Українська література 1920 – початку 1930-х рр., яка вирізняється жанрово-стильовим розмаїттям, оригінальністю художніх форм, а також чималим впливом на подальший розвиток новітньої української літератури, і досі залишається одним з найменш досліджених пластів культури новітнього часу. Очевидно, цим і викликаний динамічний процес уважного вивчення художньої спадщини представників покоління Розстріляного Відродження, котре передбачає адекватне осмислення об’єкту дослідження. Зважаючи на те, що інтимна лірика як різновид еротичної поезії жодного разу не ставала об’єктом наукових студій, а сучасні дослідники, здебільшого вивчають еротизм спорадично, аналіз творчості згаданого кола, ймовірно, є одним із числа вірних ключів до всеохопного розуміння природи провідних художніх тенденцій в новітній українській літературі.
Походження і розвиток еротичної лірики, яку прийнято вважати жанровим різновидом інтимної, пов’язують із становленням античної поезії, котра запропонувала не тільки неперевершене уявлення про природу художнього мислення, але й канонічне розуміння вічних категорій. У числі філософських одиниць любов як одна з найважливіших універсалій культури постає монументальною детермінантою життєвої стратегії, тим комплексним феноменом, що містить поляризовані начала, зокрема, індивідуальне-соціальне, фізичне-духовне, інтимне-універсально значиме, а в сукупності ознак пропонує типологію власних форм з урахуванням критеріїв предмета, зокрема, еротичну закоханість, патріотизм, душевний фанатизм [5, 578-580]. Подібне розуміння вічного допомогло першим християнам раціоналізувати синкретичне уявлення про походження світу, котрі в Першій книзі Мойсеєвій пояснили причину виникнення життя на планеті шляхом метафоризації інтимних почуттів першої закоханої пари – Богині-Матері-Землі та Батька-Бога-Неба, котрі, пройшовши ініціацію сакрального або „шлюбу на небі”, стали першотворцями Всесвіту. Ймовірно, цей сюжет може претендувати на філософську концепцію „сперматичного логосу” як запліднюючого початку світу, котрий дає матеріальному (материнському) началу імпульс розвитку.
Філософська концепція Платона, котрою захоплювалися „українські неокласики”, знайшла відбиток в його т. зв. сходах, котрі концептуалізують природу поступу чоловіка, пояснюючи його шлях від тілесного захоплення жінкою до духовного. Ця традиція, що пізніше трансформувалася в теорію калокогатії, вплинула на рельєфно-закінчену поезію Горація, в якого еротичні теми чи не вперше у світовій літературі уміщувались із філософськими та політичними медитаціями. Поетична еротика Овідія найбільше відбита в його „Метаморфозах”, де іронічна гра з елементами психологічної стилізації реалізована шляхом використання риторичних прийомів. Звісно, що ці та багато інших художньо-філософських передумов стали провідними для творчості римських елегіків, італійських письменників часів Відродження, зокрема Т.Тассо і Петрарки, а також одного із засновників „легкої поезії” Парні з її яскраво вираженим еротизмом, Анантапханді, Рамджоші, Рене де Клерка, Альфреда де Мюссе, Мануеля Марні Флореса, К.Батюшкова, Кавафіса та ін. Одним із найперших підтверджень творення метафорики еротизму в літературі стало „Слово о полку Ігоревім”, а також окремі українські ліричні пісні, середньовічна та класична література, рівень зображення інтимності в яких ще мають бути визначеними.
Лірика представників Розстріляного Відродження, що стала одним з найцінніших здобутків новітньої української літератури, запропонувала своє бачення жанрового різновиду еротичної лірики, в якій, за визначенням Ю.Коваліва, приховані лібідо та глибинні гетеросексуальні почуття набули свого особливого звучання [4, 347]. Непрямим підтвердженням подібних ознак такої поезії став том української любовної лірики ”Оріон золотий”, виданий 1986 року В.Лучуком. Він одним із перших у сучасній літературі привернув увагу дослідників на такі табуйовані у радянські часи поняття, як кохання і любов, в тому числі, у творчості „Розстріляного Відродження”. За своїм художнім походженням жанровий різновид лірики досліджуваного кола поетів умовно слід поділити на ті поезії, що тяжіють до античних традицій, а також тих, що побудовані на філософії язичництва, християнства та на межі кількох типів світовідчуття.
Лірика П.Тичини, яка відкриває кожну з двох згаданих антологій, запропонувала метафізичне розуміння інтимного почуття, котрим наповнені провідні сюжети, зокрема, поеми „Золотий гомін”. Тут автор активно застосовує біблійну космогонію, котра антогоністично реалізована шляхом застосування класичних українських образів: „України” – „Чумацького Шляху”, „голубів” – „чорного птаху”, „молодості” – „безумного бога”. Вони додають уявлення про динаміку зіткнення різнополюсних сил, зіткнення яких мають наповнення дещо заглиблених у суть непримиренної боротьби почуттів. В еротичних поезіях М.Рильського нерідко помітні звернення до своєрідних художніх маркерів, котрі вказують, в тому числі, на ігри шлюбної ночі, деталізують образ Кіпріди, оречевлюють образи міцного винограду, молодих голуб’ят. Автор застосовує магічні словесні формули у вигляді замовлянь, а також акцентує увагу на ритуальних поганських жертвоприношеннях на честь богині кохання. У своїй сукупності ці та інші ознаки вірша допомагають опоетизувати інтимні почуття ліричного героя, життя якого – на вістрі зіткнення різних начал. Це, услід за автором, сакралізує таїнство творіння духовного Всесвіту коханців в поезії „Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі”:
Сонце сховається в морі, троянди запахнуть п’яніше.
Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста...
Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути
І в заворожену ніч мудрого сина зачать. [2, 76]
В ліриці М.Йогансена помітні тенденції такого сюжетного творення, котрі передбачили магічне перевтілення персонажів внаслідок наявності інтимних почуттів. Присутні тут синестезійні елементи творення образів увиразнюють емоційно сконденсовані строфи, а також опредметнюють своєрідну замкненість світу та його гармонію, в тому числі, із застосуванням фокусування уваги на суґестованій автором художній паузі, котра розширює сфери відчуття внутрішньої динаміки: „Хай пронесеться листям спів / І спиниться понад тобою” [2, 152-153]. З числа інших поезій автора, де уяскравлені елементи еротичної лірики, є вірш „Ах, життя моє – кругле, як м’яч”, де ключовий образ порівнюється із почуттям любові, ставши завершеною сферою внутрішнього наповнення життєвого змісту. Наявні зіставлення різнохарактерних понять та широке застосування метафори допомагають деталізувати амплітуду сприйняття прихованої тілесної жаги, котра, маючи первісний, ймовірно, тваринний характер, пропонує перевагу чоловічого, сильного начала: „До вогню цілуй. До зубів, / До холодного цілуй поту”, а поетичні рядки з наявним стилістичним прийомом – запереченням, викликаним необхідністю ствердження мотивації „Так ніхто тебе не любив / Не пив слину з крепкого рота” [2, 165] немовби нагадують поетичні рядки В.Сосюри, та його вірш „Так ніхто не кохав!”. Наявна гіпербола утверджує мрію ліричного героя про духовну окриленість та пошук внутрішньої свободи. Цією ж поетичною енергетикою, що має язичницький тип світовідчуття, наділений вірш „Маки”, в якому шляхом кількаразового повторення перших та останніх поетичних рядків сугестивного характеру, риторичних запитань, апеляції до класичного сюжету, певної оголеності переживань, застосування концептуально значимих образів гармонізовано ідею про зникнення рамок між віртуальністю та дійсністю, допомігши утвердити психологічний антагонізм як основу художнього еротизму. Подібна тенденція стала характерною для утвердження усієї лірики митця, творчість якого – у витоках художнього вдосконалення жанрового різновиду в українській літературі ХХ століття.
В поезії П.Филиповича „Закликав червень чарівну теплінь” знайшли відголоси народнопоетичні уявлення не тільки про початок жниварських робіт, але й у поетичних натяках на своєрідне визрівання заплідненої буттєвої тверді, котра в яскравому обрамленні „тихого саду”, „поля безкрайого”, „синіх квіток”, „бджоли”, „ніжного келеху”, мушки – радісного носія” здатна передати духовний код прийдешнім поколінням: „І непомітно передай вікам / Оті пилини сховані насіння. / Смерть не мине, і ти загинеш сам, / Та безліч раз зійдуть твої насіння” [2, 212]. А в поезії „Місяця срібний дзюб”, в концептуальній художній схемі якого провідне місце належить місяцю, воді, місту, ночі, печери проглядають „перший крик”, „крик землі”, „золоті джерела”, відчувається своєрідна апеляція до платонівських сходів, якими пройшов персонаж автора: „Пристрасть, ніжність, любов, / Мрійника мудрий сон...” [2, 217]. А.Матусяк, дослідивши поезію поетів-молодомузівців, вплив творчості яких на лірику „Розстріляного Відродження” має стати предметом літературознавчих досліджень, вказувала, що жінка, яка в язичницькій традиції асоціюється із водяною стихією та місячним сяйвом, реалізує тріаду улюблених когерентних сецесій них мотивів: місяць – вода – жінка. Цим і пояснюється легкість перетворення жінок на русалок [3, 34-45].
Подібні тенденції помітні у поезії „Польова зустріч” С.Бена, чиї захоплення язичницькою ритуально-міфологічною основою літнього циклу календарної обрядовості накладені на матрицю поетизованої трудової діяльності ліричного героя. Автор, застосовуючи психологічний прийом пригадування, підсилює ступінь пізнання світу глибинною пристрастю персонажа до героїні, чий погляд в обрамленні „золотого рум’янцю та „блиску серпа” наштовхує на фізичне осягнення тіла гарячої землі, лона її правічної природи:
Глянула...
Таким гарячим золотим рум’янцем
Заблищав серп коло пояса.
Пригадую:
На його блискучій поверхні
Коливались дві сині веселі волошки. [2, 299]
Органічним продовженням язичницької традиції в творчості „Розстріляного Відродження” виступають окремі поетичні твори В.Мисика, зокрема, „Під Івана Купала”, де автор, на думку Ю.Лавріненка, виявляє „змужнілу драматичну силу, гоголівські масштаби уяви і фантастики” [2, 352], крізь що проступає своєрідна химерність та фантасмагоризм художньої уяви з елементами стилізованого еротизму: „По дібровах, по заростях повно вогню молодого - / вся земля, як сп’яніла, в купальськім чаду!” [2, 359].
Космічні акценти еротичної лірики М.Драй-Хмари, творча природа якого має античне коріння, задекларовані у вірші „Зоріти ніч і бути з вами”, котрі опредметнили всеохопну позачасовість Всесвіту, в якому небо і земля як репрезентанти різних буттєвих начал стверджують дихотомність інтимного та універсально значимого як ключових компонентів еротичної лірики. Персеїда або ж одна з трьох тисяч німф, дочок Океана і Тефіди, асоціюються з багатьма бурхливими річками Європи, котрі беруть свій початок з тих потоків, з якими асоціювалися їхні брати. Подібне філософське перетікання згаданих метафоризованих сутностей із однієї в іншу, художня гармонізація різнополюсних сфер, психічне збудження, виявлене в тому, що „гуде з нестями і стугонить земля”, „хруский на серці стигне лід” пояснює різновекторність глибинних почуттів ліричного героя до своєї нареченої. З іншого боку, падіння Персеїд, ймовірно, пояснює астральну природу суцільного метеорного потоку, фрагментарний ефект якого підсилюється світіннями вночі, нагадуючи денне світло: „і з неба падають, мов перли, / Огненні сльози Персеїд” [2, 260].
В циклі поезій М.Драй-Хмари „Шахерезада”, сюжет якого взято зі східної літератури, запропоновано метафоричне уявлення про ту жінку, котра впродовж нічного спілкування з персонажем знаходилась на відстані суґестованої образної палітри, вплетеної в канву динамічного розгортання оригінально закодованих фабул. У вірші „Шахерезада, ІІ” захоплення оповіданнями ліричної героїні, ймовірно, збільшувало не тільки амплітуду сприйняття окремих елементів запропонованих сюжетів, але й рівень осягнення жінки як об’єкту, котра, опанувавши слово, стала одним із важливих бар’єрів до пізнання істини. Метафоричні конструкції згаданого вірша пропонують читачеві майстерно виписаний образ жаданої жінки, котра, ховаючись за лаштунками відомого класичного сюжету, символізує один з важливих етапів опанування персонажем часу: „Стогнала ніч. Вже гострі глиці / Проколювали більма дня, / І синьо-золоті грімниці / Дражнили відгульня-коня [2, 265-266]. У вірші „Шахерезада, IV”, іншому з числа текстів автора еротичного змісту, засвідчено спалах почуттів героя до таємничої незнайомки, котра прийшла до нього уві сні, йшла вулицею, коли він їхав трамваєм. Тут автор застосовує народний обряд побиття вербою, а також топтання рясту як різновиди передвеликодніх ритуально-міфологічних дій, скерованих не тільки на зміцнення та поступове вдосконалення внутрішньої потенції героя, але й осмислення весняного відродження світу, запропонованого, в тому числі, у християнській ідеї.
Інтимні медитації Є.Плужника, запропоновані в поезії „Мовчи! Я знаю. За всіма словами”, опредметнили поняття пристрасті, котре виступило своєрідною руйнівною силою, наслідком втрати рівноваги між персонажами, „сп’янілими від розпачу”. Як твердить автор, його ліричні закохані свідомо витратили останні сили, тому і „серця свої спинили”, а також „роз’єднали рано вуста”. Дихотомічна пара уявлень про пристрасну любов порушені поетом задля метафоризації процесу керування внутрішнім світом переживань. В широкому літературному дискурсі модернізму в українській літературі це, очевидно, стало ознакою свідомого пошуку інших методологічних модусів, котрі б запропонували інше розуміння бінаризму.
Еротичний компонент у поетичній творчості інших письменників „Розстріляного Відродження” постає оригінальним ключем, що допомагає зіставити різні за природою речі світу шляхом відтворення інтимних стосунків не тільки між двома закоханими людьми, але й метафізичне оформлення ставлення ліричного героя до своєї рідної країни. В такому розумінні є вельми показовою поезія Л.Чернова (Малошийченка) „Шляхи над сонцем”, де Україну персонаж, який подорожує океаном шляхами Колумба, побачив „сомалійкою – аж синьою та чорною”, яку він частував у своїй каюті.
Своєрідний вияв фізичної пристрасті суміщений в ранній поезії М.Бажана, зокрема, у вірші „Кров полонянок”, де опоетизовані окремі історіософські візії, котрі запропонували аргументований виклад цілком викличних метафоризованих поетичних конструкцій, крізь які проступає еротичний шал-зіткнення жінки-українки та чоловіка-монгола, котрий запліднює свою жертву: „рот розтерзано, і проросте на ранок / В дівочих черевах їдкий монгольський плід” [Бажан, 310-311]. Подібний сплеск відчутний у поемі „Будівлі”, в розділі ІІ „Брама” якої автор порівнює любовний піт із невтомною працею трудівників, творчий хист і талант яких переріс із звичайного будівельного матеріалу у величні архітектурні споруди. Як зауважила Н.Костенко, для якої зовні проявлений еротизм не став предметом стилістичного аналізу, бо „на першому плані постає надзвичайно цікава художньо-естетична інтерпретація природи і властивостей українського бароко” [1, 67].
Очевидно, запропоновані тенденції підтверджують думку про те, що метафорика еротизму стала одним із кращих способів кодування філософської значимості художнього тексту поетичного покоління „Розстріляного Відродження”, чия творчість в контексті різних типів світовідчуття та способів їхнього художнього відтворення запропонувала оригінальне уявлення про глибинні почуття художніх героїв.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Костенко Н. Микола Бажан. Життя. Творчість. Особливості віршостилістики: Монографія. – К., 2004. – 381 с.
2. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917 – 1933. Поезія – проза – драма – есей. – Німеччина, 1959. – 980 с.
3. Матусяк А. Молодомузівська Femme fatale. – Слово і час. – 2006. – № 4. – С. 34-45.
4. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. – К., 2007. – 624 с.
5. Новейший философский словарь: 3-е изд., испр. – Мн, 2003. – 1280 с.