
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тарас Кремінь (1978) /
Критика | Аналітика
Поетичний аристократизм вісімдесятництва
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичний аристократизм вісімдесятництва
В умовах своєрідної духовної заблокованості та культурної задухи, що впродовж кількадесятилітньої радянської історії набула різних видозмін та форм, українська лірика 1980-х рр., попри внутрішньо обумовлений, але прихований потенціал, до того ж – поступове тяжіння до біблійних мотивів і вічних образів, вишуканої філософічності, ритуально-міфологічної основи українського фольклору, щоразовими апеляціями до українського минулого, яскраво виражений нонконформізм, успадкувала деяку художню герметичність, метафоричну властивість обсервувати світ із материка-образу виплеканої духовної історії, в умовах чого вміло створені, але й ідейно завуальовані художні персонажі стали одним із самобутніх способів деякого ліричного вивільнення оригінальної творчості окремих поетичних поколінь з-під уламків диктату вмираючої державної системи. Щоразу уникаючи ідейно-тематичної заанґажованості, проте заглиблюючись у суть мистецтва, українська поезія, незважаючи на чималі втрати, все-таки сягнула рівня свого органічного творення та повноцінного виявлення, чим і пояснюється її висока місія та провідна роль у сприйнятті здобутків новочасної літератури.
Вдаючись до жанрово-стильового визначення своєрідності сприйняття феномена вісімдесятництва та його оригінальних очільників, слід вказати, що до цього кола зараховують письменників, чия творчість стала знаковою для художньої палітри українських ліриків 1980-х рр. Поезія В.Герасим’юка, І.Римарука, Т.Федюка, Д.Кременя, Т.Унгуряна, П.Мідянки позначена внутрішньою збалансованістю, філософською виваженістю, іронічним відстороненням, вишуканим метафоричним наповненням, тематичною відкритістю, прагненням досягнути суті мистецтва за умови відмови від непотрібного, штучно виплеканого системою методологічного пафосу, котрий затирав можливості осягнення глибокого медитативного поетичного сеансу. Ці та деякі з інших ознак допомогли письменникам покоління не тільки формально позбутися ідеологічного тягаря, але й виплекати нові ціннісні орієнтири сучасної української лірики.
Проблеми національного і особистісного начал творчості стала одним із критеріїв відвертого сприйняття їхньої творчості, ставши мірилом у напрямку до творення новочасних світоглядних орієнтирів, сформованих органічним поєднанням мікросвітів у всій своїй відкритості та багатозначності. Подібна ситуація нагадувала літературний процес початку ХХ століття, коли робилися перші спроби деконструювати усталені мистецькі форми. Модерністична спрямованість поетики окремих представників літературної дискусії, заблокованої лірики в радянській літературі, українського андеґраунду, „Київської школи поетів”, а з іншого боку – семантична альтернатива Празької школи, Нью-Йоркської групи ставала ціннісним, духовним орієнтиром для поетичного покоління 1980-х рр., взявши від самобутньої поетики її представників, крім іншого, певну суґестивну спрямованість, помітний нонконформізм, природне тяжіння до фольклористичних ремінісценцій та історіософських пошуків у світлі міфопоетичної концепції суб’єкта історії.
Іронія як один із способів художнього відсторонення у ліриці 1980-х рр. відіграла самобутню роль, адже допомогла не тільки прикрити з використанням вишуканої метафори художню суть мистецтва, але й вдатися до оновлення літератури через видозміни функціональних можливостей самої творчості. Широко застосовуючи симбіоз естетики поганства та християнства, поети-вісімдесятники створили цілісний мономіф, в якому кордони між різними сферами світоуявлень були затертими, а метафора стала способом осягнення доісторичного культурного простору, тим самим охоплюючи міфопоетичний передтекст. Попри видимі ознаки лірики покоління 1980-х рр., помітні деякі змістові перетворення, що стали властивими для нинішньої творчості окремих його представників.
Лірика В.Герасим’юка, одного з найяскравіших вісімдесятників, демонструє оригінальну поетичну модель, в якій зіткнені язичницький та християнський типи світовідчуття, репрезентовані в розширеній авторській концептуальній схемі, де ліс, жінка, дорога, хата, ритуальний танець аркан допомагають наблизитися до рівня своєрідної консистенції хаосу, в якому кожен з елементів внутрішньо підпорядкований законам поетичної природи автора. У такі проекції комплекс видінь та голосів, образів та уявлень художньо направлені на осягнення вічності, допомагаючи досягти глибокого медитаційного рівня ментальної безперервності буття нації. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів як основи історіософської моделі автора широко застосовані концепти коня, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які пов’язані з долею карпатського роду, тим періодом історії, котрий позначений функціонуванням окремих загонів УПА, у числі вояків якого була значна частина українців із західного регіону країни, а також рідня автора. Ці багатозначні та поліфункціональні можливості лірики вісімдесятників продемонстровані у таких поезіях, як: „Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав”, „І ти на Ґреготі потанцював”, В цьому році різьбленому, в цьому квітневому році”, „Прадід”, „Оглядаючись”, „Дидактичний етюд (І)”, „Кроки на смерековім помості”, „Я змалку боявся поганого ока” та ін. Вірш „Заклинання” з нової збірки В.Герасим’юка „Папороть” демонструє глибокий рівень внутрішнього спокою ліричного героя, котрий у постійній боротьбі з часом та його примхами долає самого себе. Політеїстичне уявлення та симбіоз різних типів світовідчуття розчинилося перед вічними моральним категоріями, одна з яких – Любов – об’єднала різновекторні площини поетичного буття, досягнувши магічного оновлення дійсності, своєрідного причастя напередодні ритуальної зустрічі із прокаженими та своєю смертю:
Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь.
Я жив назустріч їй, хоч слів не мав, ні сили.
Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс, –
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.
[1, с. 5]
Отже, історіософська лірика В.Герасим’юка наближена до глибокого сприйняття космізації свого роду як сакральної сфери буття і самого персонажа. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим він ближче до психічного епіцентру родинного космосу, де відчуття духовної спокути за галасливе внутрішнє мовчання сприяє очищенню та його внутрішньому примиренню.
Хоча грані між часопросторовими рівнями у ліриці Т.Федюка, як і в творчості деяких інших вісімдесятників, відсутні, проте наявність глибокого експресивного напруження, викликаного комплексним зіставленням різновекторних полюсів духовного та історичного досвідів персонажа, дозволяє уникнути художньої секаційності безперервного метафоричного потоку, фіксуючи підґрунтя для розширення опосередкованої суб’єктивної персонажем оцінки власної місії у художній сфері світу. Мандри як один із ключових способів самопізнання призводять до поступового відчуття персонажем душевної гармонії, а це, в свою чергу, допомагає осягнути уселюдське ним самим. Ці та інші ознаки найповніше представлені в новій книзі Т.Федюка „Обличчя пустелі”, де провідні ознаки лірики покоління 1980-х рр. набули свого оновленого звучання. Це помітно, зокрема, у поезіях „ось і пташка прилетіла – сніг на голові біліє”, „...а звідси нікуди немає дороги подробиці у листах”, „жовті маршрутки тихо”, „наче два крила на щоки ворон кинув молодий” та ін. У вірші „З’явишся, наче відхилиш віть”, з використанням широкого синестезійного арсеналу, авторська метафора видається одним із важливих способів осягнути місію та місце людини на землі.
Якщо в ранній Федюковій ліриці наявні ознаки своєрідної художньої відстороненості, подекуди – поступове зменшення дистанції до метафізичних основ нації („Є плащ, неділя/ І свобода/ Від вічних планів, слів і справ”), то його сучасна лірика максимально наближена до екзистенційної моделі сприйняття світу, внаслідок чого людина, готуючись до смерті, щоразу перебуває на підступах до останньої дороги. Таким чином, художній персонаж мусить прожити життя, підійшовши до його краю самостійно, бо там, очевидно, істина:
Я знаю. У мене все заберуть –
Така пора і такі конвої –
І, зрештою. Почалася така путь,
Куди неохоче беруть по двоє.
[4, с. 37-38]
Поетичне письмо І.Римарука сповнене змішування різнополюсних одиниць буття, що призводить до рівня осягнення рівноваги й заспокоєння. Зовнішня збалансованість персонажа стає свідченням того, що амплітуда психічних коливань спалахують усередині ліричного героя („Біле над чорним... Життя непросте... Чорне з білим зійшлося!..” („Глядач. Монолог після прем’єри”), котрий, незважаючи на свою харизму, свідомо розтрачує енергію. Така риса ліричного героя допомагає сприйняти його бажання фіксувати ознаки світу заради ствердження незмінних людських чеснот, що помічено, зокрема, у поезії „Чорна чаша наповнена вщерть”. Тут І.Римарук змішує різні ознаки явищ, і це вказує на метафоризоване опредметнення життя, в якому доля персонажа, заходячись за крок від краю життя, на відстані останньої краплі у чаші, нагадує шлях назустріч ворогові як один із способів примирення:
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
[3, с. 45]
Поезія Д.Кременя містить ознаки карпатсько-причорноморського міфопростору, котрий, відбиваючи традиції різних культур та цивілізацій, сповідує змішаний – язичницько-християнський – тип світовідчуття, додаючи ліриці особливого звучання. Поет шукає шлях до розуміння сьогодення, обережно торкаючись сторінок минулого, аби висловити припущення щодо наближення невідворотних змін у житті персонажа. Підсилений песимізм та драматичність сприйняття героєм світу є одним із способів метафоричного маскування дійсності, в якій історіософські мотиви проглядають крізь класичні образи і теми, суміщаються в єдине концептуальне поетичне поле. Подібні тенденції помічені у поезіях „Інгульська містерія”, „Скіфська сага”, „Шевченкова липа”, Козацький літописець Граб’янка під Очаковом”, „Учителю, хто ми?”, „Зима у Миколаєві”, „Після потопу”, „Повість наших літ”, „Елегія троянського вина”, „Карпатський сувенір” та ін. У більшості з поезій Д.Кременя іронія як спосіб відсторонення підкреслює авторську причетність до культурних трансформацій, котрі нівелювали національну етику та збанкрутили людську природу. В такий спосіб іронія стає одним із видів стриманої агресії, котра провокує світ на нагальне вирішення ключових питань дійсності. Втрачаючи зв’язок із культурою та вкоріненою у багатовікові традиції віру в божественне начало, персонаж, на думку автора, ще й досі будує Вавилонську вежу, котра стала ознакою скам’янілості духа та оніміння людських душ, що підкреслено у поезіях „Вежа”, „Загублений манускрипт”, „Собор посередині Всесвіту”, а також у поезії „Золота брама”:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти...
[2, с. 39]
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна, іншого з числа вісімдесятників, поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. В такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). Ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). Вони демонструють сучасне розуміння одного з найвідвертіших жанрів української релігійної літератури. У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). Таким чином, релігійна лірика, яка обстоює ідею про духовне спасіння шляхом скорішого внутрішнього очищення українців як носіїв однієї з найцікавіших культур світу, стала одним із здобутків поетів-вісімдесятників.
Отже, лірика представників 1980-х рр., чия творчість набула жанрово-стильових трансформацій, проте не позбулася концептуальності, і досі демонструє безперервність прагнення персонажа пізнати істину, котра, приховуючись за масками епох та політик, систем світогляду та способів сприйняття дійсності, відкривається заради того, аби вкотре зникнути. Незважаючи на іронічні відсторонення, котрі пройшли шлях до своєрідного духовного примирення поетів-вісімдесятників, філософська виваженість та аристократична витримка ліричного героя – це те, без чого неможливо уявити творчість одного з поетичних поколінь новочасної літератури.
Література:
1. Герасим’юк В. Заклинання // Сучасність. – 2005. – № 10. – жовтень.
2. Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса: Маяк, 2007. – 632 с.
3. Римарук І. Діва Обида. Видіння і відлуння. – Видання друге, доп. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
4. Федюк Т. Обличчя пустелі: Вірші. – К.: Факт, 2005. – 142 с.
Вдаючись до жанрово-стильового визначення своєрідності сприйняття феномена вісімдесятництва та його оригінальних очільників, слід вказати, що до цього кола зараховують письменників, чия творчість стала знаковою для художньої палітри українських ліриків 1980-х рр. Поезія В.Герасим’юка, І.Римарука, Т.Федюка, Д.Кременя, Т.Унгуряна, П.Мідянки позначена внутрішньою збалансованістю, філософською виваженістю, іронічним відстороненням, вишуканим метафоричним наповненням, тематичною відкритістю, прагненням досягнути суті мистецтва за умови відмови від непотрібного, штучно виплеканого системою методологічного пафосу, котрий затирав можливості осягнення глибокого медитативного поетичного сеансу. Ці та деякі з інших ознак допомогли письменникам покоління не тільки формально позбутися ідеологічного тягаря, але й виплекати нові ціннісні орієнтири сучасної української лірики.
Проблеми національного і особистісного начал творчості стала одним із критеріїв відвертого сприйняття їхньої творчості, ставши мірилом у напрямку до творення новочасних світоглядних орієнтирів, сформованих органічним поєднанням мікросвітів у всій своїй відкритості та багатозначності. Подібна ситуація нагадувала літературний процес початку ХХ століття, коли робилися перші спроби деконструювати усталені мистецькі форми. Модерністична спрямованість поетики окремих представників літературної дискусії, заблокованої лірики в радянській літературі, українського андеґраунду, „Київської школи поетів”, а з іншого боку – семантична альтернатива Празької школи, Нью-Йоркської групи ставала ціннісним, духовним орієнтиром для поетичного покоління 1980-х рр., взявши від самобутньої поетики її представників, крім іншого, певну суґестивну спрямованість, помітний нонконформізм, природне тяжіння до фольклористичних ремінісценцій та історіософських пошуків у світлі міфопоетичної концепції суб’єкта історії.
Іронія як один із способів художнього відсторонення у ліриці 1980-х рр. відіграла самобутню роль, адже допомогла не тільки прикрити з використанням вишуканої метафори художню суть мистецтва, але й вдатися до оновлення літератури через видозміни функціональних можливостей самої творчості. Широко застосовуючи симбіоз естетики поганства та християнства, поети-вісімдесятники створили цілісний мономіф, в якому кордони між різними сферами світоуявлень були затертими, а метафора стала способом осягнення доісторичного культурного простору, тим самим охоплюючи міфопоетичний передтекст. Попри видимі ознаки лірики покоління 1980-х рр., помітні деякі змістові перетворення, що стали властивими для нинішньої творчості окремих його представників.
Лірика В.Герасим’юка, одного з найяскравіших вісімдесятників, демонструє оригінальну поетичну модель, в якій зіткнені язичницький та християнський типи світовідчуття, репрезентовані в розширеній авторській концептуальній схемі, де ліс, жінка, дорога, хата, ритуальний танець аркан допомагають наблизитися до рівня своєрідної консистенції хаосу, в якому кожен з елементів внутрішньо підпорядкований законам поетичної природи автора. У такі проекції комплекс видінь та голосів, образів та уявлень художньо направлені на осягнення вічності, допомагаючи досягти глибокого медитаційного рівня ментальної безперервності буття нації. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів як основи історіософської моделі автора широко застосовані концепти коня, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які пов’язані з долею карпатського роду, тим періодом історії, котрий позначений функціонуванням окремих загонів УПА, у числі вояків якого була значна частина українців із західного регіону країни, а також рідня автора. Ці багатозначні та поліфункціональні можливості лірики вісімдесятників продемонстровані у таких поезіях, як: „Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав”, „І ти на Ґреготі потанцював”, В цьому році різьбленому, в цьому квітневому році”, „Прадід”, „Оглядаючись”, „Дидактичний етюд (І)”, „Кроки на смерековім помості”, „Я змалку боявся поганого ока” та ін. Вірш „Заклинання” з нової збірки В.Герасим’юка „Папороть” демонструє глибокий рівень внутрішнього спокою ліричного героя, котрий у постійній боротьбі з часом та його примхами долає самого себе. Політеїстичне уявлення та симбіоз різних типів світовідчуття розчинилося перед вічними моральним категоріями, одна з яких – Любов – об’єднала різновекторні площини поетичного буття, досягнувши магічного оновлення дійсності, своєрідного причастя напередодні ритуальної зустрічі із прокаженими та своєю смертю:
Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь.
Я жив назустріч їй, хоч слів не мав, ні сили.
Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс, –
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.
[1, с. 5]
Отже, історіософська лірика В.Герасим’юка наближена до глибокого сприйняття космізації свого роду як сакральної сфери буття і самого персонажа. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим він ближче до психічного епіцентру родинного космосу, де відчуття духовної спокути за галасливе внутрішнє мовчання сприяє очищенню та його внутрішньому примиренню.
Хоча грані між часопросторовими рівнями у ліриці Т.Федюка, як і в творчості деяких інших вісімдесятників, відсутні, проте наявність глибокого експресивного напруження, викликаного комплексним зіставленням різновекторних полюсів духовного та історичного досвідів персонажа, дозволяє уникнути художньої секаційності безперервного метафоричного потоку, фіксуючи підґрунтя для розширення опосередкованої суб’єктивної персонажем оцінки власної місії у художній сфері світу. Мандри як один із ключових способів самопізнання призводять до поступового відчуття персонажем душевної гармонії, а це, в свою чергу, допомагає осягнути уселюдське ним самим. Ці та інші ознаки найповніше представлені в новій книзі Т.Федюка „Обличчя пустелі”, де провідні ознаки лірики покоління 1980-х рр. набули свого оновленого звучання. Це помітно, зокрема, у поезіях „ось і пташка прилетіла – сніг на голові біліє”, „...а звідси нікуди немає дороги подробиці у листах”, „жовті маршрутки тихо”, „наче два крила на щоки ворон кинув молодий” та ін. У вірші „З’явишся, наче відхилиш віть”, з використанням широкого синестезійного арсеналу, авторська метафора видається одним із важливих способів осягнути місію та місце людини на землі.
Якщо в ранній Федюковій ліриці наявні ознаки своєрідної художньої відстороненості, подекуди – поступове зменшення дистанції до метафізичних основ нації („Є плащ, неділя/ І свобода/ Від вічних планів, слів і справ”), то його сучасна лірика максимально наближена до екзистенційної моделі сприйняття світу, внаслідок чого людина, готуючись до смерті, щоразу перебуває на підступах до останньої дороги. Таким чином, художній персонаж мусить прожити життя, підійшовши до його краю самостійно, бо там, очевидно, істина:
Я знаю. У мене все заберуть –
Така пора і такі конвої –
І, зрештою. Почалася така путь,
Куди неохоче беруть по двоє.
[4, с. 37-38]
Поетичне письмо І.Римарука сповнене змішування різнополюсних одиниць буття, що призводить до рівня осягнення рівноваги й заспокоєння. Зовнішня збалансованість персонажа стає свідченням того, що амплітуда психічних коливань спалахують усередині ліричного героя („Біле над чорним... Життя непросте... Чорне з білим зійшлося!..” („Глядач. Монолог після прем’єри”), котрий, незважаючи на свою харизму, свідомо розтрачує енергію. Така риса ліричного героя допомагає сприйняти його бажання фіксувати ознаки світу заради ствердження незмінних людських чеснот, що помічено, зокрема, у поезії „Чорна чаша наповнена вщерть”. Тут І.Римарук змішує різні ознаки явищ, і це вказує на метафоризоване опредметнення життя, в якому доля персонажа, заходячись за крок від краю життя, на відстані останньої краплі у чаші, нагадує шлях назустріч ворогові як один із способів примирення:
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
[3, с. 45]
Поезія Д.Кременя містить ознаки карпатсько-причорноморського міфопростору, котрий, відбиваючи традиції різних культур та цивілізацій, сповідує змішаний – язичницько-християнський – тип світовідчуття, додаючи ліриці особливого звучання. Поет шукає шлях до розуміння сьогодення, обережно торкаючись сторінок минулого, аби висловити припущення щодо наближення невідворотних змін у житті персонажа. Підсилений песимізм та драматичність сприйняття героєм світу є одним із способів метафоричного маскування дійсності, в якій історіософські мотиви проглядають крізь класичні образи і теми, суміщаються в єдине концептуальне поетичне поле. Подібні тенденції помічені у поезіях „Інгульська містерія”, „Скіфська сага”, „Шевченкова липа”, Козацький літописець Граб’янка під Очаковом”, „Учителю, хто ми?”, „Зима у Миколаєві”, „Після потопу”, „Повість наших літ”, „Елегія троянського вина”, „Карпатський сувенір” та ін. У більшості з поезій Д.Кременя іронія як спосіб відсторонення підкреслює авторську причетність до культурних трансформацій, котрі нівелювали національну етику та збанкрутили людську природу. В такий спосіб іронія стає одним із видів стриманої агресії, котра провокує світ на нагальне вирішення ключових питань дійсності. Втрачаючи зв’язок із культурою та вкоріненою у багатовікові традиції віру в божественне начало, персонаж, на думку автора, ще й досі будує Вавилонську вежу, котра стала ознакою скам’янілості духа та оніміння людських душ, що підкреслено у поезіях „Вежа”, „Загублений манускрипт”, „Собор посередині Всесвіту”, а також у поезії „Золота брама”:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти...
[2, с. 39]
Зважаючи на глибоку філософську сконцентрованість та історіософську заглибленість у триєдності різновекторних площин Святої Трійці, релігійна лірика Т.Унгуряна, іншого з числа вісімдесятників, поєднує в собі знакові кроки ініціації на шляху до самоочищення і, відповідно, самозбагачення. В такому ракурсі лірика, яка розв’язує діалектичні питання, стає прозорою, відвертою, достатньою. Це підтверджується і тоді, коли автор апелює до традиційних для української релігійної лірики концептів, зокрема, ікони, яка у нього – немов вікно у світ („Ікона”). Ключового значення для повного розуміння поезії додають вірші-молитви, які додають сакрального колориту у процесі завершення найважливішого для персонажа обряду („Молитва”). Вони демонструють сучасне розуміння одного з найвідвертіших жанрів української релігійної літератури. У них ліричний герой Т.Унгуряна, як носій духовної пам’яті почувається вільніше, адже зібрану енергію він скеровує на досягнення високих цілей: зміцнити ланцюг родинних зв’язків, передаючи досвід своїм дітям, яким, як і йому, щоразу відкриваються духовні істини: „І вгадуєш за порухами вуст / Пророцтва, спомини, прозріння. / Я ними попрощаюсь і назвусь. / Лиш ти їм рівна” („Поранений”). Таким чином, релігійна лірика, яка обстоює ідею про духовне спасіння шляхом скорішого внутрішнього очищення українців як носіїв однієї з найцікавіших культур світу, стала одним із здобутків поетів-вісімдесятників.
Отже, лірика представників 1980-х рр., чия творчість набула жанрово-стильових трансформацій, проте не позбулася концептуальності, і досі демонструє безперервність прагнення персонажа пізнати істину, котра, приховуючись за масками епох та політик, систем світогляду та способів сприйняття дійсності, відкривається заради того, аби вкотре зникнути. Незважаючи на іронічні відсторонення, котрі пройшли шлях до своєрідного духовного примирення поетів-вісімдесятників, філософська виваженість та аристократична витримка ліричного героя – це те, без чого неможливо уявити творчість одного з поетичних поколінь новочасної літератури.
Література:
1. Герасим’юк В. Заклинання // Сучасність. – 2005. – № 10. – жовтень.
2. Кремінь Д. Вибрані твори. – Одеса: Маяк, 2007. – 632 с.
3. Римарук І. Діва Обида. Видіння і відлуння. – Видання друге, доп. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
4. Федюк Т. Обличчя пустелі: Вірші. – К.: Факт, 2005. – 142 с.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Вертоград філософської лірики Валерія Гужви"
• Перейти на сторінку •
"Метафорика еротизму в ліриці представників "Розстріляного Відродження""
• Перейти на сторінку •
"Метафорика еротизму в ліриці представників "Розстріляного Відродження""
Про публікацію