ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.09.18 07:12
Створив адамам Бог тендітних єв,
Тож не бурчи. Люби свою і крапка.
Для жінки неважливо хто ти є -
Поет, монах чи в орденах вояка.

Буває, доля скине у кювет,
Від негараздів, наче пес побитий.
Замало грошей? Видом не атлет?

Володимир Бойко
2019.09.17 21:13
Упала зірка з небосхилу –
Чи від розпуки, чи з нудьги,
Чи лет її перепинили
Підступні друзі-вороги.

Упала зірка, та й по всьому...
Лиш вітерець прошелестів.
Вона не вернеться додому,

Ігор Федів
2019.09.17 19:16
Чому муляє у душі
І серце неспокійно б'ється?
Немає долі на землі,
Омана за ногами в'ється.
Що заховали у слова,
Якої думки там немає?
Їх не приймає голова,
У гаслах мозок помирає.

Сергій Губерначук
2019.09.17 17:54
Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,

Ніна Виноградська
2019.09.17 14:49
Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова

Тетяна Левицька
2019.09.17 13:32
Як гуляв, аж гай гудів від хиті,
а співав, то мліли солов'ї.
Очі голубі - волошки в житі,
вистачало їх на дві сім'ї.
Щедро дарував любов, усмішку,
кошти не жалів на Божий храм,
міг пригріти безпритульну кішку,
випити із другом по сто грам.

Віта Парфенович
2019.09.17 11:16
Не надто гостинно стріла столиця подорожніх. На кожному кроці перевірка документів. Багато магазинів лишень для жителів Києва і області. Нехитрі пожитки з собою. Микола жив неподалік Яготина, рідні радо зустрічали його і гостя Віктора. Але Вікторові не

Олександр Сушко
2019.09.17 10:44
Був колись я, братику, дискант,
Згодом тенор, пам'ятаєш виступ?
Осінь у душі наводить лад,
Шерехтить багряним падолистом.

Бо весною ще відцвів тюльпан,
В літні дні - ромашка буйногрива.
Думав, що митець в мені пропав.

Микола Соболь
2019.09.17 06:58
А далі буде тьма (на триста літ).

І згарище книжок про самостійність.
У гніті проросте духовна бідність,

А з неї неминучий рабства плід.

Керує мла всесвітнього потоку.

Ярослав Чорногуз
2019.09.17 05:55
Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава

Серго Сокольник
2019.09.16 23:12
андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповн

Вячеслав Семенко
2019.09.16 22:35
Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,

Любов Бенедишин
2019.09.16 15:16
Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

Олександр Сушко
2019.09.16 12:03
І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,

Ігор Деркач
2019.09.16 09:09
ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,

Микола Соболь
2019.09.16 05:36
Стрункі берези та дуби розлогі
До неба піднялися край дороги.

Їх щиро радує і літо, і зима…
(Хоча Петровича вже сьомий рік нема).

У виснажену землю голу, лису
По пагінцю приносив їх із лісу…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скунць (1942 - 2007) / Критика | Аналітика

 Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
У наших політиків саме слово “елі­та” викликає майже таку ж реак­цію, як у сексуально стурбованого мо­ло­­дика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи най­муд­рі­ше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи най­низькіше. Є елітна розсада по­мі­до­рів. Але єсть елітні бики-заплід­ню­­­ва­чі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цьо­го в їх розпорядженні, крім на­шу­мі­лої “Віагри”, чимало східних сти­му­ля­то­рів, не доступних затурканій чер­ні. І ін­телегенції також. Бо що таке ін­те­лі­гент? Це слово виникало відразу в ба­га­тьох державодержатилів, а в де­ко­т­рих, як відомо, збуджувало рефлекс ха­­па­тися за кобуру. Особливо дра­ту­ють вла­ду митці незалежніші з інте­лек­ту­а­лів, що витворюють свою мо­дель сві­ту.

Не любив інтелігенції, зокрема ­– Ле­нін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної ін­те­лі­генції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути твор­чості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про мо­гут­ній талант з революційним забез­пе­чен­ням: “Лев Толстой як дзеркало ро­сій­ської революції”.



Зізнаюся, під час університетських сту­дій я так і не зміг возз’єднати цю ро­­сійську революцію з Толстим.

Згодом, побувавши в Казанському уні­­­верситеті і навіть посидівши за пар­тою, де сидів Ленін, я спробував з’я­су­ва­ти в екскурсоводів, чи справді Ле­нін так гарно вчився, що ми, всі інші, тіль­ки ганьбили високе звання сту­ден­та. Оскільки гостями університету бу­ли відомі письменники з усього со­ю­зу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні мі­фи нам не розповідали, але й прав­ди казати не наважувались, адже нас су­проводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Си­м­бірську-Ульяновську, показали нам дво­­­­поверховий дім, у якому жили Улья­нови. Скажу вам, я б не проти жити в та­кому домі. І в гадці б немав ніякої там ре­волюції. Пізніше я побував на квар­­ти­рі у Леніна в Кремлі. Троць­ко­го, що за­х­опив було царські хороми, Ле­нін гнів­но потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квар­ти­ра, що за­свід­чує скромність вождя, ме­ні скром­ною не видалася. Власне, ме­не в ній ці­ка­вила тільки бібліотека. Уявіть со­бі, я там побачив чотири­том­ний “Сло­­варь ук­раїнської мови” нашого Грін­­­чен­­ка. Бу­ли й твори Драгоманова. Але най­­ці­ка­віше шо я почув від ескур­со­во­да, – Ле­нін за все життя не бував на Ук­ра­їні. А писав про українські проб­­ле­ми, ніби во­ни йому боліли. От що зна­чить геній або ж нахабство го­во­­ри­ти те, чого не зна­єш, із пе­ре­ко­на­н­ням, ні­­би тобі ві­до­ма правда, одна на всіх.

По крові Ленін був інтернаціо­ліс­том – пишуть по-різному, але в жи­лах його ніби і швед гуляв, що за­ги­нув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єв­рей, а росіянин усю цю суміш при­крив сло­в’ян­ським прізвищем. І я про це не пи­сав би, та коли був роз­він­ча­ний культ особи Сталіна, ніхто ще не зва­жувався визнати порочною саму сис­тему, все по­яснювалося відступом від засад марк­сизму-ленінізму. Тоді й по­чали нас обережно підводити хлоп­ці, яким тяж­ко даеться звук “р”, до дум­­ки, що не буває справжнього по­лі­ти­­ка-інте­лі­ген­та, котрий не мав би до­міш­ку єв­рей­ської крові. Леніна вони вва­жали ін­телігентом, отже, спорід­не­ним.

І ще вони твердили: після Леніна ім­перією ніразу не правив росіянин. Ста­лін – чи то грузин, чи то осетин. Хру­щов та Брежнєв – українці.

Про те, що українським геть­ма­ном довго був Лазар Каганович, не зга­­ду­ва­ли. Переходимо до Йосипа Джу­га­шві­лі, що став Сталіним.

Кажуть, потяг до прекрасного змал­ку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Сою­зу, виникла проблема з його перекла­дом­ на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Пе­реглянувши всі варіанти пе­ре­кла­ду, Сталін вибухнув злобою на зем­ля­ків-поетів: “Самому, чи що, пере­клас­ти?“ І переклав би, бо його політичні тво­ри, які мені доводилося вивчати, а ок­ремі збереглися у власній біб­лі­о­те­ці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали пе­ревагу Сталіновим творам над Лені­но­вими. Ленін користувався тільки ви­чи­таними фактами. Лише коли при­й­шов до влади, почав щось мудрувати в прак­­тичній площині. Типу, як орга­ні­зу­­вати робсельінспекцію чи коопе­ра­цію. Все ж виявилося таким же не жит­тє­здатним, як його статеві клі­ти­ни. При­рода, хоч і безглузда, але по­зба­ви­ла Леніна продовжитися в дітях. Од­нак вона виявилася на цей раз без­си­лою: ре­волюційні збоченці всього сві­ту ви­значили себе дітьми збоченця Ле­ніна.

Тепер ми знаємо, що розумна Ев­ро­па боялася революції в ії азіат­сь­ко­му, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких фран­цузьких революцій. У щойно про­­житому ХХ сто­літті Леніна зі Ста­лі­ним можна спи­са­ти на азіатчину. А як же батьківщина Ґьо­те, Канта, одна з наймудріших націй сві­ту, могла під­да­тись стадним ін­стин­к­там, мов за­гіп­но­тезована?

Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точ­ки, відповідальні за низькі ін­с­тин­к­ти. Хоч сам забавляється малярством, ін­телігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, ам­бі­ції якого неспівмірні з можли­во­стя­ми. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не ба­чив, тільки над стадом. І сорат­ни­ків сво­­їх наближав до себе тільки над ста­дом.

Був такий архітектор у гітле­рів­сь­кій Німеччині – Шпеєр (прізвище за­пи­сано на слух). Він мав возвеличити Ні­меччину в небувалих забудовах сто­ли­ці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі по­говорити по-дружньому: “Шпеєр, – впли­вав він душу, – ми з тобою зовсім ін­шої раси, як ці маршали, гауляй­­те­ри, ми обидва – митці!”

Архітектор справді своїми тво­рін­нями ніби підминав землю, вони всі­да­ли­ся на неї громіздко, мов назавжди.

А ви бачили зразки сталінської ар­хі­тектури? Та придивіться до споруд Вер­ховної Ради, Кабінету Міністрів, Ад­­­мі­ністрації Президента в Києві. Во­ни не стоять на Землі, вони тиснуть на пла­­нету, наче прагнуть зірвати її з ор­бі­ти.

Вони не запрошують до себе, а від­штов­хують.

В Ужгород навідався якось Борис Єго­­ров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і на­пи­сав про це в книзі “Далі буде...” Хо­тів іще дещо уточнити, дописати на міс­ці.

А зустрівшись зі мною, по­скар­жив­ся: “В Ужгороді не можна працю­ва­ти, в Ужгороді можна тільки від­по­чи­ва­ти”.

Звичайно, в порівнянні із зачум­ле­ною Москвою, наше містечко ви­гля­да­ло курортним.

– А от мені тут найкраще пра­цю­єть­ся, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там без­божно втомлююся, навіть нічого не роблячи.

В нас навіть будівля, в якій осіла об­ласна влада, зовсім привітна, а піс­ля того, як сперед неї прибрали Ле­ні­на, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йо­му, здається, звідти доведеться пі­ти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шев­ченка площа стане правиль­ні­шою за формою і опустіє змістом.

Що творилося й твориться в бу­дин­ку влади – то одне. Але площа – На­родна не тільки за назвою, а й за при­значенням.

Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, па­м’ятаю, приїхали до Ужгорода ра­дян­ський та угорський компартійні вож­ді: Хрущов та Кадар. Народ, що тво­рив їм живий коридор, зажадав по­чути їхнє живе слово. Коли вождів про­штовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ні­жилися під сонцем розкішні тро­ян­ди, задвигтіла під тисячами ніг і за­стог­нала, мов від орди. Юрба ви­ма­га­ла їй явлення лику вождів. І вони та­ки з’явилися на балконі будинку, і Хру­щов дав усім знати: «Дела у нас в стра­не идут хорошо!»

Ми ж, студенти, між собою по­жар­ту­вали, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що кому­нізм не за горами.

Вожді поїхали собі, а площа ще дов­го стогнала від дикості, яку ста­но­вить у собі людина у масі. Проте вона зна­ла й щасливі години – коли народ ви­ганяв з народної ради комуніс­тич­ну владу.

За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити жив­цем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’я­влялися. З Брежнєвим мені дове­ло­ся навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехосло­вач­чи­ни. Москва востаннє спробувала вер­нути в своє лоно бунтівного Дуб­че­ка. Як відомо, скінчилися переговори оку­пацією Чехословаччини.

Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам ген­­сек ночував деінде, – то було не на­­шого ума діло.

Проте один раз мене таки урів­ня­ли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хру­щовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.

Беру довідник «Шевченківські ла­у­­реати» 1962-2001. На 591 сторін­ці (до­­відник укладено за алфавітом) зна­йома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.

А от брів Брежнєва немає. А могли бу­ти. Колись трилогія книги спогадів Бреж­нєва, хоч і написана літератур­ни­ми неграми, підлягала вивченню в кож­ному трудовому колективі. Ка­жуть, від того галасу, що виник нав­ко­ло тих спогадів, Брежнєв повірив у їх ге­ніальність і навіть збирався її про­чи­тати.

Сусідство із Хрущовим іще можна ви­тримати – він, будучи главою ім­пер­ської держави, прийшов поклони­ти­ся генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею по­ета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мі­зер­ні, але пенсії. Він щось таки хотів доб­рого зробити, хоча ті спроби були на­ївними, а в комуністичних злочи­нах була задіяна вся комуністична вер­хівка, що вижила при Сталіні, от­же – й він.

Та от бачу серед шевченківських ла­у­реатів звичайного літературного спе­кулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся роз­робляти безпрограшний на той час об­раз – Леніна. І премію взяв за ро­ман «Ульянови».

Та й це ще не верх блюзнірства у при­судженні Шевченківських премій. Най­брудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик со­ці­а­ліс­тичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без мило­сер­дя, але зі злорадством садиста.

І, звичайно, невелика честь потра­пи­ти в цю компанію.

Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.

Однак для мене немає жодного зна­­чення, хто став переможцем яки­хось кон­курсів.

Елітне для мене те, без чого не­мис­лимий завтрашній день.

Мистецтво – це лише один із про­я­вів сус­пільної свідомості. А отже – і не­сві­до­мості. І в ньому стільки нежит­тє­здат­но­го, як і у всіх інших сферах жи­т­тя.

Всі доцільно спрямовані суспільні ре­жими намагалися поставити собі ми­стецтво на службу і тим самим об­ла­городитися. Як не дивно, а саме фа­шис­тські режими найревнивіше ста­ви­лися до мистецьких уподобань. Гіт­лер нібито говорив, що до митців тре­ба ставитися, як до коней: вони не смі­ють бути ситими, але й голодними та­кож. Іспанський Франко визнавав, що пись­менників усіх без розбору на­ле­жа­ло розстріляти. Однак цього ро­би­ти не можна, бо це димарі, крізь які ви­­ходить чорний дим суспільства. Ка­жуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візь­му інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фа­шис­тський режим не прославився мис­­тецькими здобутками. Гітлер запи­су­вав­ся в одну расу з архітектором Шпе­є­ром. І що з того? Адже амбітні плани ар­хітектора могли реалізуватися тіль­ки за умови тривалої перемоги Гітле­ро­вого режиму. А такі режими недов­го­вічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкну­ла­ся. Тепер твори, породжені соцре­а­ліз­мом, стали мотлохом. Навіть тала­но­ви­тий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його пи­са­ти історичні романи. Бо інше, що зда­валося тривким, зійшло нанівець.

Але для мистецтва свобода буває не­безпечною не менш від тиранії.

Орієнтація на усіх – згубна на осо­бис­тості.

В кого сьогодні можна завоювати ви­знання. Народ проковтує, не змор­щив­шись, усе, що йому дають. А та мер­зота, яка вважає себе елітою і пла­тить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку са­ма наплодила, і не змиє того навіть свя­чена вода, а мистецтво тим паче не об­лагородить.

До речі, бездарні митці нерідко ста­вали могутніми, навіть страшними по­літиками. Але даровиті полі­ти­ки не годні стати навіть посеред­ні­ми мит­ця­ми. Мабуть, річ таки в тім, що в по­лі­ти­ці не можна досягти ус­пі­ху, не за­нед­бавши душу.

Тому не раджу талановитим мит­цям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мисте­цт­во? А туди нема дороги згори. Тільки зни­зу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.

Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.

Слава Богу, вчасно оговтався.

Україні ніколи не бракувало тала­но­витих людей. І совістю народу ста­ва­ли саме вони. Тому і не гріх вва­жа­ти їх елітою.

У ХІХ ст. то був, насамперед, Шев­чен­ко. У ХХ – Стус.

Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страж­да­ли.

Ба ні, не однаково.

Народ просто мучився своїм бо­лем. А Шевченко тим болем страж­дав.

Нині в нас засилля слова, яке не­вміє страждати.

Біль – то лише сигнал. А стра­ж­дан­ня – то вже мудрість дана тільки лю­дині в рослинно-тваринному світі.

Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги на­ро­ду, така ж скороминуща, як по­лі­тич­на.

Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?

Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.

А от Стус не сидів. Стус страждав.

Якщо моя свобода вирвалася з кар­церу Стуса, а не з «общаги» Яну­ко­ви­ча, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.

Тільки-но збирався завершити стат­­тю, але тут звістка: Закарпатська об­лас­на рада прийняла рішення про ви­знання в нас окремої нації – ру­си­нів.

Сталося. Серед таких умів записую се­бе в еліту без проблем.

Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Дата публікації 2008-04-12 16:09:26
Переглядів сторінки твору 3778
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.944 / 5.5  (5.275 / 5.83)
* Рейтинг "Майстерень" 4.897 / 5.5  (5.086 / 5.68)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2010.03.09 22:20
Автор у цю хвилину відсутній