Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.25
09:59
Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
2025.10.25
06:31
Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
2025.10.25
00:02
Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
2025.10.24
23:58
Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
2025.10.24
23:50
Ми з тобою не публічні…
Не публічні до пори
І зусилля ці не вічні
То таке… не говори
Потребує хтось довіри
А комусь — Ве-Де-еН-Ха…
В певній мірі ми — як звіри…
Тільки так, щоб без ха-ха
Не публічні до пори
І зусилля ці не вічні
То таке… не говори
Потребує хтось довіри
А комусь — Ве-Де-еН-Ха…
В певній мірі ми — як звіри…
Тільки так, щоб без ха-ха
2025.10.24
22:00
Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
2025.10.24
20:18
І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
2025.10.24
19:43
ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
2025.10.24
19:35
Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
2025.10.24
19:06
Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
2025.10.24
16:33
Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
2025.10.24
16:01
Чорнота невидюща вмостилась на плечі.
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
2025.10.24
14:18
«Рашизм».
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
2025.10.24
12:24
Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
2025.10.24
12:12
Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
2025.10.24
09:23
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
***
Над
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...***
Над
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скунць (1942 - 2007) /
Вірші
Земля химер
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Земля химер
Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
