На відміну від Києва, чи Львова, Луганськ – місто молоде. І йому вкрай не вистачає легенд. Тому одного спекотного дня я наважився їх вигадати.

ЛЕГЕНДА ПРО СМІЛИВОГО КЕПА
Був липень. Був вечір. І бармен літнього кафе, навпроти ресторану «Кришталевий» саме мудрував над роз’язанням теореми під назвою “Як дожити до зарплати», коли в його володіннях з’явилися перші клієнти. Молода чорнява жінка і кремезний чолов’яга середього віку пройшли до затишної альтанки. Офіціантка Женя миттю схопила меню.
Пара з вибором не барилася. Вже через п’ять хвилин дівчина повернулася до них з бокалом коньяку і склянкою соку. Поставила і зникла. Але не назавжди і недалеко. Підслухати чужі розмови було її улюбленою і нажаль єдиною доступною тут розвагою. Тож мишкою прослизнувши до сусідньої, добре замаскованої хмелем порожньої альтанки, Женя нашорошила свої цікаві вушка.
- Ти перейшла на джус, - зауважив чоловік.
Крізь листя дівчина добре бачила, як у відповідь жінка красномовно погладила животик.
- А ти, любий, якщо хочеш лакай свою гидоту!
І через кілька секунд не менш красномовно вимовила:
- Ну?
- Що ну? – здивувався він.
Судячи зі спантеличеної міни кавалера, це «ну» зненацька вивело його з астралу.
Шпигунський досвід підказував Жені, що за сусіднім столиком зараз почнеться шикарна сварка.
- Він ще питає! – пішла у наступ чорнявка. – Послухай Дубовий, після двох років розбором з твоєю колишньою, після кролячого сексу по закутках ми з тобою нарешті разом. Ра-зом! Розумієш?! Разом просинаємося, вечеряємо. Нарешті, я чекаю від тебе дитину! А ти… ти…
- Я тебе не розумію. Що сталося?
- В тому-то і справа, що нічого. Я хочу на море, до дядька! А ми торчимо тут вже другий день. Згодна, твоєї Трьохрубльовки було не оминути. Треба ж мені познайомитися з майбутньою свекрухою.
- Не Трьохрубльовки, Троьохізбенки. – поправив він.
- Трьохрубльовки!!! – топнула ніжкою вона. – Скільки ми щє будемо сидіти в цьому місті!
- Квитки в нас на четвер. Сьогодні вівторок. От і підрахуй. Доба з невеличким хвостиком. Маленьким, мов у поросяти, якого ти чесала за вухом!
Жінка пирснула сміхом.
- Дубовий! Ти нестерпний! Все робиш як тобі заманеться. Добре, підкоряюся і обіцяю не грати на нервах. Пробач. Але мені нудно. Тож давай терміново починай розважати свою капризну дівчинку! Мовчиш… Повторюю, ти нестерпний!
Клиєнтка озирнулася довкола.
- Непогана кафешка. Зелено, затишно…
- Це зараз. Коли років двадцять тому я закопував тут гранату, нічого цього не було.
- Гранату?! – стрепенулася чорнявка. – Дубовий, гранату?! От тільки не кажи що мені почулося.
Чолов’яга крекнув.
- Пізно, любий, пізно! Проговорився! А ну розказуй усе як на духу. Ну…, - заскиглила вона, - розкажи, будь ласка!
- Добре! – нарешті вимовив він, після добрячого ковтка коньяку, - Тільки слухай і не перебивай. За кілька кварталів звідси, стоїть будинок колишнього ПТУ (зараз якісь бізнес центр), и колись я вчився там на водія. Цікава була пора, весела…
- На водія! – не втрималася його подруга – Та ти… Ой, пробач. Мовчу, мовчу…
- От і добре! Весела була пора. Уяви собі п'ятнадцять молодих дурних шибайголов, яким воєнкомат перед тим, запроторити до Землі Франца Йосипа чи до Кушки, надав шанс вирватися з навколишніх сіл. Подалі від батьків, корів і буряків. І хоча усім через півроку світило «Прощання слов’янки», про це намагалися не думати. Головне, що можна було палити не ховаючись по кущах, вільно пити пиво і мацати розкутих, ласих до любощів міських дівчат. Єдине, що добряче псувало настрій – необхідність підкорятися тутешнім майтрам та вихователям. Хоча, яка там покора! Нас так і називали «сільська банда». І ця банда, не боялася нікого…крім Кепа.
- Хто такий?
- Наш воєнрук. Був тоді такий предмет «Початкова військова підготовка». От цю науку і вбивав у наші голови Кеп. Звісно, у нього були ім’я, але ніхто його не знав і навіть не намагався дізнатися. На заняттях вистачало «товарищу капітан», а позаочі – Кеп. Незвичайний був чоловічок. Метр з капелюхом, лисий, з черевцем, говорив тихо. Таких начеб-то і боятися не слід. Проте саме він мав над нами незрозумілу владу. І користувався єю на всі сто. Ганяв за розтебнутий гудзик, за нечищені туфли, за незданий на перевірку конспект. І все розказував, розказував нам про армію. Був у нього і улюблений вислів: «А як на війні опинишся». Одного разу Сашко Ковальов не витримав: «Яка там війна! Тут війська з Афгану вже виводять! З ким воювати!»
- І той розгнівався…
- Не перебивай. А Кеп подивився на нього, помовчав і каже «З Афгану нас вигнали, та війн, хлопці на ваш вік вистачить». Ніхто йому не повірив. Як би ж ми знали, що пройде час і двох з нашої групи забере Чечня, а третій завербується до французького Іноземного легіону, щоб зникнути десь в африканських джунглях. Не знали, не вірили…а тихо ненавиділи Кепа, чекаючи слушної нагоди помститися йому за все. І помстилися. Жорстоко, підло, з вигадкою, як вміють мститися лише дурні підлітки.
Ідею «бойового хрещення» подав Льоха…прізвища вже не згадаю. Він же і приніс на заняття муляж кумулятивної гранати. Де роздобув, не казав. Але від справжньої цю штуку біло не відрізнити. Помста припала на 23 лютого. А як же, День Радянської армії!
В клас Кеп ввійшов блискучий, мов нова копійка. При повному параді та усіх війскових регаліях. Привітав нас зі святом і як завше, завів стару пластинку. І тут сталося!
Граната покотилася класом і завмерла біля дошки. Уяви собі, навіть в нас кретинів тоді все похололо всередині.
А Кеп… крикнув «Живіть хлопці!»…І впав на ту штуку…
Чолов’яга за столиком замовк щоб в один ковток вилити у себе рештки кон'яку.
- Отак Світланко! «Живіть хлопці!»… «Живіть!»… От і живем… Замість гранати вибухнув Льоха. Той від сміху мало на стіну не ліз. Усі інші мочали.
- А Кеп?
- Знаєш, краще він повбивав нас на місці. Не вбив. Просто піднявся і не дивлячись ні на кого тихо вийшов з класу. Ніхто не кинувся за ним, ніхто не благав простити… До дзвінка на перерву сиділи не пари з вуст. Чекали, що зараз увірветься розлючений директор і всіх гамузом попруть з ПТУ до рідних батьків корів і буряків. Але нічого не сталося. Ввечері з’ясувалося, що Кепа прямо з викладацької забрала «швидка». Його повернення ми не застали - через два місяці всі вже тягнули солдатську лямку.
- Стривай, якщо усе зробив отой ваш Льоха, то до чого тут ти з гранатою? – незрозуміла чорнявка.
- Треба ж було комусь першому заметати сліди нашого злочину. Гранату я підібрав і того ж дня закопав десь тут, в цьому скверику. Ти зараз спитаєш, чи шукав я потім нашого Кепа? Ні, Світланко, бо й зараз не наважився глянути йому в вічі. Боюся! А щє, люба, мені й через двадцять років не дає спокою одна думка: а що як та кумулятивна зараза була справжньою?!
Жінка мовчала.
- Бармене! – знов подав голос її супутник, - Повторіть! І покличте вашу дівчину з меню!
І за хвильку нахилився до чорнявки.
- Тихо, чуєш? Хтось поруч з нами плаче.
В замаскованій хмелем засідці схлипувала розчулена Женя.