
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юхим Дишкант /
Поеми
візія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
візія
замикаються плямі на вітрі,
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію