Писати про "Денники" Петра Сороки нелегко. Бо мені, жителю міста, потрібно охоплювати неохопне, писати своєю мовою про його мову, своїми відчуттями про його відчуття, усім „своїм” - про частково осягнуте „його”. А „його” – це абсолют диктату природного над цивілізаційним, тому
навіть теоретично із сутністю творчих світів „Денників” не можливо порозумітися, не покинувши міста, і стереотипів свого „я” у тому місті. І це ідеологія, яку приймаєш, читаючи „Денники”, або не приймаєш – не читаючи їх. І дуже важливо, що читаючи – таки приймаєш, бо скільки є авторів, яких таки не приймаєш, а лише з обережної відстані знайомишся із їх поглядами, аби не підхопити чогось неживого, отруйного.
На жаль давно проминули часи, коли автори книжок тільки додавали життя ...

Та парадокс „Денників” і у тому, що погодившись подумки покинути своє улюблене місто, ти так просто нікуди не приходиш. Бо не можеш покинути міста, не маючи простору над ним. Свого простору. Бо „за ним” поки не дано. Бо іншого простору поки для тебе не існує. Бо ти або урбанізований, або ж ні. Бо ти або одне, або інше, і у жодному разі не поєднуєш у собі все. Це другий, як на мене, атрибут ідеології „Денників”.
Простір над містом вельми близький до простору над „поза містом”. І саме на цих висотах можливе за будь яких умов і характерів максимальне порозуміння людей.
І чим значиміша осягнута висота, тим краще порозуміння із баченням Петра Сороки. З його відчуттями, з його світлом небесним і земним, і з його імпресіонізмом і постімпресіонізмом, втіленими у слово.
Власне, саме ці два мистецькі явища найбільш вражають мене у „Денниках” – і їх самобутнє природне існування, і їх поєднання, і перетікання одне в одне. Явища імпресіонізму і постімпресіонізму, „народжені” у малярстві знаходять своє подальше мистецьке розширення в українському художньому слові. Чудово.
І якщо імпресіонізм у нашій художній літературі був започаткований раніше, то цілісність імпресіонізму-постімпресіонізму мені відома тільки за денниками Петра Сороки.

Цікаво, що природно поєднати імпресіонізм і постімпресіонізм у одній малярській роботі, як на мене, майже не можливо. А ось у текстовій композиції, виявилося, що так, можливо.
Імпресія – відчуття, імпресіонізм – у першу чергу – колористика, означених так предметів і явищ сонячним світлом. Під його пронизливим зором внутрішня якість породжує для наших очей зовнішні атрибути. Імпресіонізм майже зупиняється на такому сприйнятті п’ятьма-шістьма органами наших відчуттів Природи речей. Об’єктивний досвід од класицизму, що встановлює вивірені межі і канони, можна поки залишити у стороні. Але ж імпресія, як завше, вимагає продовження, вона живе пошуком продовження, а натомість нами переривається, натомість ми шукаємо нової імпресії, недопроживши минулої. Але відчуття і почуття неможливо безкарно змінювати іншими почуттями і відчуттями, їх потрібно закріплювати розумінням „витягнутої імпресіонізмом” назовні якості. І це вже інше мистецтво. Це вже постімпресіонізм. Співпраця виплеканої людиною своєї інтелектуальної чутливості із сутністю, основними ідеями речей навколишніх. Невидимого із невидимим.
Отже багатюща колористика вірного слова і потужна співпраця явищ невидимих – тут і для прозаїків, а ще більше для поетів, і зовсім уже щедро для філософів, і все – для людини-читача.

Для повного задоволення особисто мені не вистачає тільки, і щонайменше, грубого двотомника від Петра Сороки. В одному томі „Вибрана поезія”, в іншому „Вибрана проза”.
Звичайно, справа тут не у визнанні, а у справжніх достоїнствах. І якщо наш високий Шевченківський Комітет зайнявся би саме достоїнством, то шановний Петро Сорока був би одним із перших кандидатів на здобуття нашої найвищої Премії. І я сподіваюся, що так воно невдовзі і станеться.
Щиро вдячний авторові за прочитані мною його книги.