі виявляють і тварини. Ми звикли захоплюватись досвідченими танцюристами: дивуємось, як їхня рука готова тут же створити образ будь-якої речі, будь-якого почуття; як рухами тіла вони встигають наздоганяти миттєвий перебіг слів. Те, чого вони досягли наукою, тварини отримали від природи. Нема серед них такої, якій незручно було б ворушити своїми кінцівками, яка б вагалася, як то скористатися з якоїсь частини свого тіла. Тільки-но з'явившись на світ, вони відразу готові до дії; з тим знанням приходять, бо таки й народжуються навченими.- «Одначе тварини хоч-не-хоч доладно рухають усіма своїми членами: якби рухались по-іншому, то їм просто було б боляче».- Отже, як розумію з ваших слів, вони змушені рухатися правильно: до того їх спонукає страх, а не власна воля. Але ж це не так. Що робимо під батогом необхідності, те робимо мляво; рухливість - ознака невимушеного пориву. Страх перед болем не може їх спонукувати до звинності хоча б тому, що вони навіть усупереч болю прагнуть удосконалити свої природні рухи. От візьмімо для прикладу немовля. Воно вже думає, як би то зіп'ястись на ноги, а зіп'явшись, намагається ступити крок, пробує свої сили, падає, плаче, але знову й знову зводиться із землі, поки не привчить себе, хоч би скільки довелося натерпітись, до того, що вимагає природа. Деякі тварини з твердою спиною, коли перекинуться, то доти мордуються, доти перебирають і вихвицують у повітрі ногами, поки хтось знову не поставить їх так, як їм належить стояти. Коли черепаха лежить навзнак, то їй від того зовсім не боляче, але прагнення повернутись до природного положення не перестає їй дошкуляти: все пручається, розхитується, поки знову не стане на ноги. Отже, усвідомлене відчуття стану свого тіла притаманне всім, а звідси - таке вільне володіння всіма членами. А раз не буває тварини, яка б не вміла послуговуватися своїм тілом, то це найкращий доказ того, що це вміння природне.

«Але ж ви твердите, що природний стан - це те чи інше відношення провідного начала душі до тіла. Як може дитина зрозуміти таку заплутану й тонку річ, що й вам лише з трудом лягає на язик? Усі тварини мусили б народитися діалектиками, аби второпати подібне визначення, неясне і для більшості зодягнених у тогу?»(5) - Той закид був би слушним, якби я стверджував, що тварини усвідомлюють визначення стану, а не сам стан. Природу легше просто пізнати, ніж описати. Скажімо, та дитина не знає, що таке стан взагалі, але свій стан вона знає; рівно ж не знає, що таке жива істота, а попри те відчуває себе живою істотою. Щоправда, свій стан вона розуміє лише згрубша, загально й нечітко. Та й ми, дорослі, знаємо, що у нас є душа, а що воно таке ота душа, де вона, яка вона, звідки взялася,- того й не відаємо.

Отож, яким у нас є відчуття, що посідаємо душу, хоч нічого не знаємо ні про її природу, ані про місце, де вона перебуває, таким воно є і в усіх тварин - про стан їхнього тіла. Тож не можуть вони не відчувати того, завдяки чому відчувають усе інше; не можуть не відчувати того, чому коряться, що ними керує. Кожнісінький з нас розуміє: є щось таке, що дає поштовх до якоїсь дії, а що то таке - не знає; розуміє, що є іще якийсь потяг, а що то за сила, звідки вона - теж не відає. Так і дітям, і тваринам притаманне відчуття провідного начала, що є у їхній душі, хоча те відчуття не є ані достатньо ясним, ані виразним.

«Але ви кажете, що кожна жива істота пристосовується передусім до свого стану; головне у стані людини - розум, отож людина пристосовується до себе не як до живої істоти, а насамперед як до істоти розумної. Людина, власне, й дорога собі тією частиною свого єства, завдяки якій вона - людина. Та в який спосіб немовля може пристосуватися до стану розумної істоти, якщо й саме ще не стало розумним?» - У кожного віку свій стан: у немовляти - такий, у хлопця - інший, а ще інший - у похилої людини. Всяк пристосовується до того стану, в якому перебуває. Немовля - беззубе, от воно й пристосовується до того свого стану. Повиростали зуби - пристосовується й до такого стану. Так і в тієї жнивної рослини, що має стати збіжжям і зерном, один стан, коли вона, тендітна, заледве проглядає з борозни, інший - коли, зміцнівши, випрямляється, хоч іще м'яким, але готовим нести вагу першого наливу стеблом, а ще інший - коли половіє і, схиляючи тугий колос, чекає току; одне слово, якого стану сягає, такого й тримається, до такого й приладжується. Одним є вік немовляти, іншим - хлопчини, ще іншим - юнака, потім - старого. Але я, хоч був і немовлям, і хлоп'ям, і юнаком, залишаюся самим собою. Так ось: хоча стан у кожного створіння постійно змінюється, пристосування до того стану залишається одним і тим самим. Адже природа віддає мені в опіку не хлопця, не юнака і не старця, а мене самого. Отже, немовля пристосовується до того свого стану, який на той час притаманний немовлячому віку, а не до того стану, який опісля буде властивий юнакові. Бо якщо на немовля чекає в майбутньому інший, вищий, стан, то це ще не значить, що той стан, у якому воно з'являється на світло денне, суперечить природі. Живе створіння пристосовується передусім само до себе, адже мусить бути щось таке, до чого б можна було віднести все інше. Жадаю насолоди. А для кого? Для себе. Отже, турбуюся про себе. Уникаю болю. Задля кого? Звісно, задля себе. Отже, турбуюся про себе. Якщо все роблю, турбуючись про себе, то звідси видно, що для мене турбота про себе самого - передусім. І це властиве всім живим істотам, і воно не прищеплене, а природжене. Природа виводить своє потомство, а не викидає його. Оскільки ж найпевнішою буває та опіка, якою обдаровує нас хтось найближчий, то не диво, що кожен поручений в опіку самому собі. Отож, як я мовив у попередніх листах, навіть найніжніші створіння, що тільки-но вийшли з материнського лона чи вилупились із яйця, відразу знають, щї для них вороже, й уникають смертельної загрози. Навіть тіні коршака, що пролітає в небі, лякаються ті, яким випало бути здобиччю хижих птахів. Нема такого створіння, яке, з'явившись на світ, не знало б, що таке страх перед смертю.

«Але в який спосіб щойно народжена істота може розуміти, що для неї рятівне, а що - смертельне?» - Насамперед постає питання, чи взагалі розуміє, а не в який спосіб розуміє. А що є в тих істот розуміння, видно ось із чого: у кожному випадку вони чинять саме так, як чинили б, розуміючи. Чому, скажімо, курка не тікає ні від павича, ані від гусака, а лише від значно меншого, та й не відомого їй яструба? Чому курчата бояться кота, а собаки не бояться? Зрозуміло, що їм притаманне знання того, що може пошкодити, і те знання - не з досвіду, адже остерігаються й такого, чого ще й не звідували. А далі,- аби ти не думав, що все тут діється випадково: вони й не бояться, чого не слід їм боятися, й ніколи не забувають про те, що самі мають дбати про себе і бути пильними,- однаково тікають од загибелі. А ще: хоч би як довго вони жили, лякливішими не стають. Звідси ясно, що вони прийшли до того не через досвід, а з природної любові до себе та з прагнення зберегти своє життя. Досвід - учитель повільний, а наука його - різноманітна; природа передає знання відразу і всім однакове. Якщо наполягаєш, я поясню тобі, як усяке створіння намагається розпізнати, що для нього згубне. Воно відчуває себе живим тілом, а значить,- відчуває і те, якої шкоди може зазнати: що його може різати, палити, давити, які тварини готові йому пошкодити; звідси й висновує для себе уявлення про все вороже й небезпечне. Ті дві речі тісно між собою пов'язані: кожна істота пристосовується до того, в який спосіб себе порятувати, і водночас шукає того, що їй помічне, а що шкідливе,- того уникає. Природним є потяг до корисного, природна й відраза до протилежного: що приписує природа, те здійснюється без роздумування, яке б наказувало, що маємо діяти, без жодної поради. Хіба ти не спостерігав за бджолами - з яким тонким умінням вони будують свої житла, в якій злагоді виконують розподілену між собою працю? Хіба ти не приглядався до павутини - тієї тканки, якої нізащо не повторить ніхто із смертних? Скільки-то праці треба вкласти, щоб одні з тих ниточок прослалися прямо й служили основою, інші - щоб розбігалися промінням по кругу, при осередку густіше, а далі щораз рідше,- аби, наче тенета, вони затримували маленькі створіння, на чию погибель вони простягнуті! Те мистецтво не здобуте наукою - воно природжене. Тому-то не буває так, щоб одна тварина була здат-нішою до чогось, ніж інша: павутина ж усюди однакова, у воскових чашечках стільника однаковісінькі кути. Що подає нам наука, те і непевне, й нерівне; з рук природи натомість отримуємо все порівну. Вона ж наставляє нас передусім, як опікуватися собою, як поводитись, аби зберегти себе. Ось чому для всіх живих істот і наука, й життя починаються водночас. Тож не диво, що народжуються вони з тим, без чого родилися б надарма. Перше знаряддя, яке дала їм природа, щоб вони могли тривати на світі,- це пристосування і любов до себе. Вони б не вціліли, коли б того не прагнули. І хоча саме те прагнення не принесло б їм рятунку, але й без нього ніщо інше не врятувало б їх. Не знайдеш, кажу, такого створіння, яке б не дорожило чи навіть легковажило собою. Таж і в безмовної, тупої до всього іншого худоби вистачає кмітливості, коли йдеться про життя. От бачиш, навіть ті створіння, що не приносять іншим жодної користі, для себе таки на все спроможуться.

Бувай здоров!



ЛИСТ CXXII
Сенека вітає свого Луцілія!

От уже й день дещо покоротшав - відступив на крок перед ніччю. І все-таки він залишає доволі простору для тих, хто, так би мовити, встає з ліжка разом із самим днем. А ще прихильніший і щедріший він до тих, хто виглядає його, хто стрічає перший промінь. Ганьба тому, хто вилежується, напівсонний, коли сонце - під полудень, хто щойно з полуднем починає ворушитися; але й та пора для багатьох - переддосвітня. А ще ж є такі, хто ніч робить днем і пролуплює обтяжені вчорашньою пиятикою очі не раніше, ніж починає входити в свої права ніч. У якому положенні ті, кого природа, як писав Вергілій (та й всі інші такої думки), вмістила під нашими оселями вниз головою -

Тільки-но сонячним світлом війнуть на нас змилені коні,

Там мерехтливі вогні на смерканні запалює Веспер -

у такому ж самому - й ті, про кого мова, тільки в них перевернута не місцевість, а життя. Отож і в нашому місті не бракне антиподів - людей, які, за словами Марка Катона, «ніколи не бачили ні (1) сходу, ані заходу сонця». То хіба можеш припустити, що ті, хто не знає, коли жити, знає, як треба жити? А ще й смерті бояться - ті, що живцем у неї занурились! Наче й не люди, а якісь нещасні нічні птахи. Хоч вони й проводять ночі за вином, серед пахощів, хоч урізноманітнюють безпутні години свого неспання незчисленними наїдками й напоями, все ж вони не бенкетують - радше поминають самих себе. Втім, навіть поминки відбуваються не вночі, а за дня.

Хто ж зайнятий ділом, для того, присягаюсь, день аж ніяк не може бути надто довгим. Зробімо ж своє життя тривалішим! Адже діяльність - це і зміст життя, і його обов'язок. Скоротімо ніч і якусь її частку приточімо до дня. Призначену для учти птицю, аби, нерухома, скоріше тучилася, тримають у темряві. Так само й у тих, хто, занехаявши будь-який рух, воліє досхочу собі полежати, зледачіле тіло наче розбухає: пихаті, вдоволені своїм сутінним дозвіллям нероби запливають осоружним салом. Ось чому гидко й глянути на туші тих, хто прирік себе до існування в темряві. їхня блідість ще підозріліша, ніж блідість хворих людей: мляві й безвільні, вони вражають своїм безкровним видом; хоч живі, а тіло - як у мертвяка. Але то, я сказав би, ще найменша з їхніх бід. Наскільки густіша темрява в їхній душі! Вона втупилась у себе саму, вона блукає в пітьмі й заздрить незрячим. Бо хіба вічі в нас для темноти?

Запитаєш мене, як могла душа аж так збочити, щоб, погидувавши днем, ціле життя перенести на ніч? Усі пороки виступають проти природи, всі вони відхиляються від належного порядку. Бо така вже мета розпусти: втішатись усім протиприродним і не тільки відступати від узвичаєного, а якнайдалі відбігати від нього, а згодом піти всупереч йому. Хіба тобі не здається, що проти природи живуть ті, хто п'є натще, хто приймає вино в порожні жили, беручись до їжі вже у сп'янінні? Або ті молодики, які, намагаючись стати міцнішими, полюбляють пити мало чи не на самому порозі лазні, серед голого товариства, та що там пити - заливатись вином, аби потім згрібати з себе викликаний не одним кухлем гарячого напою рясний піт,- хіба то не такий же порок? Бо пити після обіду чи вечері - то, бач, селюцтво; так, мовляв, роблять сільські батьки сімейств - де вже їм знати, що таке справжня насолода. А чисте вино, повчають вони, втішає лише тоді, коли не змішується з їжею, коли вільно проникає в жили; приємне лише те сп'яніння, що на порожній шлунок. А хіба не вважаєш, що проти природи живуть ще й ті, хто міняється одягом з жінками? Або ті, хто хотів би, щоб чиясь юність блищала для нього й у невідповідному для неї віці? Що може бути жорстокішим, жалюгіднішим? Ніколи не стати мужчиною, аби лиш якнайдовше подобатись іншим мужчинам!.. А якщо задля тієї наруги когось позбавлено його статі, то чому б не позбавити й віку? Хіба не проти природи живуть ті, кому серед зими заба-гається троянд, хто за допомогою підігріву гарячою водою та відповідної зміни тепла домагається, щоб у студінь розцвіла лілея, весняна квітка? А хіба не проти природи живуть ті, хто на височенних вежах розводить сади? У кого на крівлях домів шумлять гаї, пустивши коріння на тій висоті, до якої хтозна чи дотяглися б найстрімкішими вершинами? А чи не проти природи живуть ті, хто підвалини купалень закладає серед моря, вважаючи, що лишень тоді їм буде приємно плавати, коли об стіни гарячої водойми битимуть розбурхані морські хвилі? Досить їм захотіти того, що суперечить звичному в природі порядку,- і вони взагалі відходять од нього. «Розвидняється надворі: пора спати! Все пішло на спочинок: займімося вправами, рушаймо на прогулянку, снідаймо! Незабаром сві-татиме: пора прилягти до вечері! Не випадає робити що-небудь так, як роблять усі: ступати протоптаною людом дорогою - це ж і гидко, й принизливо! Що нам до спільного для всіх світла денного? У нас має бути свій, окремий ранок!» ) Такі люди для мене - то немов мерці. Бо хіба далекі від похорону, і то передчасного, ті, що живуть при факелах та воскових свічках? Пам'ятаю, чимало людей, які в один і той же час вели саме такий спосіб життя; серед них - колишній претор Ацілій Бута. Коли він пустив з вітром величезне майно і пожалівся Тіберієві на свою . вбогість, той сказав: «Щось дуже пізно ти прокинувся!» Монтан Юлій, незлий поет, відомий тим, що Тіберій то зігрівав його своєю приязню, то наче холодом обдавав, виголошував перед слухачами свої вірші. В них він з особливою насолодою вплітав слова «схід» і «захід». Коли хтось із присутніх обурився, що той протримав їх своїм читанням цілий день, зарікшись на ті читання більше не приходити, Натта Пінарій(2) мовив: «А мені не трапиться кращої нагоди виявити свою щедрість: слухатиму його від сходу й до заходу!» І коли Монтан прочитав такі вірші:

Феб уже факел жаркий над землею почав піднімати,

День зарум'янивши; ластівка, пташка сумна, щебетливих

Діток годує своїх: раз у раз до гнізда підлітає

І розділяє, турботлива, дзьобиком живність між ними...

Вар, .римський вершник, приближений Марка Вініція , охочий до смачних обідів, на які він заробляв своїм гострим язиком, вигукнув: «Бута якраз засинає!» А потім, коли Монтан прочитав:

Ось пастухи вже й отари свої до кошар позганяли,

Ніч починає окутувать землі, що вже віддалися

Тихому спокою...

той же Вар стрепенувся: «Що кажеш? Уже ніч? Піду сказати Бутові «добридень»!» Саме про його життя навиворіт міг тоді розказати кожен зустрічний, від малого до старого, хоча, як я вже мовив, охочих отак пожити було на той час доволі.

А причина того дивацтва - це не те, що в тій порі доби вони знаходять якусь особливу принаду - ні, ті люди просто соромляться звичного способу життя. До того ж світло для нечистого сумління - річ вельми прикра. А ще: хто чогось прагне чи, навпаки, гребує чимсь залежно від того, наскільки ціниться та чи інша річ, то йому, звісно, видається принизливим жити при дармовому - сонячному - світлі. І далі: розкішникам дуже хочеться, аби, поки живуть, тільки й мовилось повсюди, як вони живуть. А не говоритимуть про них, то й весь труд, на їхню думку, нічого не вартий. Отож вони невдоволені собою кожен раз, коли якийсь їхній вчинок не дістане належного розголосу. Не брак-не-бо таких, що проїдають своє майно, що заводять коханок. От і спробуй вирізнитися серед того товпища! Тут мало розкошувати - треба утнути щось нечуване. У такому заклопотаному місті про якусь там звичайну витівку ніхто тобі не заговорить. Якось я слухав розповідь Педона Альбінована(4) (прекрасний був оповідач!) про Спурія Папінія, що мешкав трохи нижче, у сусідньому будинку, і був теж одним із тих опівнічників. «Чую,- каже, - коло третьої ночі хльоскає батіг... Питаю, що він робить. Відповідають: приймає рахунки. Десь коло шостої ночі - вереск, аж у вухах залящало; питаю, що сталося; відповідають: вправляє голос. А десь о восьмій цікавлюся, що має означати той гуркіт коліс; на прогулянку їде - пояснюють. Над досвіток - метушня: гукають прислужників, товпляться виночерпії, кухарі. Питаю, що діється. Кажуть, вийшов із лазні й заманулось йому питного меду та вивару з ячмінної каші».- «То що,- здивувався хтось,- обід у нього сягнув за межі дня?» - «Ну, ні! Він жив дуже помірковано, а якщо й витрачав щось, то хіба ночі». А тим, хто все-таки називав його ненажерою і скнарою, Педон відповідав: «Можете його називати ще й пожирачем олії»(5).

Ти не повинен дивуватися, натрапляючи на такі дивовижні пороки: вони справді незчисленні й різноликі; ще нікому не вдалось осмислити їх, поділити на якісь види. Любов до доброго - проста; до поганого - заплутана: постійно збивається все на нові манівці. Так само щодо звичаїв: у тих, хто наслідує природу, вони доступні, невимушені й лиш незначною мірою відрізняються між собою. Хто ж іде манівцями, у того й звичаї аж ніяк не подібні ні одні до одних, ані до звичаїв усіх інших 5 людей. Але найвагоміша причина тієї хвороби - Це, на мій погляд, відраза до звичного для всіх способу життя. Як вирізняються з-поміж інших одягом, вишуканістю обідів, пишністю повозів, так само хочуть стати осторонь від усіх не збочених людей і щодо вибору часу. До буденних переступів не хочуть принижуватися ті, хто гарною нагородою за переступи вважає неславу. От її, власне, й прагнуть усі ті, хто, так би мовити, живе навиворіт. Ось чому, Луцілію, мусимо триматися дороги, яку нам вказала природа, і від неї не відхилятися. Хто ступає нею, для того все легке й досяжне; хто вперто намагається йти в протилежному напрямі, для того жити - все одно, що гребти проти течії.

Бувай здоров!



ЛИСТ CXXIII
Сенека вітає свого Люцілія!

Втомлений дорогою, не так довгою, як обтяжливою, пізно вночі я дістався до своєї альбанської садиби. Тут - ніщо де готове до мого приїзду, хіба що я сам. Отож, наче й не тілом, а самою втомою падаю на ліжко, спокійно сприймаючи забарність кухарів та пекарів. Сам собі кажу: ніщо не буває важким, якщо легко його сприймаєш; ніщо не варте обурення, хіба що сам себе під'юдиш до обурення. Мій пекар не подбав про хліб,- але ж є він в управителя моєї садиби, у двірника, в поселянина.- Але ж то,- скажеш, - поганий хліб».- Почекай трохи - стане добрий. Голод перемінить його в найдобірніший, пшеничний. Не треба лишень їсти швидше, ніж той же голод повелить. Тож і я не їстиму - почекаю, аж поки або добрий хліб матиму, або перестану кривитись на поганий. Мусимо привчати себе вдовольнятися малим. Навіть багатіям, які все мають під рукою, аби догоджати собі, трапляється не одна перешкода, пов'язана чи то з місцем, чи з часом, що не дає їм змоги порозкошувати. Ніхто не може мати всього, чого лиш захоче, зате кожен може не захотіти того, чого не має, і з радістю скористатися доступним. Скромний, не звиклий, щоб із ним цяцькалися, шлунок - чимала запорука свободи.

Важко описати, яку насолоду черпаю з того, що моя втома наче звикає сама до собе! Мені не потрібно, щоб мене хтось намащував, не хочу ні лазні, ані якогось там іншого помічного засобу- одного тільки часу. Нагромаджену втомою важкість наче рукою знімає відпочинок. От він і буде мені милішим від будь-якої приготовленої задля мого приїзду учти. Адже я несподівано піддав свою душу певному випробуванню, а воно - і простіше, й правдивіше. Бо коли підготуєшся і заздалегідь наставиш себе на терпеливість, то не так виразно побачиш, скільки в тебе справжньої стійкості; найнадійніші докази - ті, які ти подав тут же, відповідно до даної хвилини, якщо сприйняв труднощі не лише спокійно, а й лагідно, якщо не спалахнув, не вступив у суперечку; якщо все те, чого ти не отримав, надолужив тим, що того просто не побажав, якщо зрозумів, що коли й не вистачає чогось,- то не тобі, а твоїй звичці. Адже лише тоді, коли вже не маємо тих чи інших речей, ловимо себе на думці, що вони були зайві: ми користувалися ними не з необхідності, а тому, що мали їх під руками.

А скільки всілякого непотребу квапимося придбати лише тому, що інші його придбали, що таке саме є в багатьох! Серед різних причин наших бід є також та, що ми живемо за чужим зразком, що не керуємося здоровим глуздом, а сліпо йдемо за звичкою. З чого б ми й не подумали брати приклад, якби так робив лиш дехто, те залюбки наслідуємо, хай лишень за це візьметься більшість,- мовби те, до чого частіше вдаються, ставало від того чеснішим; так ото й порок: варто йому стати загальним - одразу ж займає місце чесноти.

Нині й у подорож ніхто не рушить, якщо попереду не гарцюватиме загін нумідійських вершників, якщо повозу не випереджатиме юрба бігунів: соромно, бач, якщо нікому буде зіштовхнути зустрічного з дороги, якщо стовп куряви ще здалеку не сповіщатиме всіх, що їде неабияка людина. В усіх уже є мули, аби возити з собою кришталевий і порцеляновий посуд та інші вироби, різьблені рукою славетних митців: соромно, коли подумають, що таку крихкість довіряєш торохтливому повозу. Вся молоденька прислуга їде з понамазуваними лицями: ану ж, чи то сонце, чи холод пошкодить ніжній шкірі; сором, коли в усій тій юрбі хлоп'ят хоч одне лице, що аж пашить здоров'ям, не буде вимазане якимсь захисним мастилом.

Ось із такими людьми не заводь бесіди: саме вони розносять з місця на місце пороки, мов ту заразу. Найлихішими вважаємо тих людей, що розплескують, розсіюють чужі слова, але ж є ще гірші,- котрі розсіюють пороки. Ніщо не завдає більшої шкоди, як їхня розмова: хай не відразу подіє, та залишить у душі погане насіння, і вслід за нами, хоч і відійдемо від тих людей, тінню йтиме зло, яке у свій час таки проб'ється своєю темною прорістю. Як буває з тими, хто, наслухавшись музики, йде додому, а в ухах усе ще звучать переливи флейт та солодкого співу, заважаючи зосередитись на чомусь важливому, так і тут: слова лестунів та хвалителів пороку тривають у нашій душі й після того, як ми їх вислухали. Та й нелегко витрясти з неї приємне відлуння: воно переслідує нас, час од часу знову до нас повертаючись. Тому-то треба затикати вуха перед поганими словами, і то ще заки їх почуєш, бо хай лишень прослизне якесь, а ти потуратимеш,- за ним прорвуться й інші, нахабніші. Врешті, доходить до таких розмов: «Доброчесність, філософія, справедливість - то лише торохтіння, забава пустими словами. Щастя в одному: догоджати собі в житті, їсти, пити, користатися з батьківського спадку, а значить - жити, а значить - пам'ятати, що ти смертний. Спливають дні, збігає життя, якого ні повернути, ні приточити... Чому ж вагаємось піти до голови по розум? Хіба то не безглуздя - накидати поміркованість молодому віку, який наразі й може насолоджуватись, і прагне насолод, а скоро, хоч би й хотів, буде для них непридатний? Хіба не безглуздя - випереджувати смерть, відмовляючи собі в тому, чого вона сама нас позбавляє? Не маєш ні коханки, ані хлопця, якому б та коханка заздрила; постійно ти тверезий, а обідаєш так, мовби мав подавати батькові щоденний рахунок своїх витрат. То не життя - радше споглядання, як живуть інші. Яка то глупота - опікуватись майном свого спадкоємця, відмовляючи собі в усьому, щоб через велику спадщину він із твого приятеля став твоїм ворогом! Адже що більше отримає після тебе, то більше радітиме твоїй смерті. Так що й мідяком щербатим не цінуй тих надокучливих і похмурих суддів чужого життя, ворогів свого власного, тих наставників усього суспільства! І не вагайся, що тобі вибрати: добре ім'я чи добре життя!»

Ось таких голосів треба уникати не менше, ніж тих, попри які Улісс відмовився пропливти інакше, як прив'язаним до щогли(1). Бо в них така ж сама сила: женуть нас геть від батьківщини, від рідних, від друзів, від чеснот, а заводять туди, де стаємо забавкою серед хвиль нещасливого, ганебного життя. Наскільки ж то краще триматися прямої дороги і і прийти до того, щоб милим тобі було тільки те, що чесне! А це зможемо осягнути лише тоді, коли зрозуміємо, що є два види речей: одні нас приваблюють, другі відстрашують. Приваблюють, скажімо, багатства, насолода, краса, почесті, все влесливе, знадливо всміхнене; відстрашує - праця, смерть, біль, обмова, суворіший спосіб життя. Тож мусимо вправлятися, щоб не лякатись того, що відстрашує, а того, що принаджує,- не прагнути. Скеровуймо зусилля навпаки: звабливого сахаймось, а на те, що грозить нам, нападаймо самі.

Хіба не бачиш, як по-різному йдуть люди згори й під гору? Хто йде схилом униз, той подається всім тілом назад, а хто спинається на крутизну, той мов налягає на неї з усіх сил. Бо переносити вагу тіла вперед, коли спускаєшся, а назад, коли піднімаєшся,- це, мій Луцілію, все одно що сприяти порокам. До насолод ноги самі нас несуть - по спадистій стежці; до важкого й прикрого треба дертися в поті чола: тут намагаймося підштовхувати тіло все вище, там - стримуймо його.

Ти думаєш, я тверджу, що згубною для наших вух є мова лише тих, хто вихваляє насолоди і наганяє нам страху перед болем, який вже сам по собі є жахливим? Я вважаю, що шкоди завдають ще й ті, хто, прикриваючись ученням стоїків, спонукає нас до пороків. От вони проголошують: «Тільки мудрець та вчений вміє бути коханцем; один лиш він володіє тим мистецтвом(2). Та й у питті, як і в бенкетуванні, мудрець - най досвідченіший. Тож його й запитуймо, до якого віку хлопці придатні, щоб їх любити». Облишмо грецькі звичаї грекам, самі ж радше прислухаймося до іншого, хоча б до такого: «Ніхто не стає досконалим випадково: доброчесності треба вчитися. Насолода - річ дрібна й нікчемна, не варта й шеляга: вона у нас спільна з німими тваринами; навіть наймізер-ніші, найжалюгідніші створіння злітаються на неї. Слава - це щось пусте, перелітне, мінливіше від подуву. Вбогість нікого не обтяжує, хіба що тих, які їй опираються. Смерть - це не зло.- «А що ж вона таке?» - запитаєш.- Єдиний закон, якому в рівній мірі підлягає весь рід людський(3). Марновірство - це блуд, до того ж божевільний: боїться тих, кого треба любити, ображає тих, кого шанує. Яка ж бо різниця, чи ти відкидаєш богів, чи неславиш їх?» - Ось що треба вчити і навіть завчати. Філософія не повинна видумувати виправдання для пороків. Якщо лікар заохочує хворого до непоміркованості, то такий хворий - безнадійний.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХХІV
Сенека вітає свого Луцілія!

Можу чимало тобі настанов стародавніх подати,

Звісно, якщо не цураєшся праці й питань клопітливих(1).

А ти, знаю, не цураєшся, і жодні тонкощі тебе не відстрашують. У тебе надто тонкий смак, аби полюбляти лише щось велике(2). А що я схвалюю твою засаду - все зводити до якоїсь певної користі і знаю, що тебе обурює, коли найпроникливіші міркування служать просто для забави,- то намагатимусь, щоб і я сам нині не вдався до якихось марниць.

Виникає питання: чи благо сприймаємо відчуттям, чи, можливо, розумом? До цього додають також те, що німі створіння й немовлята блага не знають. Благо називають чуттєвим ті, хто над усе ставить насолоду, натомість ми, приписуючи благо розмислові, вважаємо, що воно сприймається розумом. Якщо про благо судили б лише відчуття, то ми не відкидали б жодної насолоди, адже всі вони привабливі, всі дають нам утіху, і навпаки: ми не брали б на себе своєю волею жодного страждання, бо кожне страждання прикре для відчуттів. Окрім того, ми не вважали б гідними осуду тих, хто надто вже кохається в насолодах і над усе жахається болю. Ми ж ганьбимо ненажер і розпусників, зневажаємо тих, хто, лякаючись болю, не спроможеться на жоден мужній вчинок. Але в чому ж їхня провина, якщо вони коряться відчуттям, які й вирішують, що таке благо, а що зло? Бо, власне, їм ви надали право судити, чого треба прагнути, а чого уникати. Проте цілком очевидно, що всім тим владує розум: він-бо один виносить присуд і щодо блаженного життя, і щодо доброчесності, й щодо порядності, врешті,- й щодо блага та зла. Вони ж наймарнішій частці нашого єства надають право судити про частку найкращу - хочуть, аби про благо висловлювалось відчуття, річ тупа і безглузда, до того ж у людини значно слабша, ніж в інших створінь. Що, якби хтось хотів розрізнити якісь крихти не зором, а дотиком? А наскільки тоншого, напруженішого погляду, аніж погляд очей, потрібно для того, щоб розпізнати благо і зло! Тож бачиш тепер, у якому глибокому незнанні правди перебуває і як принижує все високе і божественне той, хто суддею про благо та про зло обирає дотик!

«Але ж як будь-яка наука чи мистецтво повинні мати в собі щось очевидне, досяжне для відчуттів, з чого б вони могли виникати й зростати, так і блаженне життя свої засади й начала виводить із чогось очевидного, відчутного. Ви ж і самі твердите, що блаженне життя бере свій початок в очевидному».- Блаженним називаємо все те, що у злагоді з природою; а що у злагоді з природою, те виявляє себе явно, відразу, як усе досконале. Одначе те, що у злагоді з природою, що притаманне комусь від самого народження, я називаю не благом, а лиш початком блага. Ну, а ти даруєш дитячому вікові найвище благо - насолоду, щоб тільки-но народжене дитя починало з того, до чого приходить людина у зрілому віці. Верхівку втикаєш там, де має бути коріння. Якби хтось брався твердити, що прихований у материнській утробі плід - щось іще цілком невиразне і щодо статі, і щодо вигляду - вже втішається якимсь благом, то його помилка була б явною. А хіба велика різниця між немовлям, яке щойно приходить на світ, і отим, прихованим, що обтяжує лоно матері? І одне, й друге, коли йдеться про розуміння блага і зла,- рівні між собою: немовля не в більшій мірі здатне сприйняти благо, ніж, скажімо, дерево чи якась німа тварина. А чому блага не може бути ні в дереві, ані в німій тварині? Бо й розуму нема. Ось тому й у немовляті нема блага, бо й розум у ньому ще відсутній; прийде до розуму - прийде й до блага(3).

Є створіння нерозумні, є такі, яких ще не назвеш розумними, а є розумні, хоч їхній розум ще не досконалий. Ні в одному з них ще немає блага: його приносить із собою розум. Але яка різниця між розрядами, що їх щойно я назвав? У нерозумному створінні ніколи не буде блага; у тому, яке ще не є розумним, наразі блага не може бути; врешті, у тому, чий розум недосконалий, благо, хоч уже може бути, але воно ще не осягнене. От я і кажу, Луцілію: не в кожному тілі і не в кожному віці знайдеш благо; воно на такій віддалі від немовлячого віку, як щось останнє від першого, як досконале - від початкового. Отже, блага немає і в ніжному дитячому тілі, що починає набирати сили. Чому не мало б там бути? А чому його нема в насінні? Бо коли кажеш, що знаємо якесь благо в деревах і в посівах, то воно, зрозуміло, не в паростках, що тільки-но прорізаються з землі. Є і в пшениці якесь благо, та не в її стебельцях, які щойно наливаються соком, не у м'якому колосі, що звільнюється з-під листочка,- воно з'являється лишень тоді, коли опалене сонцем зерно сягнуло належної стиглості. Як усе в природі пишається своїм благом лише тоді, коли остаточно визріє, так і притаманного людині блага даремно в ній шукати тоді, коли її розум ще не став досконалим. А чим, власне, є те благо? Скажу так: це - вільна, піднесена душа, яка підпорядковує собі все, сама ж нічому не підпорядкована. Те благо настільки далеке від немовлячого віку, що й дитинству годі його сподіватися, ледве чи варто - й у молодості. Навіть старості, скажу, пощастило, коли після тривалих, напружених зусиль вона дійде до нього. Якщо благо є саме таким, то його, значить, можна збагнути силою розуму.

«Але ж ти сам стверджував, що якесь благо є і в дереві, й у траві, то чому б його не мало бути й у немовляті?» - Справжнього блага нема ні в деревах, ані в німих створіннях: те їхнє благо лише, так би мовити, з чиєїсь ласки названо благом.- «А що ж воно таке?» - Те, що відповідає природі кожного з них. Благо аж ніяк не може випасти на долю німого створіння: воно властиве 4 істотам щасливішої, кращої природи. Де нема місця для розуму, там і блага немає. Природу ділимо на чотири види: природа дерева, тварини, людини, божества. Дві останні наділені розумом, отже,- однакові; відрізняються лише тим, що людина смертна, божество - безсмертне. З тих двох благ одне (зрозуміло, божества) вдосконалила сама природа; друге, благо людини, вдосконалює власним старанням сама людина. Всі інші істоти є досконалими в межах своєї природи, але це не справжня досконалість, бо розум у них відсутній. По-справжньому досконалим є те, що досконале відповідно до всієї природи взагалі, а така природа - розумна. Все інше буває досконалим тільки у своєму роді. І тут не може бути блаженного життя, не може бути й того, завдяки чому життя стає блаженним; а воно стає таким завдяки благу. У німих створінь нема блаженного життя, нема й того, завдяки чому життя стає блаженним. Отже, у німих створінь нема блага.

Німі створіння відчуттям осягають теперішнє; про минуле згадують тоді, коли натрапляють на щось таке, що їм нагадує про нього: кінь, приміром, згадує про дорогу, коли його припровадити до її початку, а от у стійлі йому не спаде на пам'ять дорога, хоч би й щодня її втоптував. Третій час - майбутнє - німих створінь взагалі не стосується. То як можна вважати довершеною природу тих, для кого недоступна довершеність у часі? Адже час складається з трьох частин: минулого, теперішнього, прийдешнього. Тваринам дано сприймати лишень щось найкоротше, перебіжне - теперішній час. Про минуле вони згадують рідко, до того ж тільки тоді, коли його викличе якась теперішня нагода. Отже, благо, що притаманне досконалій природі, не може перебувати у природі недосконалій; бо якщо така природа справді його має, то, значить, мають і посіви. Є, щоправда, й у німих створінь, не перечитиму, сильні, бурхливі поривання до всього, що видається згідним із природою, але ті поривання безладні, наче каламутні. Благо ж не буває ні безладним, ані каламутним.- «То як це? Хіба німі створіння рухаються недоладно й незграбно?» - Я стверджував би, що вони рухаються недоладно й незграбно, коли б природа дозволяла їм розуміти, що таке порядок; вони ж рухаються згідно зі своєю природою. Недоладним є те, що іноді може бути й доладним; стурбованим - що може бути безтурботним. Порок буває лише там, де може бути й чеснота. Німим створінням такі рухи властиві з самої природи. Але, щоб довго тебе не гаяти, скажу: навіть у німих створінь буває якесь благо, буває якась чеснота, якась досконалість, але ні те благо, ні чеснота, ані досконалість не бувають у них довершеними. Така довершеність випадає на долю лише розумних створінь, бо тільки їм дано знати, чому, в якій мірі і як. Отож благо може бути лише у того, в кого розум.

Але ти запитаєш, до чого всі ті міркування, чим вони можуть допомогти твоїй душі? Відповідаю: вони вправляють її і вигострюють, і, раз вона вже береться до чогось, схиляють її до благородних занять. Корисні вони ще й тим, що на якийсь час можуть відволікти нас від зла, до якого пориваємося. Врешті, скажу таке: ледве чи ще чимсь я прислужуся тобі більше, ніж тим, що вкажу, у чому твоє благо, і, відділивши тебе від німих створінь, поміщу поряд з богами. Навіщо, питаю, нагромаджуєш і вправляєш сили свого тіла? Все одно ж природа щедріше наділила ними худобу й диких звірів. Навіщо плекаєш свою зовнішність? Хай докладеш усіх зусиль, а якесь німе створіння все одно перевищить тебе вродою. Навіщо з такою надзвичайною старанністю вичісуєш волосся? Хоч розпусти його за звичаєм парфян, хоч перев'яжи, як германці, а хоч дозволь йому стирчати на всі боки, як це звикли робити скіфи,- все одно у будь-якого коня густіше хвилюватиме грива, у будь-якого лева вона ще пишніше буде здиблюватись на могутній шиї. Скільки не вправляйсь у прудкості ніг - усе ж не дорівняєш якомусь там зайчикові. То хіба не хочеш, облишивши все те, у чому зазнаєш поразки,- бо ж не до свого діла докладаєш рук,- повернутись до свого власного блага? Що то за благо? Бездоганна й чиста, готова посперечатись навіть з богом душа, яка піднялась над усе людське, яка нічого свого не шукає поза собою. Адже ти - розумна істота! То яке маєш у собі благо? Досконалий розум! Чи ти вже покликав його до найвищої мети, щоб він, наскільки зможе, сягнув її своїм зростом? Лише тоді вважай себе блаженним, коли саме в ньому народжуватиметься твоя радість, коли з-поміж усього, що люди хапають, чого прагнуть, що оберігають, ти не знайдеш жодної речі, яку не те що вибрати собі, а й взагалі мати б не захотів. Я подам тобі коротке правило, яким ти зможеш сам себе оцінити й пересвідчитися, чи вже сягнув досконалості. Так ось: своїм благом володітимеш тоді, коли зрозумієш, що найнещас-ливіші люди - це щасливці.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:59:53
Переглядів сторінки твору 1930
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній