Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
. І
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбуватися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбуватися. М
Щось повинно відбуватися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбуватися. М
2026.09.16
08:39
Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
2026.09.16
06:58
Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
2026.09.15
23:58
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
2026.09.15
23:17
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
2026.09.15
22:44
твої стосунки із пеклом
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
2026.09.15
17:57
Чоловік пішов до лісу
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
2026.09.15
17:53
Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
2026.09.15
09:45
Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
2026.09.15
08:33
Від брам солоних і строкатих
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
2026.09.14
23:49
комусь цікаві теми
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юхим Дишкант /
Поеми
візія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
візія
замикаються плямі на вітрі,
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
